– Сукню я не купила. Такі ціни! Що сукню – зносиш, і як не було. А портрет на все життя. Ви вже якось самі сукню придумайте, будь ласка. А котик у мене такий, знаєте, незвичайний. Пушок! Іди сюди! Пушок!

– Коли Люся зробила ремонт у своїй крихітній півторакімнатній квартирці і переставила меблі, з’ясувалося, що стіна в кімнаті якась порожня. Щось просто просилося бути повішеним на цю стіну. І Люся зрозуміла, що саме та де це знайти.

У вихідні художники окупували сквер. Реалізмом там і не пахло – на вулиці танцювали веселі будинки, дивний багатоногий кінь скакав фіолетовим полем, і на тлі червоної фіранки сиділа ще дивніша жінка – одночасно і в фас, і в профіль. Самі художники були відповідно своїм творам.

Не одразу Люся знайшла те, що треба. На картинах у солідного дядька в береті – гарні дівчата вбігали в хвилі, що набігали, виглядали з-за білоствольних беріз, лежали, жарко розкинувшись у різнотрав’ї, дивлячись на глядача зі скромним лукавством.

Щоправда, бентежило те, що дівчата були без одежі, а та, що вся у блакитних волошках, нагадувала якусь популярну особу.

– А ви пишете портрети? – спитала Люся.

– Так, — відповів художник.

– А скільки це буде коштувати?

Художник відповів. Люся про себе ахнула, але не відступила:

– А з котиком на руках можна?

– Хоч із крокодилом, але за котика доведеться доплатити.

І хоч у художника і було багато замовлень, але саме зараз він виявився трохи вільним, тож почне портретування вже сьогодні ввечері.

Художник прийшов, як домовлялися, але не з пензлями, фарбами та мольбертом, а з дешевою «мильницею».

– Нині так всі роблять, – пояснив художник, – Ну, давайте побажання.

– Знаєте, – сказала Люся, ніяковіючи, – Я б хотіла бути на молодшою на портреті. Трішки. Трохи покрасивіше. У блакитній сукні – улюблений колір. Потім… Ось волосся… У мене, бачите, алергія на будь-яку фарбу, а завжди хотілося бути з такою рижинкою. Ви розумієте?

– Чого тут не зрозуміти, – сказав художник. – Усі так хочуть, щоби з рижинкою. Ідіть, переодягайтесь. І кота беріть.

Люся зам’ялася:

– Сукню я не купила. Такі ціни! Що сукню – зносиш, і як не було. А портрет на все життя. Ви вже якось самі сукню придумайте, будь ласка. А котик у мене такий, знаєте, незвичайний. Пушок! Іди сюди! Пушок!

Художник тільки крякнув, побачивши Гармата, підібраного в дитинстві, і за два роки перетворився з зворушливого, жалібно м’якучої грудочки в нахабну, непритомну і ненажерливу худобу, причому всі ці якості виразно читалися на його шкодливій морді. Але Люся його дуже любила.

– Котика теж підправимо, – рішуче сказав художник.

Нафотографував Люсю, кота і пішов із авансом. Але не зник, не обдурив, через тиждень приніс портрет.

Тітки з Люсиної бухгалтерії, які прийшли подивитися і ремонт, і портрет, проковтнули свої язики. З портрета зі скромним лукавством дивилася молода вродлива жінка, що сиділа в кріслі.

Вона була з рудуватим волоссям, у відкритій блакитній сукні, трішки схожа на Люсю, а на руках у неї був величезний рудий кіт, надзвичайно розчуленого вигляду.

Але було на портреті ще щось, через що заткнулася навіть головна кобра Кіра Семенівна. Поруч із кріслом на картині був придуманий дверний отвір у передпокій, і художник навіть намалював у цьому передпокої вішалку, на якій висіли чоловічий плащ, чоловіча куртка та чорний чоловічий капелюх.

Все-таки це був дуже добрий художник…»