Навіть не знаю, з якою метою це все пишу. Не хочу, щоб засуджували сина і мене шкодували, та й навпаки. Просто сподіваюся, що з боку почую схожі життєві історії і може відляже від серця тривога.
Синові 18 років, винаймає житло, працює. Пишаюся ним дуже. Завжди у нас із ним були дуже довірчі стосунки, повага. Та й зараз так, але тільки наші зустрічі виключно у нас вдома, до себе не кличе. Я не з тих, хто любить вриватися в чуже життя без стуку, часу на докучання та раптові гості немає, але якось запитала, чи зможемо ми з батьком зайти на чай, скучили.
І ось відповідь досі не вкладається у мене в голові. Сказав тверде “ні”. Ні мама, ні тато, ні будь-які родичі. Сам заходить із задоволенням, дзвонить, пише. Але якось важко мені усвідомлювати, що син на поріг не пускає. Знайшла статтю, що є такі люди, але вони зовсім нікого не пускають, а тут тільки рідних, а друзям можна. Ось і намагаюся вже третій місяць це переварити.
Як так? Може, я чогось не розумію, і тепер так теж практикують? Дякую заздалегідь за вашу увагу.
