– Привіт, Світланко, як у тебе справи?
Дівчина здивовано подивилася на слухавку, вона не зовсім розуміла, хто їй телефонує – номер був невідомий, а голос незнайомий.
Хоча останнім часом, після прощання з мамою, Світлані часто дзвонили незнайомі або малознайомі люди.
– Добрий день. Хто це? Я вас не знаю.
– Светік, це твоя тітка Даша, сестра твоєї мами. Я чула, що з мамою сталося, ось і приїхала. У тяжку годину рідні люди мають підтримувати одне одного. Правда ж? Бідна ти, сиріточка наша… Як взагалі житимеш далі? Без мамки ж…
Світлана зітхнула, чогось такого вона очікувала. Дзвінки співчутливих і не дуже родичів, подібні приїзди й зустрічі.
Усе-таки мама залишила їй квартиру в Києві, і тепер можна було очікувати набігу охочих урвати свій шматок. Якась частина таких людей уже була на церемонії прощання, а тепер ось і решта стала підтягуватися.
– Тітко Дашо, я в порядку. Мама давно хворіла, тому я була готова до цього. Хоча я сумую за мамою. Дуже…
Світлана зітхнула і витерла сльози, що набігли, хоч вона й була готова, але все одно матері не вистачало. І взагалі, до такого не підготуєшся…
– Зрозуміло, – зітхнули на тому кінці дроту. – А я в гості зайти хотіла. Ось уже біля будинку вашого стою. Пустиш мене? Я ненадовго, тільки поговорити хочу про твою матір. Та й ми з тобою, не чужі люди…
Ясно було, що тітка Даша для цього й їхала до Києва. Світлана не дуже хотіла бачити родичів, але раз це сестра мами, то, напевно, треба з нею поговорити.
Хоча дивно, що мама нічого не розповідала про неї. Зовсім нічого. Світлана знала, звісно, що в неї є якась там тітка, але хто вона і що собою являє, не мала жодного поняття.
– Так, заходьте, – промовила Світлана.
– Нагадай номер квартири, давно не була тут.
Світлана назвала номер, і вимкнула телефон. Вона сумно подивилася у вікно, було видно, як під’їзною доріжкою до будинку йде жінка приблизно одного віку з її мамою.
Вона озиралася на всі боки, начебто оглядала місцевість, і Світлана зітхнула, розуміючи, що жінка оцінює оточення будинку – магазини, зручність розташування і все інше.
– Привіт, дорога моя! Привіт, сонечко… – тітка Даша одразу полізла обійматися. – Як ти? Я, щойно дізналася, одразу приїхала.
Світлана ввічливо похитала головою, говорити їй не дуже хотілося. Вона м’яко відсторонила жінку від себе і відповіла:
– У мене все нормально. Ви вибачте, у мене часу не багато. Давайте швидко поговоримо, про що ви хотіли. Я поспішаю просто.
– Звісно, – тітка Даша скорботно усміхнулася. – Прощання з Ритою вже було?
– Так, позавчора, – дівчина витерла сльози, які набігли при цьому спогаді.
– Шкода, твоя мама була такою молодою… Найкращі йдуть першими! – пафосно сказала тітка.
Світлана сумно подивилася на фото матері з чорною жалобною стрічкою, що стояло на тумбочці.
Їй хотілося забратися в ліжко і поплакати про матір, але вона не хотіла розклеюватися, тим більше перед чужою людиною. За ці дні і так було пролито чимало сліз.
– Будете чай? – вирішила вона проявити гостинність, хоча й не знала цю жінку. Хіба мало які стосунки були в неї з матір’ю.
– Так, не відмовлюся. Втомилася з дороги. Я ж випадково дізналася про відхід Рити. Знайомий сказав, так я одразу кинулася збиратися. Думала, ще на похорон встигну, а все одно запізнилася.
Світлана слухала, кивала і сподівалася, що хоч мамина сестра не зазіхатиме на її квартиру. А то за ці три дні дівчина вже встигла наслухатися багато чого. Особливо від так званої рідні.
Вони спочатку зображували участь, а потім запитували, чи є заповіт. Або прямо казали в лоб, що в них теж є право на квартиру. Натякали на те, що Світлана повинна їм віддати якусь їхню міфічну частку, або хоч що небудь від, як вони вважали, багатої столичної родички.
– Ми ж із твоєю мамою давно не спілкувалися, – тим часом казала Дарʼя. – У дитинстві найкращими подружками були, а потім дороги якось розійшлися. На свята телефонували одна одній, а потім і це перестали робити. Я телефон загубила, сімку не відновила, і якось ми з твоєю мамою загубилися…
Світлана слухала з цікавістю, їй були важливі ці невеликі розповіді про покійну матір. Наче якась її частинка оживала після спогадів.
– Я лише знала, що ти в неї ростеш. Твоя мама якось розповідала про тебе. Казала, як ти дорослішаєш і стаєш такою красунею. Бачу, що вона не помилялася, ти і справді виросла дуже гарною.
– Дякую, – задоволена Світланка навіть почервоніла.
– Що робитимеш тепер? Ти десь навчаєшся чи працюєш? Я просто знаю, як буває важко оговтатися після втрати дорогої людини.
– Так, я працюю тут недалеко, – Світлана не стала казати, що обіймає досить високу посаду у великій організації. Їй не хотілося поширюватися на цю тему.
– Зрозуміло, – Дарʼя бачила, що дівчина не горить бажанням говорити.
Жінка втомилася ходити манівцями. Вона вже бачила квартиру і розуміла, що це ласий шматочок. Тим більше в одному з найкращих районів Києва.
Можна було б продати квартиру й купити іншу в її рідному місті, а на гроші, що залишилися, спокійно жити і не працювати до самої пенсії.
– Світланко, а з квартирою що робитимеш?
Дівчина зітхнула, усе-таки вона не помилилася на самому початку, і ця жінка теж розраховувала на свою частку. Як усе передбачувано.
– Тітко Дашо, ця квартира по праву належить мені! І я робитиму з нею те, що захочу.
– Я знаю, хоча й не вважаю, що це чесно.
– Чому? Це моя мама купила квартиру! Я – її єдина донька і перша в порядку успадкування.
– Так-так, я розумію. Але знаєш, скільки я для твоєї матері зробила? Я виручала її все життя! Усе життя!
– І що? – Світлана незворушно знизала плечима. Вона вже чула таке і від інших родичів.
Обличчя Дарʼї стало злим, вона сподівалася, що племінниця виявиться поступливішою.
– І те, що я хочу частку від цієї квартири!
– Я не збираюся її продавати чи розмінювати! Це мій дім, і мама б не дозволила продавати квартиру.
– Твоєї матері вже немає в живих! Увімкни мізки і подумай, що це неправильно!
– Що саме? Що неправильно?
– Я твою матір буквально виростила. Я їй, як мати була, завжди в усьому підтримувала.
Світлана зітхнула і несподівано для Дарʼї усміхнулася:
– А скільки вам років?
Тітка зніяковіла, але назвала цифру.
– Виходить, мама була на рік молодша за вас. Цікаво навіть, як це ви її виростили? Та й мама розповідала про своїх батьків. Вони були хорошими людьми. От тільки вас вона не згадувала. Цікаво чому?
Дарʼя зітхнула й кинула:
– Посварилися ми… Через гроші, до речі. Твоя мама не позичила мені потрібну суму, хоча могла б, а купила цю квартиру. У мене потім проблеми були…
– Тобто, ви не були найкращими сестричками-подружками.
– Колись були, але твоя мати сама винна. Дуже винна! Вона сама зі мною стосунки порвала! І за цю квартиру вона мені винна.
– Нічого вона не винна. Її вже й немає на цьому світі. А я вам точно нічого не дам.
Дарʼя схопилася і сердито подивилася на дівчину.
– Світлано, ти що, не розумієш? Мені потрібні гроші! Мені жити ніде й нема за що! Та я тобі… Я зараз…
– Вибачте, але це не мої проблеми, – Світлана твердо стояла на своєму. – Вихід он там. Я не збираюся з вами розмовляти.
– Будь ласка… – тітка змінила тактику, її голос звучав благально. – Заради твоєї матері допоможи мені. Заради її пам’яті…
Світлана завагалася, але тільки на мить. Вона багато встигла поспілкуватися з родичами і розуміла, що вони просто тиснуть на її жалість.
– Ідіть із мого дому, а то я викличу поліцію!
– Ось як? На рідну тітку викличеш поліцію? І не соромно тобі?
– Ні! Я вас не знаю. Якщо у вас були проблеми з моєю матір’ю, не треба їх переносити на мене! Грошей ви не отримаєте, квартиру теж.
– А я-то думала, що ти нормальна дівчина! А ти та ще штучка! Хитра й жадібна! Сама хоч копійку заробила, щоб господарювати? Я до суду подам!
– Двері он там! Та хоч куди подавайте! – роздратована Світлан ткнула пальцем у бік виходу.
Даша зрозуміла, що в неї немає шансу переконати племінницю, і мовчки попрямувала у вказаний бік.
Коли двері зачинилися, Світлана полегшено видихнула. Їй не хотілося сваритися, тим більше з сестрою матері.
Дуже хотілося з кимось поговорити про маму, згадати минуле життя, те, якою її мама була, але багато хто, дізнавшись про квартиру, починав щось вимагати.
То просили грошей на лікування дитині – вона ж багата киянка, може собі це дозволити. То благали прихистити на кілька днів, а деякі, як і тітка Даша, вимагали розміну квартири.
В усіх знаходилися якісь причини. І ніхто не прийшов просто, щоб поговорити, запитати, як їй живеться без матері. Ніхто не дізнався, що говорила мама останніми днями і чого вона хотіла.
Як і чим жила останнім часом…
Дівчина сумно зітхнула, дивлячись, як іде сестра матері. Світлана розуміла, що тітка Даша може ще повернутися й знову качати права, але вона твердо вирішила боротися. І відстояти спадок матері. Тим більше, що він належить їй по праву…
***
Ця історія гірко засвідчує, що великий спадок часто притягує не лише співчуття, а й заздрість та меркантильність навіть від найближчої рідні.
Світлана правильно встановила чіткі межі та відстояла своє законне право, адже щира підтримка і пам’ять про покійну не повинні вимірюватися квадратними метрами.
Народна мудрість вчить: «У лиху годину пізнаєш, хто брат, а хто кат». На жаль, тітка Даша приїхала за вигодою, а не заради родинного тепла.
А як Ви вважаєте, чи повинна була Світлана хоча б вислухати історію про давню сварку матері й тітки, чи була її рішуча відмова єдино правильним кроком?
