Почитала коментарі до історії про дорослого син, який не хоче спілкуватися зі своєю мамою і мені незрозуміло, чому багато хто вирішив, що якщо виховувати дітей у злиднях, то вони виростуть добрі, а якщо в багатстві, то погані?
Розкажу власну історію із життя. Я – нелюба дитина в сім’ї: голодувала, у школі сама собі на одяг заробляла, ображали. Так, я самостійна, чим мої батьки активно користувалися, відбирали у мене речі, щоб самим користуватися ними, крали сина, накручували його проти мене.
Забезпечені батьки у мене, до речі. А освіту я отримувала вже власним коштом, мені навіть школу не дали закінчити, до речі. Кохання до батьків у мене немає. І бажання з ними спілкуватися теж.
Коли їм щось треба, вони зображують любов і кажуть: «Як же ми з тобою справлятимемося з проблемою?» Якось я почала відповідати: «Ми? Хто ми? Немає жодних «ми». Я зі свого боку проблему вирішувала, чекаю на ваші рівноцінні дії, а якщо не буде ваших дій, то я далі і пальцем не ворухну».
І якось легше жити стало, коли ось так почала поводитися. Перестали гроші видавати і нерви менше мотають. А тепер друга історія.
Мій син ріс у достатку, я дала йому якісну освіту, підтримувала, але водночас навчала, як це було можливо, самостійності. До речі, мої батьки вчили його протилежному і щодня його ловили біля дверей і вибивали інформацію, як ідуть його справи, що він робить та інше.
У мене було 20 років суперечок за сина, якого переконували не здобувати освіту, розповідали, що мама — дурниця тощо. Він закінчив університет, знайшов роботу, одружився.
Моя мати знюхалася з моєю невісткою, обидві накрутили сина, і він уперше в житті наговорив мені гидоту, ображав, намовляв, коротше, всі слова моєї матері про мене я почула від нього, раптово.
Все це він зробив, коли я хворіла, лежала, не піднімаючись, сповзала тільки на горщик біля ліжка, лежала мовчки і готувалася до того, що мене стагн, бо ніхто — ні мої батьки, ні сини з невісткою — мені навіть їжі не приносили.
Ага, отож, уже другий рік я з ним не спілкуюся. І спілкуватися з ним у мене немає бажання. Як і з моїми батьками.
В чому моя провина? У тому, що виконувала повною мірою материнський обов’язок на очах своєї матері? І стала жертвою її заздрості?
А чому я не хочу спілкуватися з батьками? Тому що ставлення до дітей у них, як до худоби, все тільки у свій рот і свою кишеню набивалося. І мені дивно, що діти, яким у дитинстві недодали та вибирали, виростаючи, люблять батьків.
Немає в дітей часом любові до батьків, якщо зазирнути у душу — одні образи і нав’язане почуття неіснуючого обов’язку.
