Місцеві бабці з цікавістю поглядали у вікна, і проводжали поглядом молоду дівчину, яка несла на руках немовля.
Висока молода жінка сплеснула руками й побігла назустріч:
— Звідки ти, сестричко? Не чекали, не думали…
— Та з автобуса я, – на гарненькому обличчі дівчини з’явилося щось на зразок гримаси, – довелося ось їхати.
— У хаті ще зберігалося тепло від грубки. Дівчина почала роздягати дитину, яка заплакала.
— Ну-ну-ну, лапочко, – старша сестра простягнула руки до дівчинки, – яка ти легенька, але ж скоро рік, – з тривогою подивилася на молодшу сестру: – Може, щось трапилося? Раптово ти якось приїхала…
— Нічого не сталося, на роботу виходжу.
— А як же… а як же Веронічка?
— А мені як накажеш бути? Не можу я з нею сидіти, гроші потрібні, та й місце ніби не пішло до іншого. Робота в мене, сама знаєш, по блату, – Света була різкою, говорила уривчасто, і майже ривком стягнула шарф, – спасибі Павлу Івановичу, подбав.
— Так, подбав, тільки от Веронічку на себе не записав.
— Ну, знаєш, він людина невільна, чим міг, тим допоміг, квартира ж в мене тепер завдяки йому.
— Світланко, краще б він розписався з тобою, – заїкнулася старша сестра Людмила.
— Люся, хто б говорив, тобі під тридцять, а ти сидиш одна. Чи багато охочих із тобою розписатися? А в мене хоча б дитина є.
Образливі слова від молодшої сестри Люда пропустила через себе легко, не чіпляючись за них. Із самого дитинства звикла няньчитися з молодшими. Брат одружився і поїхав із сім’єю в райцентр, молодша сестра Света після школи подалася в місто. Вистачило розуму вступити до технікуму, відучитися, влаштуватися на роботу. Павло Іванович, її покровитель, не виправдав надій. Зате з’явилася Вероніка.
— Люсь, ну я до тебе з проханням, – рвучкість Світлани зникла, вона винувато дивилася на старшу сестру: – нема з ким мені Веронічку залишити, може, посидиш із нею хоч кілька місяців.
Люда притиснула до себе дитину, серце застукало від радості, – своїх нема, то хоч із дитям молодшої сестри погратися. Потім схопилася: – Свето, так я ж теж працюю.
— Ну, подумаєш, обліковець на фермі, знайдуть тобі заміну. А грошима я допомагатиму, мені легше грошей вам із матір’ю дати, ніж удома сидіти. Та й мати тобі допоможе.
— У матері нашої ноги болять, – тяжко зітхнула Людмила.
— Значить, не допоможеш? – Світлана стала крутити в руках шарф, нервово смикаючи його. – Гаразд, доведеться чужу людину наймати. Я думала краще своїм грошей дати, ніж чужому…
— Та годі тобі, не став віз попереду коня, я ж не відмовила. Гаразд, є в мене заощадження, до садка посиджу з Веронічкою…
Світлана зіскочила й обійняла старшу сестру, одразу перетворившись на ласкаве кошеня. – Люська, дякую! А я приїжджати буду, подарунки привозитиму, продукти…
Приїжджала Света і справді регулярно, раз на місяць. Діставала з сумки речі, іграшки, наряджала Веронічку і крутила її з усіх боків, як ляльку. – Ось дивись, що мама привезла тобі, – вона діставала черговий подарунок із сумки, привертаючи увагу дитини.
— Свето, ти б частіше навідувалася, а то Веронічка мене мамою кличе.
— А ти про мене нагадуй частіше, кажи, що мама в місті.
— Так домовлялися ж на якийсь час, їй у садочок вже пора…
— Люся, – Света ставала одразу плаксивою, на гарному обличчі з’являлася печаль і образа, – я зараз гарую, як коняка, мені місце заступника начальника відділу «світить», не можу ж упустити. Уяви, допізна працюю, коли Веронічкою займатися. А грошей я дам, щойно премію отримаю…
— Та вже гаразд, влаштувалася я в контору підлогу мити вранці, мама з Веронічкою сидить у цей час.
— Спасибі, спасибі, Люся, ти у мене найкраща!
До шести років Веронічка, завдяки мамі Люді, вже вміла читати по складах, рахувати і навіть трохи писати. На полиці лежала стопка книг з улюбленими казками. Але найбільше Веронічці подобалося ходити з Людмилою до струмка, який знаходився в лісі, відразу за селом. Варто було пройти останні дві хати, як по обидва боки починався ліс, і зовсім поруч дзюрчав струмок.
— А він завжди тут був? – Запитувала дівчинка.
— Завжди.
— І коли ти маленька була?
— Так, і коли я маленька була, і коли твоя мама була маленькою, і навіть коли бабуся була маленькою.
— То він що, старенький?
Люда розсміялася: – Ні, він не старенький, просто струмочок старший за нас. І скільки б років не біг, а вода в ньому чиста.
Ближче до школи Людмила дедалі більше тривожилася: – Свето, дитині до школи скоро, треба щось думати…
— Почекай, Люся, ще трохи і стану я начальником відділу, уявляєш, ще така молода, а вже начальник. Ти ж будеш пишатися мною?
— Буду, – Люда прибирала посуд у шафу і була задумлива, – ти молодець, тільки Веронічка куди до школи піде: тут, у селі чи в місті?
— Звичайно в місті, – Світлана скривила нафарбовані яскравою помадою губи, – тут і питати нічого.
Наступного приїзду Світлана оголосила, що забирає Веронічку. – Треба за місцем прописки в школу записати, одягнути пристойніше, а то звикла тут по-селянськи…
Люся присіла на ліжко і схлипнула: – Це добре, це правильно, дитина з матір’ю має жити.
— Слухай, – Світлана клацнула пальцями, в очах промайнув радісний вогник, – а давай і ти поїдеш у місто. Я через знайомих допоможу тобі кімнату в гуртожитку орендувати, будеш Веронічку до школи проводжати і зустрічати, – весь час разом.
— А коли ж мені працювати?
— Ну, влаштуєшся куди-небудь підлогу мити, ну щоб не на весь день.
Людмила подивилася у вікно, з якого добре було видно двір, – Вероніка гойдалася на гойдалці, тримаючи на колінах ляльку. У грудях у Людмили щось стиснуло, було боляче й обтяжливо перед розлукою з дівчинкою. І ось же воно рішення: поїхати разом зі Світланою, бути поруч із Веронічкою… Вона встала, випрямилася, як струна, і твердо сказала: – Ні, сестричко, не буде так. Не поїду я з тобою. Тут я залишуся, у рідному селі. І ось ще, що: ти про матір забула, – її мені теж із собою везти, а хату кинути?
Світлана, не очікуючи відмови, мовчала. – І ось тобі моя пропозиція, – Людмила продовжувала так само твердо: або ти живеш із донькою, або, якщо тобі зовсім ніколи з твоєю роботою, то залишай у мене з умовою: я Веронічку удочеряю.
— Та ти що, як це можна?!
— Так вона все одно мене другою мамою кличе, тож якщо хочеш бачити, як донька росте, займися нею. І повір, мені це говорити, ох як тяжко.
— Мамо Людо, ти приїдеш?
— Обов’язково приїду, буду часто приїжджати. І ти приїжджай, я завжди тебе чекатиму.
— А чому ти з нами не хочеш їхати?
— Сонце моє, а як же без мене наш струмочок, а як же бабуся? Адже я їх теж люблю: і бабусю, і наш будинок, і струмочок, і наш ліс… Пам’ятаєш, як ягоди з тобою збирали?
Веронічка кивала, усміхалася, обіймала маму Люду і шепотіла: – Я теж вас усіх люблю.
— Ось як виходить: виростила доньку молодшої сестри, а сама одна, але ж непогана дівка, – сусідка навпроти щиро співчувала Людмилі.
— Це точно, – погоджувалися з нею односельці, – як не пощастило змолоду, так і засиділася. А мужикам – їм гарненьких подавай, он як сестра її молодша Светка. Вийшла заміж, і з дитиною взяли, та кажуть, мужик непоганий. А Людці одній знову сидіти.
Весняного дня, коли травнева зелень і цвітіння паморочило голову, Люда, покликала подружку Галину і разом пішли до струмка. Соковита трава була м’якою і здавалася шовковистою, а дзюрчання струмка чулося ще здалеку. Вони обидві зупинилися, як вкопані, гадаючи, кому знадобився їхній струмок.
Чоловік, років тридцяти п’яти, возився біля струмка. – Гей, ти що там робиш? Дамбу чи що, будуєш?
— Ех ви, яка дамба, – він весело дивився на жінок, – струмок рятую, додумався хтось переїхати його тут на машині, – ось берег вирівнюю.
Люда не відразу впізнала Віктора Лазарева, який жив тут раніше, а тепер будиночок залишено під дачу.
— На дачу приїхали? – Запитала вона.
— Можна сказати, додому приїхав, місця ж рідні. А ти, Людо, дивлюся, ще красивішою стала…
Галинка штовхнула подружку в бік ліктем, Люда спалахнула, як дівчисько, – ніколи себе вродливою не вважала: висока, незграбна, не порівняти з вродливою сестричкою Світланкою.
Влітку Віктор зробив Людмилі пропозицію, над якою вона довго не думала. «Ну а куди їй діватися, – зауважив хтось із сільських, – добре хоч у нього син від першої дружини є, але ж Людмила зможе ще подарувати йому маля.
Змогла. Рівно через один рік у них зʼявилась дівчинка. Назвали Настею. Сама Людмила тільки спостерігала радість близьких, а себе стримувала, бо серце завмирало від відчуття безмежної радості. Веронічка, на той час відмінниця в школі, запевнила Людмилу, що обов’язково приїде на канікули водитися з маленькою Настею, і що всі разом вони підуть на улюблений струмок.
Солодко було від цих слів, від дитячої любові, такої безкорисливої, – від любові, яку допомогла посіяти в серці Веронічки її мама Людмила.