«Дай Боже, аби моя свекруха була такою, як ваша!» — так мені тепер часто говорять знайомі, коли я розповідаю про Олену Сергіївну.
Не можу сказати про неї жодного лихого слова. За всі п’ять років нашого знайомства ми не те що не сварилися — навіть не сперечалися через дрібниці. Олена Сергіївна, як мені завжди здавалося, була втіленням миру й доброзичливості.
Однак моя мама, Віра Петрівна, була переконана: це лише тиша перед бурею.
У неї самої були вкрай напружені стосунки зі свекрухою (моєю бабусею по батькові), і відтоді мама вважала, що всі свекрухи — це такі собі втілені фурії з синдромом вахтера, яким лише дай волю, аби просочитися в синову родину і всіх підім’яти під свій каблук.
Як я не намагалася переконати маму, що Олена Сергіївна — напрочуд миролюбна жінка, у відповідь отримувала лише скептичне: «Поживемо — побачимо, доню.
Мій тобі досвід підказує: свекруха завжди має напоготові запасний план! Зрештою, я вирішила більше не торкатися теми свекрухи в розмовах із мамою. Наші погляди були аж надто різні, а сваритися з найріднішою людиною зовсім не хотілося.
Проте кілька місяців тому мама знову взялася страхати мене оповідками про свекрух-«монстрів».
Причиною став наш із чоловіком візит до неї в гості, де він випадково обмовився, що Олена Сергіївна ось-ось вийде на заслужений відпочинок. Я одразу ж помітила заклопотаний мамин погляд.
А коли чоловік відійшов на кухню, вона пошепки попередила мене:
— От вийде вона на пенсію — і забудеш ти, дитино, про спокій! З’явиться «вільний час» — і почне порядки свої наводити!
Я спочатку не звернула уваги на мамині слова, а потім задумалася. Олена Сергіївна справді завжди багато працювала. А що, як вона не втручалася в наше життя лише через постійну зайнятість?
А тепер у неї буде багато вільного часу, і вона почне надолужувати згаяне?
Я з жахом чекала дня, коли свекруха покине роботу.
Та всі мої страхи виявилися марними. З Оленою Сергіївною ми, як і раніше, зідзвонювалися пару разів на тиждень, але розмови стали помітно коротшими.
З походами в гості — схожа історія.
Вона і наші запрошення відхиляла, і до себе кликати перестала. Словом, мамине «пророцтво» збулося з точністю до навпаки.
Причиною тому стали численні гуртки від соцзахисту та «Університету третього віку», на які вона записалася одразу після виходу на пенсію. Серед них — дихальна гімнастика, вишивання, англійська мова, аеробіка та вокал.
До того ж свекруха регулярно їздила на безкоштовні екскурсії. Вона стала справжньою героїнею свого життя!
— Багато років мріяла зайнятися чимось для душі, та робота всі соки вичавлювала! — пояснила якось свекруха, навіщо записалася в усі секції одразу.
І тепер у нас виникла проблема зовсім іншого штибу. Нам насилу вдавалося перетнутися з Оленою Сергіївною навіть заради вирішення якихось важливих питань.
Наприклад, минулого тижня вона сама попросила нас поливати квіти, поки поїде поправляти здоров’я до санаторію. Але був один нюанс — вони нещодавно поставили нові вхідні двері, від яких у нас не було ключів.
Потрібно було зустрітися зі свекрухою та взяти в неї запасний комплект. І тут виникла халепа номер два.
Свекруха ніяк не могла знайти часу, щоб нас прийняти! У неї буквально кожен день розписаний із ранку до вечора!
А носити другі ключі із собою, щоб передати нам їх десь на вулиці, вона відмовлялася. За словами Олени Сергіївни, її голова так щільно забита думками про нові захоплення, що запасний комплект вона просто могла десь «загубити».
Пропустити хоча б одне заняття свекруха теж не могла. Вона наче й хотіла, але в останній момент забувала про свої плани, а згадувала про них лише під час занять.
Нам вдалося перетнутися лише з четвертої спроби, і то чоловікові довелося проявити наполегливість.
— Твій санаторій уже не за горами, а ми так і не побачили ключів! Сподіваюся, ти розумієш, що за такого розкладу твої орхідеї просто зів’януть? — досить суворо сказав він своїй мамі.
І це називається «маніакальним інтересом до сім’ї дорослого сина»?! Та тут, скоріше, ми виступили в ролі набридливих мух.
Я так і сказала своїй мамі вчора, коли вона зателефонувала і за звичкою почала нагнітати паніку. І в барвах описала їй наші пригоди з ключами.
Здається, вона не до кінця повірила в цю історію, але в мене виникла цікава ідея. Я вирішила обережно підштовхнути маму до того, щоб і вона знайшла собі якесь хобі.
Вона ще працює, і до пенсії їй далеко, але цікаве заняття у вільний час не буде зайвим. Дивись, їй стане не до тривожних думок.
Та й нам із чоловіком є чого повчитися в його мами.
Бо зараз у нашому житті немає нічого, крім роботи, коротких прогулянок та серіалів. Виходить, що літня жінка набагато активніша за нас, молодих!
Не знаю, як чоловік, але особисто я почала відчувати себе «деградуючою руїною» поруч зі свекрухою. Звісно, її активність багато в чому пов’язана з виходом на пенсію, і у свої трудові роки вона мало чим захоплювалася.
Але її робота була куди важчою за нашу. А в нас із чоловіком, тепер я це бачу абсолютно чітко, немає жодних виправдань для відсутності захоплень.
Усе!
Терміново покличу чоловіка на серйозну розмову і запропоную йому кілька спільних занять на вибір, аби не розкисати й не «тупіти». І, може, тоді розмови мами про підступних свекрух просто відпадуть самі собою, немов осіннє листя з дерев, забране вітром змін.
Яке прекрасне завершення «маминого пророцтва»! Наша читачка знайшла не лише спокій, а й справжній приклад для наслідування.
Часто ми боїмося, що вихід близьких на пенсію принесе зайві клопоти, але інколи він відкриває такі горизонти, що молодим за ними не встигнути!
Любі читачі, а чи є у вашому оточенні такі активні пенсіонери, що надихають молодь?
