— Татку, нам сьогодні мають привезти нову пральну машину, а трохи пізніше – забрати стару на смітник. Ти зможеш почекати в нас удома вантажників і проконтролювати це все? – зателефонував зранку син Олегу Васильовичу.
— Що за питання інженеру технічного нагляду? Та я навіть можу проконтролювати за фурами з тоннами арматури! – образився чоловік.
— Тату, арматуру не треба. Треба пралку. Мені точно не варто переживати після тих випадків?
— Своєю недовірою ти робиш мені боляче!
— Добре, тату, я тобі вірю, – сказав син тоном інспектора, який повертає права пияці втретє.
Стосунки Олега Васильовича із сім’єю сина були натягнутими. Чоловік ставав неуважним: то онуку забуде із садка забрати, то потягне додому телефон невістки.
А одного разу прийшов із лікарні в бахілах і з присосками від медичного апарату на грудях – так сильно поспішав подивитися футбольний матч на смарт-телевізорі сина.
Уперше в історії за людиною гналася машина швидкої допомоги з увімкненими мигалками.
Так уже склалося, що сьогодні теж ішов футбол, і Олег Васильович був тільки радий відповідальності, що звалилася на нього.
Вантажники приїхали без запізнень. Чоловік прийняв машинку за всіма правилами.
Начепивши на обличчя професійну гримасу, він зняв упаковку, розігнав рукою барабан, перевірив на відколи й потертості корпус, посмикав за шланги і, розписавшись у документах, повернувся на диван із почуттям виконаного обов’язку.
— Теж мені, велике завдання, – бубонів він собі під ніс.
Через п’ятнадцять хвилин у двері знову подзвонили.
— Прохідний двір якийсь! – рявкнув чоловік, вивільняючись із м’якої пастки, в яку влучив дупою з самого ранку.
— Вантажники, – не дуже бадьоро представилися двоє зі скриньки із сумнівними рисами обличчя. – Що там у вас забирати?
— Пральну машину. У ванній. На смітник, – роздав короткі вказівки чоловік потилицею, намагаючись при цьому спостерігати за матчем із передпокою.
— Хто грає? – без інтересу запитав вантажник.
— Та кривоногі мавпи якісь, – цикнув Олег Васильович, не повертаючи голови. – Дверями грюкніть, коли йти будете.
— Добре, – почулося вже з ванної.
Через п’ять хвилин грюкнули вхідні двері. Усі справи на сьогодні було зроблено, і Олег Васильович уже вигадував про себе фразу, якою поставить сина на місце, коли той побачить, який його батько відповідальна і ділова людина.
Але раптово в голові в чоловіка щось засвербіло.
Якесь недобре передчуття змусило його відірватися від штрафного удару і піти до ванної кімнати.
— Ось же лихо, – практично так промовив він…
Кажуть, що слова, вимовлені в той момент Олегом Васильовичем, могли б змусити почервоніти абсолютно кожну нормальну людину.
Вантажники не стали займати свої головні процесори непотрібною логікою – з двох машинок, що були у ванній, ці телепні взяли ту, що була ближче до виходу.
Старенька з дірявим барабаном і накипом у механічних нирках ридала від щастя: молоду розлучницю забрали, так і не одруживши з водопроводом.
Швидко зметикувавши, що втрачає дорогоцінні секунди, Васильович кинувся до вікна.
Біля під’їзду стояла вантажівка. Двоє підозрюваних, яких чоловік із любові до футболу розгледів лише периферичним зором, закривали кузов і збиралися їхати.
— Стояти! Куди?! Поверніть машинку, гади! Ви не ту взяли! – від хвилювання чоловік забув відчинити вікно, і його крик залишився слиною на склі та відлунням у голові папуги з сивим пір’ям.
Бігуни всього світу не змогли б побити рекорд цього старого спринтера. Без допомоги ліфта, перестрибуючи через три сходинки, як у дитинстві, Олег Васильович подолав п’ять поверхів.
Дорогою, заплутавшись у ногах, він розбив обличчям горщик із бегонією, якимось дивом не втратив швидкості і, вибивши двері чолом, встиг розгледіти останню цифру і літери номерного знака вантажівки, яка ховалася за поворотом.
Добігши до сміттєвих баків, Олег Васильович стусанами розігнав безхатьків.
— Ну так, який дурень, крім мене, нову машинку викидатиме?! – гарчав він, як лев, розкидаючи по кутах дошки, коробки, червневі новорічні ялинки та інший мотлох.
Потрібно було щось терміново вирішувати.
Олег Васильович дістав із кишені записник і знайшов телефонні номери колишніх колег, замовників і начальства.
— Гришо! – кричав у телефон чоловік. – Пам’ятаєш борг за партію в шашки?
— Олеже, ти про яку партію? Це було років тридцять тому, – пролунав здивований голос у динаміці.
— У дев’яносто восьмому! – прочитав запис Олег Васильович. – Час повертати борги. Ти сам казав, що людина слова.
— Гаразд-гаразд, злопам’ятний ти ж, що там у тебе? Комусь ребра перерахувати?
Плюючись і втрачаючи нитку оповіді від стресу, чоловік сяк-так виклав суть.
— Зрозумів, спробую знайти цих розумників, але це на твоїй совісті…
— Я готовий, – жорстко відповів Олег Васильович і скинув виклик. Потім він спробував зловити таксі «з руки», але ніхто не зупинявся – усі вже везли своїх клієнтів.
«Бісові передові технології», – лаявся дядько, а тим часом вантажівка з його репутацією все далі прямувала в невідомому напрямку.
Повз на електросамокаті проїжджав кур’єр.
Молодий чоловік навіть не помітив, як позаду нього приземлився ще один пасажир.
— Не зменшуй швидкість! – грізно промурчав йому у вухо Олег Васильович і підставив до потилиці футляр для окулярів, імітуючи напад. Хлопець кивнув, про всяк випадок не обертаючись.
Олег Васильович змусив його кружляти по всіх дворах, сподіваючись застати вантажників за роботою. Паралельно він продовжував телефонувати своїм знайомим.
— Товариш майор… Уже підполковник? Вітаю! Пам’ятаєте той склад під квадроцикли і човни, який я прийняв, незважаючи на порушення? Ви тоді ще обіцяли сприяння, якщо настане випадок у вашій частині. Так от, випадок настав.
Олег Васильович ніколи нікого ні про що не просив так, як просив сьогодні.
Аж надто не хотілося йому визнавати поразку, яку завдає старість, і правоту свого сина.
Через годину пошуками злощасної вантажівки займалися всі можливі міські структури: поліція, бандити, будівельні та культурно-освітні організації.
Кожен постовий, злодій і підсобний робітник слідкували в обидва, доповідаючи командуванню про вантажівки і чоловіків з відповідними прикметами.
Цього дня було затримано близько сорока машин, допитано близько ста вантажників і кур’єрів різного віку, національностей і музичних уподобань, оглянуто (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) п’ятнадцять пральних машин, сім холодильників і кілька духовок.
Зривалися терміни, десятибальні затори виникали кругом.
Це був чорний день в історії служб доставок. Але потрібні вантажники і потрібна пралка зникли десь у четвертому вимірі.
— Василю, ми зробили все можливе в рамках нашого кодексу. Далі буде жах. Чи не простіше зупинитися і замовити нову пралку? – відповідали ті, на кого чоловік поклав надії. Це було не простіше, тому що Олег не пам’ятав ні модель, ні навіть магазин, де була куплена техніка.
Він втратив надію ближче до сьомої вечора, коли стало (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) зрозуміло, що навіть найсерйозніші зв’язки і найвливовіші люди не зможуть створити неможливе, і краще визнати поразку, ніж до скону заганяти себе і ще половину міста.
Втомлений і морально вичавлений, він оплатив кур’єру доставку своєї персони до будинку і зайшов у ліфт.
Не піднімаючи сором’язливого погляду на кнопки, чоловік ткнув пальцем, і кабіна понесла його вгору, на Олімп ганьби.
Коли двері ліфта відчинилися, Олег Васильович побачив її – пральну машину. На секунду чоловік вирішив, що це благодатний маразм зійшов до нього і тепер можна не переживати за свою помилку. Але ні, все було реально: він переплутав поверхи і піднявся на один вище.
Пральна машина стояла біля прочинених дверей, а з чужої квартири долинали знайомі голоси. Зателефонувавши у квартиру, Олег Васильович почав чекати.
Через хвилину перед ним постала літня жінка в замасленому фартусі. Від неї несло привітністю і ваніліном.
— Здрастуйте, – усміхнулася сусідка.
— Добрий вечір, ви не в курсі, що тут робить (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) ця машинка? – запитав Олег Васильович, який від втоми ледве стояв на ногах і ледь ворушив губами.
— У курсі, – кивнула жінка. – Це мій племінник притягнув уранці. Він спину потягнув, чекаємо, коли відпустить, щоб затягнути у квартиру.
— Спину? Потягнув? Племінник? – ледве стримуючи сльози щастя, Олег Васильович погладив пристрій по корпусу. – А можете покликати його? На хвилинку…
Як з’ясувалося, вантажники навіть не покидали меж під’їзду. Не бажаючи уподібнюватися зажерливим громадянам, вони не стали розкидатися новими речами і вирішили «подарувати» машинку за схожою ціною родичці, яка її потребує.
Через десять хвилин машинка вже їхала в ліфті на рідний поверх.
Олег Васильович віддав певну суму сусідці яка купила пралку, найняв якихось хлопців на вулиці, щоб ті допомогли йому з доставкою до квартири, а заодно витягли старий агрегат до сміттєвих баків.
Будучи вже в режимі енергозбереження, виснажений Васильович повернувся на диван і збирався проспати до повної зарядки, але тут з’явилося сімейство сина.
— Тату, ну як усе пройшло? Нормально?
— А що, могло бути інакше? – зберігаючи гідність, пробурмотів ледве живий чоловік із дивана.
— Слухай, ну не дуйся. Вибач, що сумнівався в тобі, – простягнув руку син, і Олег Васильович із поблажливим виглядом потиснув її.
І все було добре, поки голос не подав папуга, у якого на тлі перенесеного стресу він уперше за чотири роки прорізався:
«Стояти! Куди-и?! Поверніть машинку, гади-и! Ви не ту взяли! Стояти-и!»
