Рідна сестра чоловіка Лізи півтора року тому вийшла заміж. Її чоловік відвіз жінку далеко, він працює за кордоном, живе в робочому селищі, у наданому житлі.
— Їхала старша сестра мого чоловіка туди не одна, – каже Ліза. – Разом із сином, зараз йому майже 15 років. Тільки з червня племінник повернувся, живе тепер зі свекрухою.
— А що таке? Заважає хлопчина вітчиму? – цікавиться подруга.
— Багато причин, насправді, – махає рукою Ліза. – І заважає, безсумнівно, стосунки між ними не склалися, як я зрозуміла. І Юля зараз не працює, так, підробляє в інтернеті, але там для неї немає роботи, і розмови були, що освіта там кульгає, і менталітет же і мова – все не своє не рідне, а хлопцю треба готуватися до вступу. Цілий комплекс. Так, вступати треба, він повернувся у свою школу колишню, але мені від цього не легше. Я чоловіка перестала бачити зовсім. Він тепер виконує роль батька для племінника, а свої двоє кинуті цілком на мене.
— Свекруха чи що, не справляється? Почекай, вона ж педагог у вас?
— Педагог, а що толку? Чудово справлялася, поки Юля з сином жили в неї, а за рік хлопець так сильно просів в знаннях, що тепер із ним просто ладу немає. Це й бісить, навіщо відразу смикала сина з місця? Якби він не поїхав туди на рік, дивись, зараз би не було цих проблем. Вона особисте життя налагодила, а моє сімейне життя через неї тріщить по всіх швах, – злиться Ліза.
Старшій сестрі чоловіка Лізи 37 років, заміжньою вона ніколи не була. Збиралася колись, але буквально напередодні весілля застукала нареченого «на гарячому», весілля скасували, а потім дізналася, що чекає дитину. Свекруха і наполягла, щоб онук зʼявився на світ, не дозволила дочці прийняти інше рішення.
Довгий час у сестри Юлі особистого життя не було взагалі ніякого, виховувала сина, працювала, жила з мамою. А тут з’їздила з подругою в Іспанію і познайомилася з майбутнім чоловіком. Брату Юлі зараз 34 роки, вони з Лізою 8 років уже одружені, живуть у власній іпотечній двокімнатній квартирі, виховують 6-ти річну доньку і сина, якому 11 місяців.
І вже півроку діти Лізи практично ростуть без батька, бо до свекрухи повернувся племінник. Треба зазначити, що свекруха від самого початку була проти того, щоб донька забирала із собою сина, мовляв, залиш його, підліток уже, важко з вітчимом буде, та й міграція в такою віці це дуже важко?
Але Ліза маму не послухалася: моя дитина житиме зі мною. Відвезла. Весь рік хлопчик там поневірявся по місцевим школам, зрештою, було ухвалено рішення про його повернення додому. Ось тільки чудити хлопець не перестав.
— Як повернувся, стало зрозуміло, що за рік багато води витекло, – продовжує Ліза. – Але тоді хоча б було літо. Свекруха то ридала в слухавку, що опівніч уже, а онука нема і на дзвінки він не відповідає, то ловила його із запахом напоїв чи тютюну, то чоловіка мого смикала, щоб поговорив із сином сестри по-чоловічому. А тепер узагалі школа почалася. Це в садок на ранок до доньки чоловік не може відпроситися, а в школу або на розбір бійки, влаштованої племінником – завжди будь ласка. І математикою з ним займається у вихідні, і розмови розмовляє, і на змагання всякі тягає.
— Стій, а в школі свекруха не в змозі розібратися з поведінкою онука чи що?
— Так не в школі, а це вже в службі по справах складних дітей, – відповідає Ліза. – Загалом, уявляєш, свого сина я фактично з червня виховую одна. Про доньку і говорити не доводиться. На волейболі їй нудно, бабусі не до неї, вона або на онука кричить, або з ганчіркою на лобі лежить від його викрутасів. А мій чоловік виховує сина своєї сестри.
— А хто ще? – стогне свекруха. – Хлопчику бракує батьківської сильної руки, а тепер він ще й без матері росте.
Ліза злиться: батька, скажімо, у хлопця ніколи не було, але він ріс цілком дисциплінованим і притомним. А мати… мати, якщо вже пішло на те, має переглянути пріоритети і повернутися, щоб виховувати свого сина.
— Ну як вона там усе кине? Вона заміжня, щасливо живе, у зятя хороша зарплата, переїдуть сюди за кілька років, квартиру собі куплять, можливо, онукові теж щось придбають, – виправдовує Юлю свекруха. – Тут зять теж зможе влаштуватися, але вже таких грошей не заробить. І до чого такі жертви, якщо є рідний дядько? Мій син із племінником знаходить спільну мову, справляється і впливає на нього цілком благотворно.
— Ага, – уїдливо відповідає свекрусі Ліза. – Тільки ваш син власних дітей узагалі не бачить. Чужого сина він виховувати намагається, а свій покинутий. Мені ніколи душ прийняти, чоловіка ніколи немає вдома. То він проблеми ваші розрулює, то вигулює у вихідні племінника, то математику вечорами з ним вчить. У нас своя сім’я є, у мого чоловіка двоє власних дітей. І дочка наша, між іншим, тата не менше потребує, ніж ваш онук матері.
Свекруха невдоволено цокає язиком у відповідь на такі слова, на певний час перестає так часто смикати сина, а потім знову починається: сльози, напад аритмії, заклики знайти, поговорити, напоумити, і чоловік Лізи зривається й летить до мами.
— Набридло мені це все, – кричала Ліза нещодавно і висловила все чоловікові. – Тобі з власними дітьми та дружиною зовсім не цікаво? Тоді давай ми розлучимося, переїзди до матері й виховуй племінника чи що. У мене є чоловік чи ні? У моїх дітей є батько чи ні? Я сиджу одна, ти або на роботі, або в матері.
— У хлопця зараз важкий період, якщо не займатися ним, то за кілька років будуть набагато гірші проблеми, – спробував порозумітися чоловік. – А в нас спокійна мила дівчинка, а син… він ще маленький, він не косячить.
— А те, що в тебе дружина є, яка несе на собі всі турботи про твою сім’ю одна, це як? Ми коли востаннє час своєю сім’єю проводили? Не підкажеш? Донька мила, а син не косячить? Нормальний аргумент. І потім, а чиї проблеми, якщо племінничок твій продовжить у тому ж дусі? У нього мати рідна є, бабуся педагог. Не справляється бабуся? Нехай справляється мати! – скипіла Ліза.
Наступного дня жінка зателефонувала Юлі і прямим текстом висловила їй усе, що думає про цю ситуацію: сина кинула на дядька заради свого сімейного життя? Щаслива? А в твого брата через це розвалиться сім’я. Не забереш дитину? Не повернешся сама чи з чоловіком? Тоді сиротами за живого батька залишаться двоє моїх дітей.
— А чого мені соромитися було, якщо все так і є? – каже Ліза. – Чому в жертву приноситься моя сім’я заради щастя сторонньої людини? Чоловік у мене совісний, грає в благородство, а я маю мовчки сидіти і наших дітей одна виховувати.
Тепер Юлія, не вмовивши чоловіка повернутися, збирається приїхати одна. За сином чи, чи назовсім – невідомо. Тільки свекруха в тому, що в доньки розвалюється «осередок суспільства» звинувачує Лізу:
— Якщо розлучаться, то через тебе, бачити тебе не можу, стерво!
Чоловік Лізі нічого такого не говорив, але жінка підозрює, що на мозок йому мама капає знатно.