— Я зі своєю мамою майже не бачився, – розповідав мені тоді ще мій наречений, а сьогодні мій чоловік Віктор, – у неї було своє життя, а в нас із бабусею – своє.
Віктор зʼявився від першого чоловіка, за якого блискавично вийшла заміж і так само блискавично розлучилася. А потім у неї закипіло особисте життя: вона сходилася з чоловіками, йдучи або їдучи з ними, поверталася ненадовго до своєї матері й сина, знову зникала на кілька років.
— Зозулю я виростила, – сумно погоджувалася бабуся Віті, Катерина Семенівна.
Коли ми з Віктором розписалися, то пішли жити до його бабусі, – а його матері ні син не потрібен, ні її власна мати.
На момент мого заміжжя свекруху я в очі не бачила, вона помчала кілька років тому в якесь далеке маленьке містечко на заході країни, де служив 6-й за рахунком чоловік. Ми жили тихо і мирно. Уживалися з бабусею Віті в повній злагоді, квартира була двокімнатною і ніхто нікому не заважав. Звичайно, мені хотілося мати окреме житло, але я розуміла, що бабусю Катю не можна залишити одну.
Через два роки після весілля у нас зʼявилася наша донька Настя, а ще через три роки не стало бабусі чоловіка. Свою квартиру бабуся відписала онукові, дарчу оформила задовго до свого відходу.
— З’явиться Алла (мати чоловіка), і почне права качати між чоловіками, буде над невісткою знущатися, я її знаю. Та по честі й правді, немає тут її частки. Все життя хвостом крутить, як лисиця.
Прожили ми ще рік, а потім прийшла звістка від свекрухи, Алли Іванівни:
— Чоловіка мого не стало, – повідомляла телефоном мама чоловіка, – залишив мені хатинку зубожілу у чорта на рогах у спадок, продам її і квартиру собі куплю під Києвом в іпотеку. Бабця мені нічого не залишила, все тобі, онукові ненаглядному, відписала.
Свекруха незабаром приїхала, погостювала в нас кілька днів, заявивши, що онука зовсім не їхньої породи, і помчала брати квартиру. Але ж іпотеку треба платити. А з роботою у Алли Іванівні, за її словами, не щастило:
— Що я, у 46 років, прибиральницею працювати піду! Маячня.
А куди ще піти, якщо трудового стажу нуль цілих, нуль десятих? Почала мати чоловіка тягнути гроші на свої іпотечні платежі з нас. Ми тоді працювали обоє, чоловік був дуже незадоволений тим, що одна наша зарплата з сімейного бюджету зникає тепер у напрямку картки мами. А потім у нас намічалася друга дитина і допомогу ми скоротили.
— Мені не вистачає, – скаржилася свекруха телефоном, – я все віддала в банк, а жити мені на що?
— Мамо, я не можу тебе спонсорувати вічно, – втомлено пояснював чоловік, – знайди хоч щось, щоб годувати себе, у нас скоро буде дитина і залишиться лише одна зарплата.
У суперечках і суперечках, за допомогою телефонного зв’язку минуло півроку. У нас зʼявився син Матвій. А незабаром захворів Вітя. Йому поставили діагноз – цукор. Я дуже переживала за чоловіка, зайві хвилювання йому були ні до чого, від них рівень цукру починав скакати, важко було розрахувати кількість ліків. Як на зло, Алла Іванівна почала свій новий наступ на наш гаманець саме в цей момент:
— Або ви допомагаєте мені платити іпотеку, або я приїду жити до вас, – заявила свекруха, – бабця не по совісті зробила так, що мені в її квартирі й метра не дісталося, а власну матір ти, Віктор, вигнати не посмієш!
Грошей у нас немає, жити зі свекрухою, яку ні я, ні чоловік не хотіли, та ще й двоє маленьких дітей – невесела перспектива. Працювати мама чоловіка, як я зрозуміла, не збиралася.
— Мамо, – на останній телефонний дзвінок чоловік відповів різко, – я не хочу, та й не маю можливості утримувати тебе. Настала пора платити тобі повною взаємністю, ти ж мене не потребувала раніше, чому вимагаєш тепер виконання від мене “синівського обов’язку”. І не треба погрожувати, я не пущу тебе жити зі мною і моєю сім’єю.
Після цього дзвінка хто тільки нас не присоромив. Дзвонили, зустрічали і заходили до нас далекі родичі і старі друзі, хрещена чоловіка і однокласниця його мами. Але ж усі прекрасно знали, який спосіб життя вела Алла Іванівна, що сина вона не ростила, не бачила роками. Але тепер ми:
— Невдячні! Обманом вам баба Катя квартиру підписала, а власну матір ви на вулиці хочете залишити!
Чоловік нервує, але, гадаю, якби він погодився на проживання мами у нас, нервувати довелося б ще більше.
