— Убогий! Гей, убогий!
Сашко не обертається, він знає – це Володька з п’ятого поверху. Йому краще не відповідати. Може й відв’яжеться.
— Олександре! – Володька не вгамовується. – Дивіться, який працьовитий. Переддень Нового року, а він працює. Правильно! Дурнів робота любить.
— Відчепись від Сашка! Ну чого ти докопався до людини. – А це Оленка, подруга Володимира.
Вона набагато добріша за самого Володьку. Сашу не ображає. Не називає дурнем або убогим, завжди вітається.
Ну ось, здається, пішли. Сашко притуляє лопату до лавочки й обертається – справді пішли. Можна зробити перерву, помріяти трошки.
***
Сашкові вже тридцять п’ять, але він досі вірить у те, що дива іноді трапляються. Особливо під Новий рік. Нехай маленькі. Ось, наприклад, учора…
Мама так засмучувалася, що в них немає ялинки:
— Сумно, Сашко. Раніше все було по-іншому, пам’ятаєш? Добріше, чи що. І ялинку ми майже щороку прикрашали. Пам’ятаєш же?
Сашко пам’ятає. Він би купив для мами ялинку і цього року. Але не можна. Вона буде лаятися, нервувати. Ясно ж сказала: «Навіть не думай! Це невиправдано дорого! Обійдемося!»
І треба ж: сьогодні вранці його попросили почистити сніг на ялинковому базарі. Сашко прибрав буру, розтоптану сотнями ніг рідину, викинув хвойне сміття, посипав пісочком стежку, яка веде до сітчастої загорожі з ялинками.
— Молодець, дякую! – сказав йому вгодований червонолиций ялинковий продавець. – Тобі як заплатити? Хочеш, дерево візьми. Он там у мене браковані є.
Звісно, Сашко погодився. Вибрав із купки підходящу ялинку. Нехай лисеньку з одного боку. Але це ж не страшно: Сашко поставить її в кут непоказним боком, а все красиве буде зовні. Зате як зрадіє мама, який святковий запах наповнить кімнату… Зараз ялинка стоїть у парадній, у куточку, щоб не заважати мешканцям. Сашко передчуває, як віднесе її додому. Ось тільки почистить доріжки до під’їздів.
— Сашко, будь другом! – це сусід із другого, Олексій.
Він хороший, хоч і «буржуй», як називає його мама. Льоха теж ніколи не ображає Сашка. Зате часто просить про що-небудь. Сашко зазвичай не відмовляє. Він любить допомагати. І роботу свою любить.
— Сашко, мене снігоприбирач закопав, виручай! – просить Льоха.
Сашко береться за лопату і йде за Льохою до його машини. Великої, красивої, дорогої… Сьогодні із замету стирчить один дах.
— Ось як вони чистять? – обурюється Олексій. – Ех, якщо не лаятися, то й сказати нічого! Допоможеш?
Саша киває і береться за розкопки. Снігу багато, лопата з кожним помахом здається все важчою, але він швидко справляється. Олексій задоволений. Пірнає в салон.
— Спасибі, Сашко! Тримай! Зі святом тебе! – Він простягає Саші гарний, блискучий пакет, прикрашений сніжинками.
Сашко зазирає всередину і завмирає: всередині ціле багатство. Баночка червоної ікри, ігристе, шоколадка, симпатична рожева кулька на ялинку… Він піднімає очі на Льоху, дякує.
— Та ні за що! – усміхається той і лізе в кишеню, дістає купюри, суне в кишеню Сашкової робочої куртки. – А це за роботу!
Саші незручно: і подарунок, і це… Він щось хоче сказати, але Льоха вже не слухає, заводить машину і їде.
Сашко поспішає додому. Треба віднести ялинку і подарунок Олексія, а потім дочистити доріжки. Сніг валить і валить…
***
— Звідки? – запитує мама, коли гордий Сашко влаштовує в кутку свою ялинку і простягає матері блискучий пакет.
Вона так здивована. Сашко квапливо пояснює, що ялинку йому дали за роботу і пакет, а ще гроші. Мама посміхається, а він щасливий: хоч одне її бажання він виконав, порадував. Вона навіть сіла на ліжку, потягнулася за байковим, теплим халатиком. Нездужає вона сьогодні. Частенько вона останнім часом нездужає.
Дзвінок у двері. Саша відчиняє: це їхня сусідка Оля. Вона відвідує маму. Іноді робить їй уколи. Оля Сашкові подобається: добра, красива, працює в лікарні. І мамі вона теж подобається:
— Ех, Сашко, була б у тебе така дружина!
Сашко зазвичай тільки знизує плечима. Він уже змирився з тим, що дружини в нього, схоже, не буде. Він знає, що жінки люблять красивих, багатих і розумних. А він ні те, ні інше і тим більше не третє.
— Зате ти працьовитий і добрий, – заперечує мама, але потім визнає Сашкову правоту. – Так, таке зараз не цінується. А шкода.
Оля теж навряд чи стала б його дружиною. Навіть якби була вільна… А вона заміжня. Її Павло – людина непогана, але вони чомусь часто сваряться. Саша чує їхню лайку через тонкі стіни.
— Набридло, я гарую, як проклята. Хоч удома спокою хочу! Так ні ж! Ти знову очі залив, – кричить Оля.
— Я не заливав, – Павла чути гірше, він не кричить, тільки трохи підвищує голос. – Випив трішки, зараз вечерю тобі розігрію. Ну не лайся, Оленько.
Але вона вже не може зупинитися. Кричить, потім плаче і тільки після цього затихає. З їхніх скандалів Саша знає, чому Оля так незадоволена. У неї тато був пиякою. Матері життя зламав. Ось Оля і боїться, що її спіткає та сама доля. Зазвичай вони миряться швидко. Але іноді Павло йде з дому і довго сидить на лавці…
— Як мама? – запитує Оля, Сашко знизує плечима і проводжає її в кімнату.
Потім збирається і йде доробляти роботу.
***
Він кидає сніг і думає про своє: «Треба ще забігти в магазин, купити що-небудь до святкового столу. Гроші які дав Олексій припали дуже до речі». Вони з мамою витратилися цього місяця. Ліки дорогі, а мама щось розхворілася. У неї є деякі пільги, як у пенсіонерки, та й Сашко працює, але все одно перед святом грошей залишилося зовсім негусто.
Нарешті Сашко окидає оцінювальним поглядом свою роботу: він задоволений. Пора в магазин. Він збирає кошик із розумом. Може, він далеко не професор, але гроші рахувати вміє. Купив усе, що хотів, і навіть упаковку дешевих сосисок за акцією.
Сосиски для собаки, який ув’язався за ним, щойно він вийшов з двору. Він дійшов за Сашком до дверей магазину, і він пообіцяв йому частування. Нехай у нього теж буде свято.
Вийшовши зі скляних дверей, Сашко сідає навпочіпки, розриває зубами упаковку, витягує з рожевого поліетилену сосисочне тільце і простягає собаці. Та тягнеться сивим носом до Сашкової руки, хапає сосиску, жує, бурчить від задоволення. Сашкові шкода собаку. Він, схоже, старенький… Нашийника немає, невже нічий?
Він встає, плескає себе рукою по стегну: підемо. Собачка виляє хвостом і біжить за Сашком. Вони разом підходять до під’їзду.
***
Чоловік Ольги Павло, примружившись, сидить на лавочці. Саша вітається. Павло піднімає голову, киває, плескає рукою по лавці:
— Посидь зі мною, Саню. Тошно мені. До свята всього нічого, а ми знову з моєю посварилися. Та так сильно! Я її не звинувачую. Нерви в людини здали. Просила ж не пити до свята, а я пропустив чарку. Ось вона і завелася. «Іди, каже, звідси! Святкуй в іншому місці, якщо моїх прохань не чуєш!» Я й пішов… Хотів, щоб вона заспокоїлася. А тепер от не знаю, як повернутися. Та й чи варто? Вже дуже вона сьогодні зла.
Сашко слухає, собачка крутиться біля його ніг. Він шкодує Павла, шкодує Ольгу, але що сказати, не знає. Не сильний він у стосунках чоловіків і жінок. Та й узагалі вже час додому, собака он зовсім замерз: тремтить усім своїм невеликим тільцем. Та й ялинку добре б прикрасити… Тому він пропонує Павлові піти до них у гості.
— Та на біса я вам здався? – відмахується Павло, але в очах його надія.
Сашко каже, що потрібен, що буде гостем, що негоже людині одній у святковий вечір на вулиці мерзнути. Павло киває. Вони піднімаються сходами.
***
Відчинити двері Саша не встигає. Із сусідньої квартири визирає сусідка, баба Марія.
— А, це ви… – розчаровано каже вона. – А я-то сподівалася.
Сашко вітає сусідку з наступаючим і запитує: чому в неї червоні очі, невже плакала? Баба Марія схлипує. Сашко здивований. Адже день тому вона, поспішаючи в магазин, вся променилася щастям: «Донька має приїхати, онука привезти! Треба салатиків наготувати, пиріг спекти! Побіжу, клопоту багато!» І ось вам, будь ласка – сльози.
— Не приїхали, – зітхає баба Марія. – Справи якісь… Зайняті нині всі, не до матері!
Павло ніяково втішає її. А Саші спадає на думку прекрасна думка. Він запрошує бабу Марію в гості. Ну а чого їй сидіти самій… Та ніяковіє, невпевнено відмовляється, але зрештою киває:
— Зараз підійду, куховарство своє тільки з дому прихоплю, а то кому ж його їсти-то?
Павло зголошується їй допомогти. Саша із песиком заходять у свою квартиру.
— Це хто ж такий? – дивується мама.
Виглядає вона краще. Сашко розповідає їй, як зустрів собаку, потім Павла, а слідом і бабу Марію. Як покликав їх усіх у гості. Він сподівається, що мама не проти. Їй не потрібно нічого робити. Він сам накриє на стіл, прикрасить ялинку і сам усе потім прибере.
— Ну хоч чимось я можу допомогти? – усміхається мама. – Наприклад, собаці ім’я дати.
Сашко задоволено киває.
— Мушка? Нічка? Сажа? – перебирає мама імена, які, як їй здається, підходять чорному маленькому собачці. – Таємниця!
Саші ім’я подобається. Собака теж задоволений, виляє хвостом, зворушливо дивиться мамі в очі.
Гримнули вхідні двері: напевно Павло з бабою Марією. Пора готуватися до зустрічі Нового року.
***
Вони сидять за столом. Павло совається, нервує, нарешті не витримує:
— Піду все-таки додому, вибачуся перед Олею. Не можу я так.
Саша киває: напевно, це правильно. Павло встає, вибачається, вітає. Його перериває дзвінок у двері.
— З глузду з’їхати, – каже мама. – У нас за цілий рік стільки гостей не було.
Саша поспішає до дверей, впускає в коридор Олю.
— Мого не бачили? Пішов і пропав… Накричала я на нього сьогодні. Соромно.
Сашко посміхається, запрошує Ольгу увійти. Павло обіймає дружину, цілує в щоку, просить його пробачити.
— Та миріться ви вже й залишайтеся. Пора старий рік проводжати!
Оля погоджується, влаштовується поруч із чоловіком. У куточку блимає вогниками ялинка. На улюбленому маминому кріслі дрімає сита Сажа. Оля встає, піднімає келих:
— Дякую вам за все! Особливо тобі, Олександре! Хороша ти людина! Бажаю тобі зустріти гідну жінку.
Сашко ніяковіє, дякує. Йому дуже хочеться вірити, що Олине побажання збудеться. Може, й справді, десь на білому світі є та, яка полюбить Сашка. Такого, як є. Він усе про себе розуміє… Так, він не надто розумний. Але він уміє любити і піклуватися.
Можливо… Але навіть якщо цього року нічого не вийде, як і в усі попередні роки, Саша не буде сумувати. Адже в нього є робота, мама, хороші люди навколо. А тепер ще й собака. І він цілком щасливий.
