— Свахо, — не витримала Полінина мама, вирішивши не стояти осторонь. — Ти, я дивлюся, дітям уже й розлучення розпланувала? З якого це дива їм розбігатися? Може, вони ще золоте весілля відгуляють! — А з такого! Якби вони збиралися жити довго і щасливо, то ваша Поліна не базікала б про те, що три квартири краще за одну

— Його квартиру переписали прямісінько перед нашим весіллям, але чоловік усе одно не хоче йти проти маминої волі. Каже, що йому якось незручно, — зітхає Поліна, розповідаючи про свої сімейні будні.

— А я хоч убий не розумію! — дивується подруга молодої жінки. — Це ж його майно, його власна хата, і нікуди вона від нього не втече. Просто жити у твоїй зручніше: вона просторіша і до роботи рукою подати. І що тепер?

Мучитися в тісноті чи щомісяця викидати гроші на комунальні послуги за нерухомість, яка просто стоїть пусткою?

— От і я про те ж! З такими темпами ми на більшу хату збиратимемо ще не один рік, а хотілося б подумати про поповнення в родині не на п’ятому десятку, — бідкається Поліна. — А днями свекруха таке втнула, що хоч стій, хоч падай…

Поліна офіційно вийшла заміж десять місяців тому. Їй тридцять років, чоловікові — двадцять дев’ять.

До цього голубки майже рік жили під одним дахом без реєстрації стосунків, а ще раніше просто зустрічалися на нейтральній. З весіллям тягнули цілий рік, бо Віктор мусив закрити кредит за свою квартиру-студію.

Точніше, ту маленьку квартиру купили на ім’я мами відразу після того, як Вітя випустився з університету. Тільки оформлена вона була на свекруху, перший внесок дала вона, а всі борги банку виплачував син.

Останній рік він працював наче проклятий, щоб скоріше покінчити з кредитами і створити сім’ю вже на чистовик.

Свекруха тоді з медовою усмішкою щебетала, що треба спершу розрахуватися з боргами, а вже потім офіційно розписуватися.

З одного боку, її можна зрозуміти: зараз стільки пар розбігається, всі рахують наперед і не хочуть зайвого клопоту з поділом майна.

У Поліни теж є свій куточок. Свого часу родина скинулася: бабуся з батьками допомогли, взяли невелику іпотеку й купили дівчині однокімнатну квартиру ближче до роботи. Цю позику Поліна закрила досить швидко.

Питання про те, де молодята будуть жити після весілля, навіть не стояло. Хоч Полінина квартира і невелика, але там є повноцінна кімната й кухня, не те що студія.

До того ж розташування — казка: їй до роботи три зупинки маршруткою, йому — чотири, щоправда, в інший бік.

Ще до весілля, коли тільки заяву подали, а свекруха нарешті передала синові квартиру по дарчій, Поліна з Віктором домовилися: житимуть у неї, а його квадратні метри пустять в оренду.

Цілком логічно: за студію комуналку перекриватимуть квартиранти, та й економити сильно не доведеться, поки збирають на спільне просторе житло.

— Продавати майно, набуте до шлюбу, зовсім не хочеться. Три квартири в родині — це ж краще, ніж одна. Коли надумаємо брати більшу оселю, буде просто чудово: здаватимемо обидві наші квартири, а самі переберемося у спільну.

І як тільки купимо двокімнатну, тоді вже й про появу маляти подумаємо, щоб зуби на полицю не класти, — так вони мріяли, коли подавали заяву.

Майбутня свекруха тоді сиділа, слухала, головою кивала — мовляв, усе розумно діти придумали.

Але щойно Поліна з Віктором розписалися — почалися дива.

Десь за місяць жінка поставила руба питання: здаємо самі чи через маклерів? Через агентство грошей буде менше, але й мороки ніякої.

— Треба обміркувати, — якось невпевнено промимрив чоловік.

Поліна не стала тиснути, хоча бачила платіжки за комуналку, і серце кров’ю обливалося.

Замість того, щоб складати гроші, вони їх просто викидали на вітер.

— На їхньому місці я б пустила квартирантів того ж дня, як Вітя до мене переїхав, — знизує плечима молода жінка.

— Я ж тоді не знала, які таргани в голові моєї другої мами танцюють. Вітя казав, що мама не хоче проблем із банком. Але ж банк уже ніякого стосунку до тої квартири не має! Чого тягнути? А виявилося, що причина є, і ще й яка…

Віктор ще якийсь час м’явся з тою орендою. А потім зізнався відверто: його мама категорично проти!

Щоправда, спершу він прикривався іншими аргументами: мовляв, боїться за них, що орендарі виявляться шахраями, або сусідів затоплять, і молодим доведеться зі своєї кишені збитки покривати.

— Вітю, ну всі ці питання вирішуються! Є страховка, є офіційний договір, є агентства зрештою, — дивувалася Поліна.

А якось нещодавно на сімейному застіллі — свекруха саме святкувала свої уродини — невістка вирішила сама прямо запитати маму чоловіка.

Мовляв, чого це квартира стоїть пусткою і чому ви проти, щоб вона гроші в сім’ю приносила?

На тому святі були й Полінині батьки. Треба було бачити, як у всіх витягнулися обличчя, коли пролунала відповідь. У всіх, крім Віктора — для нього мамині слова, схоже, прозвучали не вперше.

— Еге ж! — з уїдливою посмішкою видала іменинниця, пригубивши з келиха ігристе. — Ви живете в твоїй хаті, бережете там кожен куточок, пилинки з усього здуваєте. А в оренду, значить, пустимо Вітіну нерухомість? Оце так хитро придумано! Якщо раптом розбіжитеся, то понищену хату ремонтуватимемо ми, так?

Вкладатися нам, бо ж наша нерухомість? О ні, любі мої. Ми в ту квартиру теж гроші вкладали, я допомагала, перший внесок мій, між іншим! Чому б не зробити навпаки? Переїжджайте до Віті, а свою однокімнатну здавай.

За неї навіть більше платитимуть, швидше грошей назбираєте!

— Та тому що звідти нам обом до роботи добиратися — як до Києва рачки! — спалахнула Поліна. — Тому що окрема кухня і кімната — це в сто разів зручніше, ніж тісна студія. І зрештою, ми вже майже два роки живемо в моїй квартирі, який сенс зараз зриватися з місця?

— Люди он із Броварів та Ірпеня щодня їздять на роботу, — парирувала свекруха. — І ніхто від того ще не вмер. Я своє слово сказала. Хочете — ображайтеся, ваша воля.

— Свахо, — не витримала Полінина мама, вирішивши не стояти осторонь. — Ти, я дивлюся, дітям уже й розлучення розпланувала? З якого це дива їм розбігатися? Може, вони ще золоте весілля відгуляють!

— А з такого! Якби вони збиралися жити довго і щасливо, то ваша Поліна не базікала б про те, що три квартири краще за одну. Продали б обидві свої халупки і купили б відразу велику трикімнатну!

Ви ж теж свою іпотеку чимшвидше закривали, щоб майно вважалося набутим до шлюбу. Тож тут ще треба розібратися, хто перший про розлучення думати почав!

Підсумок сумний: Полінині батьки після того свята і чути про сваху не хочуть. У молодих відбулася дуже важка розмова. Чоловік божиться, що він так не думає, що мамині страхи про ремонти — це взагалі дурниця.

Але водночас каже, що не може нервувати матір: вона ж сама його на ноги поставила, з цією клятою квартирою допомогла. Як він може зараз піти проти її волі, знаючи, як вона до цього ставиться?

— Давай не будемо гнати коней, — умовляє чоловік. — Я не втрачаю надії її переконати. А як ні… ну, якось здамо…

Час іде, а Поліна з сумом підраховує, скільки ж вони вже грошей пустили за вітром: і на комуналку витратилися, і дохід втратили. І головне питання: скільки ще отак чекати біля моря погоди?

А як би ви вчинили на місці молодої дружини — питання відкрите і спонукає до роздумів. Адже недарма в народі кажуть: чиє майно, того й право, та коли в родині немає довіри та злагоди, то й статки не приносять жодної радості.