— І куди в нього тільки ті гроші діваються? Пенсія яка хороша, та ще й працює… І купує собі всяку дрібницю дешеву замість їжі. Їв би, як король, за ці гроші. А він… Може, в ігри які чи в карти грає? А що? Є ж підпільні клуби різні…
Ніна міркувала сама з собою, роблячи вдома генеральне прибирання.
Жінка взяла відгул і вирішила розгребти домашні справи, аж руки гули.
Руки були зайняті роботою, а різні думки в голові так і кружляли: про себе, про дітей, про батька…
Хоч і знала Ніна, що недобре рахувати чужі гроші, але час від часу задавалася цим питанням, а й справді, куди батько їх діває?!
Батько Ніни, Роман Дмитрович, п’ятнадцять років відпрацював на морському судні. Потім так склалося, що він повернувся на батьківщину.
Обзавівся сім’єю: одружився з хорошою жінкою, душа в душу жили.
Тільки от віку разом наміряно їм було небагато, нещасний випадок забрав маму в маленької Ніни, а в Романа — кохану дружину.
Сильно тужив чоловік, та що поробиш, сльозами горю не зарадиш.
Був він однолюб і ні з ким більше долю свою поєднати не зміг, та й Ніночка підростала, треба було на ноги ставити.
Виросла дівчина розумницею, світла голова. Вивчилася, рано заміж вийшла, та й їй не пощастило з сім’єю, як то кажуть, доля-злодійка.
Як тільки зʼявилися у родині дітки, двійнята: хлопчик і дівчинка, як дві краплі води, не стало в неї чоловіка, обірвалося його життя…
Ніна сильно переживала, плакала за чоловіком і теж, як і батько, не змогла створити сім’ю вдруге, як відрізало.
Спочатку не до того було, а потім боялася, що новий чоловік з дітьми не поладнає, а потім уже якось і не треба стало — звикла, як до своєї тіні.
Роман Дмитрович, незважаючи на поважний вік, продовжував працювати, на пенсію йти не хотів.
Він був дуже діяльна людина, не любив сидіти без діла, як лежень на печі. А ще він дуже любив працювати руками, золоті руки мав.
Такі скриньки з дерева вирізав, що всі дивувалися, аж роти роззявляли.
Усіх рідних і знайомих обдарував і став на продаж робити, бо руки пам’ятали. Вважав, що зайві гроші ніколи не завадять, як то кажуть, копійка гривню береже.
До грошей Роман Дмитрович ставився дуже бережливо. Пусті витрати не любив, та й взагалі ніякі витрати не любив, як вогню боявся. Харчувався дуже скромно, як горобець.
Приходить до нього Ніна в гості (він жив окремо в старій квартирі неподалік, через дорогу), а в нього в холодильнику, як вона каже, «миша повісилася», просто порожньо.
І як завжди, Ніна почне голосити та лаятися на батька, а він каже, не треба, мовляв, мені цієї їжі пластмасової, хіба ж то їжа.
А Ніна, в совою чергу, ніколи не приходить з порожніми руками. Коли тортик принесе, ковбасу, сосиски добрі купувала, не шкодувала. А він відмовляється, носом крутить.
Стала Ніна м’ясо приносити свіже, тільки-но з базару. Будеш, мовляв, котлети робити натуральні, раз сосиски не до вподоби, а він заявив, що зовсім від м’яса думає відмовитися, перейти на овочі та крупи, як святі люди.
Ніна цього не схвалювала й не розуміла, бо сама постійно мучилася з низьким гемоглобіном і м’ясо намагалася вживати регулярно, як лікар прописав…
Діти Ніни — Валера та Дарина — росли в достатку, як у Бога за пазухою.
Ніна добре заробляла, для них усе найкраще купувала, не шкодувала.
І трошки навіть відкладала, про чорний день. Але тільки як недоторканний запас, даремно не витрачала, як то кажуть.
Крутилася, як білка в колесі, аж язик на плечі, навіть на відпочинок не їздила жодного разу.
Дуже мріяла на море поїхати, на сонечку погрітися.
Але Валера та Даринка вже в десятому класі вчилися, скоро до інституту треба було вступати, а Ніні хотілося забезпечити дітям добрий старт у житті, щоб не гірші за інших були.
Вони багато говорили з ними про важливість вищої освіти, тому діти старалися, вчилися, гризли граніт науки.
Ніна вірила, що в дітей треба вкладати й душевно, й матеріально, як у добру землю зерно кидати, щоб потім вони змогли самі піднятися й обходитися без допомоги батьків, своїм розумом і працею.
— Ой, Дашко, хочу комп’ютер новий, мій не тягне зовсім, металолом їй-Богу, відро з гайками! — Валера з досадою стукнув по клавіатурі, аж клавіші задзвеніли.
— Що? Знову гра не йде? — посміхнулася Даша, дістаючи зошити, щоб почати робити домашнє завдання, аж скрипнуло.
– Мама на таку дурницю не дасть, навіть просити марно, як об стіну горохом. От якби в тебе не йшов якийсь онлайн-курс з математики або треба було підготовку до НМТ оплачувати…
— А я збрешу, — здогадався Валера, аж очі загорілися, — Скажу, що, типу, дуже треба, якісь суперзаняття, а комп’ютер не тягне, старий. Що залізо час оновити хоча б…
— Ну-ну, ага, — засміялася Даша, розгортаючи підручник, аж сторінки зашурхотіли, — Так вона тобі й повірила, як же. Дасть підзатильника й скаже: «Вчися краще!».
Пам’ятаєш, як минулого разу, коли твоя афера розкрилася, на місяць без телефона залишився, як той злодюжка? Ще хочеш?
— А що тоді робити? — зажурився Валера, аж ніс повісив. — Ідея! Я в діда попрошу. Він, начебто, добрий, невже для внука пошкодує, як то кажуть, для рідної кровиночки?
— Ну не зна-а-аю… — недовірливо похитала головою Даша, аж кучері затанцювали,
– Мама каже, взагалі не зрозуміло, куди він гроші діває. Не їсть майже нічого, одяг не купує, ходить у старому. І прямо він тобі зразу дасть, як же.
— Спробувати можна, — знизав плечима Валера.
— Вчитися треба. Ось про що думати треба, а не про ігри, — сказав Роман Дмитрович Валері, аж окуляри на носі поправив.
Потім надів окуляри й заходився старанно вирізати черговий хитромудрий візерунок на кришці скриньки, аж стружка летіла.
— Правильно, що мати на дурниці грошей не дає, як то кажуть, копійка гривню береже. Знаєш, як багаті люди виховують дітей?
По-справжньому багаті?
Вони теж не потурають усяким дурощам, привчають до того, щоб дитина знала ціну грошам які важко дістаються. А все чому?
Бо коли їх самих не стане, розпещений синок чи донька все витратять, як вітром здує.
Увесь статок пустять за вітром, як крізь пальці потече, бо звикли, що тільки вони заплакали — їм тут же все дали без напруження, легко, як царевичам.
Валера мовчав і з образою дивився на діда, аж брови насупив.
«Ну що вони всі вчать і вчать?! Так і сказали б, що шкода! Скупердяї просто! Я сам вступлю, на бюджет, мені не потрібні ці накопичення, своїм горбом зароблю. А вони мені всю душу вимотали: не вступиш — в армію підеш. Ну й піду! А комп’ютер мені зараз потрібен, як повітря. А їм шкода! І дід — ще той скнара…»
— Дідусю… А це що? — Даринка тримала в руках значну пачку грошей, перетягнуту гумкою.
Вона прийшла до Романа Дмитровича допомогти прибирати.
Сусіди Ніни віддали безкоштовно свою шафу, бо купили собі нові меблі, й потрібно було вивантажити з серванта в дідуся всі речі й перекласти їх у «нову» шафу, щоб не захаращувати дідове житло.
Ніна зраділа, бо вона давно хотіла оновити батькові меблі, щоб не жив у старому.
Сусід навіть погодився безкоштовно перевезти на своїй «Газелі» цю шафу до будинку Романа Дмитровича та допомогти підняти ліфтом, щоб легше було.
Шафу привезли, поставили у великій кімнаті, й Даша, озброївшись ганчіркою, взялася витягувати з серванта речі: якісь запилені коробки, фотографії, документи й навіть старий сервіз, і серед різного непотребу знайшла товсту пачку грошей, аж очі загорілися.
Дідусь нахмурився й сказав, що це він скоро в банк піде, бо не любить удома тримати.
Удома він нічого не зберігає, все в банк несе, як то кажуть, береженого Бог береже.
Потім узяв з рук Даші пачку й поніс до іншої кімнати, і зачинив двері з середини.
Коли Даша розповіла про це мамі, то Ніна насварила її, що, мовляв, рахувати чужі гроші недобре, і дідусь сам знає, що з ними робити, він же дорослий.
А Даша слухала й усе думала, чому ж дід Роман тоді так скромно живе, як жебрак? Виходить, гроші в нього все-таки є, як у того багатія?
— Дідусю! Дівчата в поїздку збираються, на екскурсію, і мене кличуть, а мама грошей не дає! Я й так нікуди не їжджу, як той ведмідь у барлозі сиджу!
Ти — моя остання надія, як то кажуть, крайній випадок! — Даша благально склала долоньки, аж очі засвітилися.
– Може, ти ще не відніс ті гроші? Мені ж треба зовсім небагато…
Але мама свариться й не дає. Каже, й так мало назбирала, а ну як не вступимо з Валеркою на бюджет, доведеться платити, в борги влазити, кредит брати.
А я вже й не хочу в той інститут, вийду заміж за багатія та й усе! Жартую, жартую… Ну дай, будь ласка, рідній онуці!
Роман Дмитрович так суворо подивився на внучку з-під окулярів, аж вона запнулася, як коза на мосту.
— Нема в мене нічого. Немає, і все. От вивчишся, станеш заробляти й будеш витрачати, куди захочеш, хоч на поїздки, хоч на гулянки, як всі багаті люди.
А багаті на простих не дивляться, май на увазі. У них своє коло, як у тому вулику. Розплющ очі, дівчинко! Принців на всіх не вистачить, бо на всіх не напасешся.
Так і не дав дідусь грошей ні Валері, ні Даші, як не просили.
Минув рік, як пісок крізь пальці. Діти закінчували школу, попереду їх чекали іспити, як страшний сон.
— Мамо! Дідусь до лікарні потрапив. Він до тебе не додзвонився, мені зателефонував.
Каже, на швидкій відвезли. Тиск різко впав, аж заломило. Він зараз під крапельницею лежить. Сказав, що вже начебто йому краще, — повідомила Даша Ніні телефоном, аж голос тремтів.
— Звісно, не додзвонився. Я на нараді була, телефон вимикала, — відповіла Ніна, аж серце защеміло.
Вона все ще була на роботі.
— Зараз спробую відпроситися й до нього поїду, як тільки зможу!
— Тату! Ти як? — ледь переступивши поріг палати, Ніна міцно обійняла Романа Дмитровича й пригорнула до себе, аж сльози виступили.
— Усе гаразд, Ніно, їй-Богу! Не тисни мене так, аж кістки тріщать, — засміявся Роман Дмитрович, аж кашлянув. — Сказали, тиждень потримають і відпустять, буду свіжий як огірок.
Тижнем не обійшлося, як то кажуть, загадали.
Роман Дмитрович пролежав у лікарні добрих чотири тижні.
І весь цей час лікарі намагалися його переконати, що вже запізно для його сімдесяти п’яти років подвиги робити, воно ж то старий кінь борозни не псує, але й силу вже не ту має.
І пора вже на пенсію, на заслужений відпочинок, як усі люди. І що здоров’я треба берегти, бо воно не вічне…
За той час, що Роман Дмитрович лежав у лікарні, сталося багато подій, життя йшло.
Валера вступив до інституту, на бюджет, аж Ніна (розповідь спеціально для сайту Рідне слово) зраділа. А Даринка, очевидно, через те, що обрала більш популярний факультет, не вступила, як не крути, таланту не вистачило.
Не вистачило буквально одного бала.
Вона дуже засмутилася й ревіла цілими днями у своїй кімнаті.
А ще Валера під час подання документів в інституті познайомився з дівчиною, теж абітурієнткою, в яку тут же закохався, як кіт у сметану.
Молоді люди вже місяць зустрічалися й вирішили, що одне без одного не можуть і як тільки закінчать інститут, то неодмінно поберуться.
Усі ці новини Ніна розповіла Роману Дмитровичу, коли вони повернулися разом на таксі з лікарні до нього додому, аж світліше стало на душі.
Ніна допомогла батькові розібрати речі, збігала до магазину й дещо нашвидкуруч приготувала, аби батько поїв після лікарні.
Вислухавши новини, Роман Дмитрович замислився, аж брови насупив. Він довго сидів на дивані, перетравлюючи почуте, як мудрий сич, а потім покликав з кухні Ніну, аж голос затремтів:
— Ніно. Сядь. Потім котлети досмажиш, сядь. Я сказати хочу дещо важливе, аж серце крається…
Ніна витерла руки кухонним рушником і присіла поруч із батьком на диван, аж затамувала подих.
— Коли я допрацював до пенсії, то вирішив не звільнятися й продовжувати працювати, бо не люблю сидіти без діла. Я старався постійно заощаджувати гроші.
Кілька років пенсію я не чіпав, та й частину зарплати відкладав, а потім відносив до банку, щоб не спокушатися.
Коли я потрапив до лікарні, то багато думав і зрозумів, що, напевно, й справді, не зможу далі працювати й усе-таки осяду вдома, як той старий пень.
Хотів я з цим почекати, та, видно, не варто, бо хто знає, що завтра буде. Думав ще підназбирати зможу, однак лікарі мене переконали, що життя непередбачуване, як погода навесні. Словом…
Валері та Даші я дарую по три тисячі доларів, щоб мали на старт у житті.
І тобі, Ніно, теж деяку суму хочу подарувати, ти ж моя донька єдина.
А ще я хочу, щоб ти з’їздила на море, бо ти ж давно мріяла, аж очі сяяли!
— Тату! — у Ніни на очах виступили сльози, як роса на траві, й вона обійняла батька, аж серце забилося частіше.
– Дякую! Велике тобі спасибі, татусю рідний!.. Зачекай-но… Тепер же можна буде оплатити навчання Даші, усі п’ять років, як домовлялися! І кредит не потрібен, слава Богу…
А Валерині гроші можна поки що покласти в банк під відсоток і не чіпати, хай лежать.
А коли він одружитися надумає, то буде в них на перший внесок, на іпотеку, щоб своє житло мали…
Господи, тату! Ти в усьому собі відмовляв, щоб нам допомогти?! Це тому ти так скромно жив, як той чернець?..
— Та годі тобі, Нінко, розвела тут калюжі, як осіння мряка… Подумаєш, я трохи там назбирав, чи дивина!
Я планував більше взагалі-то, але вже як є.
Зате я тепер на пенсії ще більше зможу скриньок робити, ось! Ще назбираю, не переживай! Не реви, бо я теж зараз почну, ну що ти, їй-Богу, га?! — награно сокрушався Роман Дмитрович, аж голос тремтів.
Ніна дивилася на батька й думала про те, як вона йому вдячна й як вона його любить, аж серце переповнювало ніжністю.
Їй стало жахливо соромно за те, що вони з дітьми часом рахували його гроші й усе думали, куди ж дідусь їх діває.
А воно, ось як виявилося…
А собі Роман Дмитрович вирішив купити великий телевізор, щоб не нудьгувати на пенсії.
Буду, каже, «одним оком» у нього поглядати, коли скриньки вирізатиму, а то зовсім від життя відірвуся, сидячи вдома…
