Багато часу Ганна Костянтинівна проводила у своєму будиночку у невеликому селі. Будинок був уже старий — ґанок покосився, в деяких місцях на даху були дірки і фарба вже давно сповзла з усіх стін, але вона любила це місце.
Син майже не з’являвся вдома через велику кількість роботи та відрядження, невістка зовсім не розмовляла з Ганною Костянтинівною, а онуки любили пожартувати над бабусею та її роками:
— Дивися, як у неї руки тремтять!, — говорив Олександр — молодший з близнюків.
— Так весь чай на підлозі вже буде і доведеться знову наливати, і знову поки несе розплескає його, — заливався старший Федір.
Бабусі було не приємно таке чути, але й лаятися з єдиними родичами їй не хотілося.
— Ганна Костянтинівна, ну куди ви одна з важкими сумками поїдете? Скоро Леонід прийде та відвезе вас!
— Каринка, зрозумій, мені треба їхати поки сонце не сіло, по темряві стежку зовсім не видно.
— Добре, вирішувати вам, — погодилася невістка.
Йдучи, Ганна Костянтинівна попрощалася з родиною, і зачиняючи за собою двері, на сходовому майданчику зустрілася із сусідкою:
— Доброго дня, Ганно, знову в своє село поїхала?
— Доброго дня, Оленко, а чим мені в місті займатися?, — сумно відповіла Ганна Костянтинівна.
— Так підемо, я тобі чаю наллю, пряники свіжі купила, — умовляла сусідка.
— Ну, ходімо зайду на недовго, — погодилася Ганна.
Олена Петрівна заходила в гості до Ганни Костянтинівни, щоб дізнатися про її справи і просто побалакати. Вона була на 4 роки молодша за неї, але їхній дружбі це не заважало.
Олена Петрівна налила свіжий заварений чай із бергамотом та виклала пряники на тарілку.
— Ганно, навіщо ти сили свої останні залишаєш у цьому селі на грядках?
— А як туди не їздити? Там все своє вирощую.
— А син хіба не допомагає? Міг би продуктів додому купувати та за комуналку платити, онуки грядки копати, а невістка садила б тобі все.
— Їм зовсім не до мене. Карина бізнес свій задумала, а онуки … , — вона важко зітхнула.
— А Леонід чого? Теж допомоги від нього ніякої?
— Ох, Оленко … Давно не бачила його. Постійно працює. Вдома майже не буває дружини не бачить, синами не займається. А Карині теж ніколи. Не знаю, які у них хлопці виростуть?!
Олена Петрівна чула про те, що Леонід не міг мати дітей і після першого розлучення знайшов собі дівчину з двома дітьми, але ніяк у її голові не вкладалося, чого вони так бабусю не злюбили.
Її діти навпроти були до неї дуже уважні: продукти додому закуплять, приїдуть, з онуками всі грядки вкопають, невістка квітів насадить. Олена Петрівна була задоволена своїм життям і зовсім не розуміла як далі складеться життя її подруги, що придумають злі онуки та невістка для бабусі.
Закінчили чаювання подруги вже під ніч. Ночувати залишилася в неї і змогла дістатися додому лише наступного ранку.
Вночі їй наснився сон.
— Коли на дачу поїде, тоді її речі й викинемо, — почула бабуся розмову онуків.
Але вони ще не знали, що вона їм підготувала. Вона сама сидить на пероні з сумками, але ніякого поїзда не чекає. Її починає виганяти охоронець із вокзалу:
— Додому йди! Сьогодні вже поїзди не ходять!
— Мені тепер нікуди йти…
Прокинувшись у холодному поті Ганна Костянтинівна ще півночі проверталися, але так і не змогла заснути. Вона лежала і все думала.
Що з нею буде якщо невістка з онуками захочуть мене вигнати? Невже син Леонід за мене не заступиться?
Леонід одружився вдруге і був щасливий, що він тепер має дітей, нехай і дружини. А на скарги Ганни Костянтинівни на невістку говорив:
— Ти надто консервативна! Карина дуже порядна та сучасна дівчина. Не треба її судити за своїми застарілими правилами. Зараз уже нове століття! Люди змінюються!
Мамі не було чого відповісти синові. Близько полудня зайшов до Ганни сусід Микола Вадимович, який жив у хаті навпроти.
— Миколо, ти що тут? Я думала ти в похід до річки з сином пішов?
— Ой, ці походи… комарі вночі тільки зжеруть. Я як почув, що ти повернулася, так з’явився! Айда в ліс за ягодами та грибами сьогодні.
— Так, надто вже небезпечно з тобою в ліс ходити. Ти як зайдеш углиб, тебе не дозовешся! Після недовгих умовлянь Ганна Костянтинівна погодилася на лісову прогулянку і вони вирушили в дорогу.
— Знаю чого ти Ганнуся сумна така. У мене теж не все добре зі ріднею, але ж вони мені як ніяк рідні, — продовжив розмову Микола Вадимович.
Задумавшись на кілька хвилин, Ганна Костянтинівна глибоко зітхнула і вирішила поділитись із сусідом своїми переживаннями.
— Коли чоловіка мого не стало, він залишив квартиру мені та Олені. Розумієш, дружина його постійно йому на мене скаржиться, онуки знущаються з мене. Боюся як би не вигнали вони мене з квартири з усіма речами.
— Ганно, так давай допомагатимемо одне одному. Ми з тобою люди вже літні… одружуватися вже не кличу, а ось підтримати готовий, як рідну.
Ганна Костянтинівна ледь помітно посміхнулася і нічого не відповіла. Пропозиція Миколи Вадимовича її трохи збентежила, але й водночас втішила. Повернувшись із лісу, вона зайнялася грядками, а сусід вечерю приготував із лісових грибів та картоплі.
Повечеряли й Ганна Костянтинівна додому збиралася. Проводив її Микола Вадимович до автобусної зупинки та нагадав їй:
— Я за тебе горою! Головне не мовчи, кажи чим допомогти треба!
— Коли на дачу поїде, тоді її речі й викинемо, — почула бабуся розмову онуків. Але вони ще не знали, що вона їм підготувала
Ганна Костянтинівна з гарним настроєм вирушила додому. Вона хвилювалася, бо їй повертатися до чужих людей додому, але тепер вона відчувала невидиму підтримку від друга.
— А, це ви повернулися!? А я думала Леонід раніше з роботи додому прийшов, — байдуже зустріла її Карина.
Промовчавши, Ганна Костянтинівна зайшла до себе в кімнату і зачинила двері. Цього дня її син справді повернувся додому раніше і з порога попрямував до кімнати до матері.
— Мамо, хочу поговорити з тобою щодо квартири. Думаю, тобі треба переписати на мене другу частину. Тяжко нам усім разом стає жити під одним дахом. Давай я допоможу твої речі перевезти в будиночок у селі.
Спочатку Ганна Костянтинівна зраділа, що зможе жити сама спокійно, але згадала, що будинок записаний на сина і він категорично відмовлявся записати будинок на неї. Їй здавалося, що це каже не її син, а ніби слова невістки виривалися з уст Леоніда.
— Ні. Не згодна я на вашу аферу. Викинете ви мене з квартири та з дому, як не потрібну річ.
— Так, що з тобою мамо? Я намагаюся вирішити проблему, щоб усім було добре.
— Нічого не знаю. Я житиму в цій квартирі!
Злий Леонід вийшов із кімнати, зачинивши за собою двері. Він розраховував, що сьогодні розбереться з цією справою, але впертість мами його зупинила.
Перелякана Ганна Костянтинівна відразу набрала свого сусіда Миколу Вадимовича. Той одразу взяв слухавку.
— Микола, сину мій щойно вимагав, щоб я переписала квартиру на нього! Він хоче мене позбутися!
— Ганно, заспокойся, будь ласка. Я обов’язково щось придумаю. Ми з тобою не чужі люди одне одному.
— Добре!
— Адже ти не погодилася підписувати папери?
— Ні, звичайно! Вони тоді мене просто викинуть із дому!
— Дивися як ми з тобою зробимо. Скажемо твоїй родині, що ми тепер з тобою разом житимемо. І не просто разом, та ще й у вашій квартирі. Мені твоя квартира не потрібна. Я хочу, щоб Леонід зрозумів, що ти не одна. А з тобою разом ми зможемо захиститися від них.
— Ой, Микола, а що люди скажуть?! Нам уже не по 20 років щоб разом сходитися. Якось це дивно…
— А чого тут такого? Незручно штани через голову одягати! А ми з тобою квартиру відстоюємо разом.
Микола Вадимович домовився з Ганною Костянтинівною зустрітися за кілька днів у селі та обговорити їх план. Поклавши, слухавку бабуся трохи видихнула і встала, щоб сходити на кухню по воду. Відчинивши свої двері, вона почула діалог онуків:
— Пам’ятаєш як мама веліла зробити?
— Ага!
— А, ну скажи …
— Щойно бабуся на дачу звалить, ми збираємо всі її речі і на смітник несемо!
Ганна Костянтинівна здивувалася від того, що почула. Невже її рідний син дозволить, щоб її викинули з дому з усіма речами?
Вона знову побігла до телефону і швидко набрала номер Миколи Вадимовича, але ніхто не брав слухавку. Серце стукало в грудях, бабуся сіла на край ліжка.
Що робити? Якщо вона не погодиться на план Миколи, то її онуки віднесуть її речі з дому, як тільки вона поїде.
Ось настав призначений день зустрічі і Ганна Костянтинівна зібрала свої речі та поїхала до села. Дороги назад уже не було.
Повернувшись до села, вона побачила замок, що висів навпроти дверей будинку. Це означало, що Микола Вадимовича немає вдома, адже він мав уже бути тут.
Ганні Костянтинівні стало погано. Тепер вона залишилася без квартири і без підтримки.
Ще трохи зачекавши, вона пішла додому. Сон, який вона нещодавно бачила, знову сплив у її пам’яті.
Несподівано за дверима почулися важкі кроки і потім стукіт.
— Ганно, відкрий! Це я, Микола!
Жінка відразу відчинила двері і зустріла старого друга.
— Я вже подумала, що ти мене залишив одну!
— Так, я їхав до тебе, але машина сина підвела. Багато часу втратили у шиномонтажу. Вибач, що змусив тебе нервувати!
Ганна Костянтинівна поскаржилася сусідові, що онукам наказали викинути її речі, як тільки вона з дому піде. І що вона готова прийняти будь-яку допомогу від Миколи.
Вона була навіть згодна на його божевільний план з’їхатися разом.
— Ого! Неповажно так з матір’ю рідною чинити! Зробимо те, про що домовлялися з тобою. Як тільки ранок настане поїдемо до тебе. Приїдемо до них без попередження і скажемо, що тепер житимемо разом у твоїй квартирі. І сина мого візьмемо для підтримки. Ну, що згодна?
— Я згодна, — сказала Ганна Костянтинівна. Вона часто спостерігала, як син Миколи зі своєю сім’єю приїжджають до нього допомагати, тому була не проти його допомоги.
Вранці вони приїхали до міста, але вирішили приїхати додому вже ввечері без попередження, коли сім’я буде в зборі. Цілий день вони гуляли, говорили немов, як у студентські роки, коли вони обоє були молодими і навчалися в одному університеті.
Із заходом сонця вони вирушили до квартири Ганни Костянтинівни. Підходячи до будинку, вони побачили, як хлопці виносять з під’їзду пакети.
— Це мої речі, — зітхнула Ганна Костянтинівна.
Вони зайшли до квартири і Микола Вадимович одразу почав говорити:
— Добрий вечір, мене звуть Микола Вадимович. Я друг вашої мами та її перше кохання. Ми знову зустрілися і вирішили жити разом у Ганнусі вдома. Я бачу у вас вдома капітальне прибирання? Похвально!
Вимагаю, щоб ви повернули всі речі Ганни назад чи йдіть купувати нові. Не годиться так з матір’ю робити.
Сім’я була шокована від такої заяви. Леонід намагався зв’язати пару слів: «яке ви маєте право…», «це не може бути…», але в нього нічого не виходило. Під тиском Миколи Вадимовича його коліна почали тремтіти, а голос тремтів.
Карина, Леонід та двоє онуків зрозуміли, що тепер на варті квартири є захисник Ганни Костянтинівни і що на розширення житлових умов їм доведеться чекати ще дуже довго.
— Ще зараз під’їде мій син і познайомитеся. Думаю, він теж з нами житиме. Ти не проти, Ганнуся?, — підморгнув Микола Вадимович сусідці.
— Так, я тільки за! Більше народу, веселіше буде, — відповіла Ганна Костянтинівна широко посміхаючись.
Взаємини із сином та його сім’єю остаточно були зіпсовані. Але тепер Ганна Костянтинівна була готова боротися за своє щастя, адже поряд із нею була опора та підтримка. На душі у неї стало добре та спокійно. Вона розуміла, що все буде добре.
