Олександр нервово димів на балконі. Попільничкою була кругла, кришталева посудина, і злився. Просто закипав. Перший день відпустки був зіпсований. Зателефонувала вчителька сина.
— Олександре Миколайовичу, а що з Олексієм? Не було його сьогодні на англійській, фізиці та фізкультурі. Частенько він останнім часом пропускає уроки.
— Прихворів, – відповів Олександр, і закипів, – я йому записку напишу, не хвилюйтеся, нічого серйозного.
З балкона було видно пустир, дитячий майданчик і стоянку для машин. Із-за цієї стоянки з’явилася знайома куртка сина, яскрава, помітна. Олексійко йшов не один. Поруч йшла сусідська дівчинка. Простенька така, волосся у хвостику, дешевеньке, з базарю, платтячко, зверху кофта.
Рано щось син гуляти почав. 16 тільки. Скоро іспити, потім в інститут вступати треба. Уже вибрав, політехнічний. Не до прогулянок. Зателефонувала дружина, і він вилив свій гнів:
— Гаразд, прийду з роботи, розберемося, ти не переймайся. Зроби вигляд, що не знаєш. Нехай сам розповість.
— Добре, Марино, спробую.
А син закинув портфель у коридор і втік. Розбірки не відбулися.
Нічого дивного, адже Олександр теж ,колись в свій час, прогулював. У їхньому двоповерховому гуртожитку, де вони проживали з сімʼю, завжди все було відомо сусідам. І вони дуже стрімко це обговорювали.
— Чуєш, Коль, моя Танька сказала, що твого на трьох останніх уроках не було, а позавчора і зовсім до школи не ходив, – каже сусідка батькові Олександа.
— Зрозумів, розберуся.
— Від рук твій відбився. Не стежте ви з Ларискою за ним.
— Не лізь, за своєю наглядай.
— Моя хоч відмінниця, а твій – телепень…
Скандал розгорявся, як пожежа в сухому полі.
І колись давно ще Сашко, в темряві, зі старим портфелем у руках, крався додому, його зустрічав розлючений батько з ременем. Сашко бігав від батька навколо столу, виривався в загальний коридор і мчав сходами на перший поверх. А на заваді ставав Танькин татусь.
— Бачиш, хлопче, не втечеш.
—Пустіть, Вам то що?
Але сусід стояв на своєму. Тоді Сашко біг до туалету, замикався на залізну лямку, влаштовувався, і … починав робити уроки. Будинок був фінської споруди. Лямка кована, двері дубові. Батько вічно злитися не буде. Та й Танькин татусь теж спати піде.
Але того вечора немов пронос усих пробрав. Побившись біля дверей, сусіди вирушали на другий поверх. А потім зібралися знизу.
— Чуєш, Колько, витягай своє лайно звідти. От як хочеш, так і витягай.
— Гаразд тобі, зараз інструмент візьму. Зніму двері з петель.
— Давай, давай.
Сашко напружився. Добра не чекай. Точно змордують.
Сусідка Лідія виникла несподівано.
— А ну марш усі від дверей. Напали на дитину. Йому ж 13 років. Затравили. Виходь Сашко.
Сашко виліз. Ліда взяла його за руку і повела у свою кімнату. Навколо підстрибували сусіди, бісився батько, але всі розступилися.
— Геть пішли. Сашко – гордість моя. А ви, недолугі, бідолашні, пийте вже та лягайте спати.
Ліда, яка лаялася, була диво дивне. У кімнаті, вона вмикала круглий електричний самовар.
— Сідай уроки робити, гордість моя.
— Добре, Лідо.
Вона його так звала все життя – гордість моя. З того самого дня, як він допоміг їй. Перехожий, на базарі вирвав її сумочку. А Сашко підставив тому підніжку. У сумочці жінки грошей не було, навіть ключів, тільки носовичок, помада і туш, авоська. Просто Ліда любила цю сумочку.
Говорила вона, —Народу кругом повно було, бачили всі, а ніхто не заступився, крім тебе. Ти гордість моя – Сашуня.
Сашко робив уроки, а Ліда діставала з буркітливого білого холодильникка ковбасу, робила бутерброди, і дивилася, як він їсть і п’є чай. Скільки років було Ліді? Він не знав. Але точно, більше, ніж матері. Вона була витонченою, якоюсь іншою, несхожою на жінок із гуртожитку. Вона робила манікюр і накручувала зачіски, любила капелюшки і туфлі на підборах, ніколи не носила халат і не кричала. Сусіди шепотілися, що в Ліди був колись чоловік, і навіть син. Але так ніхто нічого не знав.
Після цього випадку, прогулявши, Сашко йшов до Ліди. Вона годувала його, і допомагала з уроками. Потім у двері скреблися батьки. Частіше – разом, але інколи – тільки мати.
— Лідія Олександрівна, відчиніть, нехай Сашко додому йде, бити не будемо.
— Миколо, Ларисо, він уроки зробить, і прийде. А якщо зачепите – поскаржуся вашому роботодавцю.
— Та не чіпатимемо, грець з ним.
Коли Сашкові було 16, перед самим випускним, він привів до Лідії Марину.
— Ми хочемо одружитися.
— Вам дуже треба, дітки?
— Так треба.
— Вона в положенні, чи що?
— Ну так, але ми просто хочемо одружитися, не тому що буде дитина.
— А термін хоч який?
— Так, десь чотири місяці вже як. Вона й взагалі не знала. Скаржилася, що в животі бурчить. Ну, так вийшло.
Того року в моді були сукні, і клешонні штани. Де Ліда дістала вже модну німецьку сукню, Сашко не знав. Вона була рожева і повітряна.
Марина святкувала і випускний у цій сукні, гарна, як квіти вишні, і в Лідиних нових білих босоніжках. Ніхто нічого не помітив. У ньому ж була і на реєстрації шлюбу.
Їхні батьки пересварилися, і вигнали їх. Мати Марини сказала, що знати злиденне сімейство не бажає, і онуки такі їй не потрібні, а батько тільки підтримав слова матері. Своє спільне життя Сашко з Мариною почали в Лідиній 24-метровій кімнаті, розгородженій шафою навпіл. Маленький Олексійко кричав постійно, очманіла від криків Марина, ходила вулицею з коляскою до третьої ночі, засинала на лавці. Лідія влаштувалася в охорону – добу через три, змінювала Марину, підкидала грошенят на дитину. Сашко, який навчався на вечірньому, – зовсім охляв.
А потім гуртожитки розселили.
Сашко став Олександром Миколайовичем, начальником виробничого цеху, Марина – Мариною Володимирівною, викладачем, доцентом. Олексій вчився у випускному класі, і ось – загуляв.
Наступного дня Олексійко взагалі не дійшов до школи, вчасно не повернувся додому. Залишивши розбірки до приходу сина, і викинувши куриво, Олександр вирушив до Лідусика у сусідній під’їзд. У нього був свій ключ.
Олексик, і та сама, простенька дівчинка, сиділи за круглим, дубовим столом у кімнаті і наминали бутерброди. Закіпав електричний самовар, Ліда, у спортивному сіро-блакитному костюмі розглядала якийсь журнал.
Олександр напружився. У журналі був одяг для дітей. Ліда покликала його на кухню.
— Сашко, гордість моя, не лайся, лаятися пізно, п’ятий місяць.
— Та як же? Та що ж? Телепень, та в кого він?
— У тебе, гордість моя, і в твоїх батьків. Ларисі то було 15, а Колі – 16, коли вони тебе… зліпили. А через тиждень, після Ларисиного 16-річчя, ти й зʼявився на цей світ. То в кого? Не кричи, усмішку одягни, і привітай дітей. Виженеш – заберу до себе, помістимося. Ларисі з Колею повідомляти не поспішай, встигне. А Марині я пів години тому подзвонила.
Вони повернулися в кімнату. Лідія налила Олександру чай, підсунула бутерброди.
— Знаєш, Сашочку, я вже сукню Ганні пригледіла на реєстрацію. Це подарунок буде, від мене. Зачіску зробимо в мого перукаря. В інститут Олексійко вступить, ти не хвилюйся. Усе вийде. Так, а ти в курсі, що минулого тижня я з магазину з покупками поверталася, на вулиці погано стало, свідомість втратила, впала. Пощастило, що Олексик з балкона побачив. Швидку викликав, до лікарні зі мною доїхав. Виявилося – гіпертонічний криз. Народу навколо багато було, ніхто не допоміг, а Олесійко допоміг. Олексій – гордість моя…
