Старий будинок виявився нікому не потрібен і стояв все літо, сумно дивлячись запиленими вікнами на навколишній світ.
Ніхто не помічав, що іноді, вечорами, у вікні з’являється кудлата голова і проводжає людей, які проходять повз, жовтими сумними очима.
Домовик все літо жив у спорожнілій хаті, нудьгував, згадував свого старенького, мовчазного господаря. Нечутно ходив по кімнатах, поправляв плюшеве покривало на дивані та скатертину на столі, розплітав кіски на її шовкових кистях, які сам колись і заплів.
Протирав від пилу на дзеркалі маленьке віконце, виглядав, зачісував кудлату шевелюру. Пилочки потрапляли в ніс, домовик чхав у свої маленькі теплі долоні і сміявся.
Вночі виходив надвір подивитись на місяць і подихати повітрям, наповненим ароматом трав. Обережно зривав кульбабу, а потім дмухав на неї з усіх сил і, щасливо посміхаючись, дивився, як вітер забирає в далечінь легкі пушинки.
Восени, коли стало холоднішати, змітав собі зі старого пледа щось на зразок пальта, обмотував шию товстим колючим шарфом і сидів так на холодній грубці, гриз цукор, який знайшов у цукорниці з відбитою ручкою, згадував, як господар натоплював цю піч зимовими вечорами, як приємно булькали в блакитній каструльці наваристи супи, як смачно пахнув свіжозаварений чай у великому, з бузковими ірисами.
Хазяїн не завів собі ні собаку, ні кота і домовик жалкував про це, бо зараз можна було б притулитися до теплого і живого і поскаржитися на життя…
Ельзу Францівну ніхто не любив. Колишня вчителька німецької мови двадцять років на пенсії. Суха, говорили про неї, і цим все сказано.
Самотня, нетовариська, ні в гості сходити, ні до себе покликати. Загалом і добра від неї – влітку квіти. Люди корисне садять, картоплю та капусту, а в цієї квіточки.
Сусіди засуджують і посміюються, але проходячи повз зарості живих троянд, милуються, ні в кого більше таких у всьому селі немає. Сама Ельза своїх красунь, як за дітками доглядає, підгодовує, поливає, від холоду вкриває, навіть ніби розмовляє з ними.
Ну звичайно, за ким ще самотній бабусі доглядати, сім’ї в неї не було.
… На початку грудня почалися снігопади. То з хуртовиною, то без. У яку пору замети вище коліна намело. Таким холодним і пізнім вечором Ельза Францівна поверталася додому, приїхавши з міста останньою електричкою.
На сумці деякі продукти, відрізи тканин, і пряжа для в’язання. Іскрився під місяцем сніг, у будинках світилися жовтими вікна, з пічних труб струмінь димів.
Але були й порожні, нежитлові будиночки, вікна яких уже навряд чи колись засвітяться або відчиняться, щоб упустити тепле весняне повітря. Люди виїжджали ближче до цивілізації.
У селі вже ні школи, ні лікарні. Три будинки вже два роки порожні, а навесні четвертий осиротів. Той, у якому самотній дід помер.
Проходячи повз «сирітку», співчутливо подивилася на темні вікна, на холодну трубу в сніговій шапці. І раптом почула чийсь слабкий плач.
Жалобний такий, тужливий, трохи чутний. У неї, слава богу, зі слухом усе гаразд. Сусіди, звичайно, думають, що глуха, але це від того, що вона не звертає уваги на їхні пересуди за спиною, мовчки минає.
Все вона чудово чує. І хтось там, у темряві, справді плаче. Сумку на дорозі кинула і пішла пробиратися кучугурами. Дісталася ганку, а там він.
Весь нещасний, обличчя замурзане, з доріжками від сліз, у великому сірому шарфі. Ельза пухову шаль зняла з голови, загорнула маленького і понесла додому.
А вдома світло горить, від печі тепло, пахне хлібом. На столі скатертина квітчаста, самовар пихкає, ложечки в чашках брязкають, цукор розмішують. А за столом троє. Три домовика. Веселі, у теплих фланелевих сорочках, у штанцях з кишенями, ніжками в вовняних носочках бовтають.
— Ну ось, ми й удома, — каже Ельза, і шаль розмотує. — Зараз вмиємося, чаю гарячого з малиновим варенням вип’ємо, ото й зігрієшся. У нас і сорочки чисті є, і пухові шкарпетки. Ніжкам тепло буде, м’яко. Я сьогодні ще он пряжі купила, і вельвет на штанці. Люди їдуть, будинки залишаються.
… Ельза Францівна, дочитала казку, поправила яскраві, клаптеві ковдри на сплячих, одяг на стільчиках, вимкнула нічник і вийшла зі спальні. Зручно влаштувалася в кріслі і почала набирати на спиці петлі: до ранку буде готова ще одна пара маленьких пухнастих шкарпеток.
У вікно бився холодний вітер, у душі цвіли райські сади, у серці ніби пліснули тепла. Але про це не знала жодна жива душа.
