Мені захотілося написати сюди від болю й самотності, а скоріше, щоб просто виговоритися. От скажіть мені невже всі старі люди, якщо в них немає великої спадщини, самотні при живих дітях?
Живу в сусідній зі столицею області, у невеликому селищі у своєму будинку. Давно вже вийшла на пенсію і здебільшого живу з городу. У столиці живе син, одружився років 15 тому, внучці 10 років. До мене приїжджав рідко, але матеріально трішки підтримував. З невісткою спілкувалися рідко, вітали один одного зі святами, довідувалися про здоров’я і так по дрібницях. Донедавна вважала, що мені з нею дуже пощастило, завжди ввічлива, спокійна, сина мого любить.
У внучки на початку літа були іменини, вирішила з’їздити до них, все таки перший серйозний ювілей – справа важлива. Та й розмова була до них не телефонна. Запропонувала їм продати мій будинок з ділянкою і купити ближче до них однокімнатну квартиру, сказала, що важко мені самій у своєму домі без чоловіка, у місті простіше. Розумію, що навряд чи вистачить грошей з продажу, будинок не дуже який, але на перший внесок вистачить із головою, а там вирішуйте самі – хочете, на сина мого квартиру оформлюйте, чи на онуку відразу.
Син руками замахав, навіщо продавати, і сказав, що у них зайвих квартир вистачає, попросимо орендарів виїхати до осені й заберемо тебе, мама. У них і справді три квартири, дві здають. А невістка так недобре посміхнулася і спокійно каже: “по-перше, квартир зайвих не буває, а по-друге, квартири є не в них, а в неї”. І додала, хоче мій син іпотеку і маму на повне утримання? Будь ласка. Але тоді жити вони будуть із роздільним бюджетом. І що їй свекруха в кроковій доступності, до якої син їздитиме не кілька разів на рік, а бігатиме кожні вихідні, не потрібна.
Не очікувала я такого, спробувала заспокоїти, що не можна бути такою жорстокою і черствою, завжди ж були в нас із нею добрі стосунки. Син за мене заступився, так невістка тільки плечима знизала, мовляв, хто вона така, щоб забороняти дитині жити з матір’ю? Хочеш? Речі зібрати? А син і замовк. Коли на вокзал мене проводжав, вибачився і сказав, що не зможе потягнути і сім’ю, і іпотеку для мене, тому живи мама, де жила.
Я сказала йому: “Сину, та хіба ж в іпотеці справа! Жінка твоя тебе ні в що не ставить, житлом тобі докоряє, вона матір твою знати не бажає, у вас донька росте, ким вона виросте при такій матері, діти вони ж усе бачать!”.
Син так похмуро на мене подивився, і сказав: “Мамо, що ти мені зараз пропонуєш? Дочку забрати і поїхати з нею до тебе в село, або жити втрьох в однокімнатній іпотечній квартирі?”.
Тут і я розлютилася (даремно звичайно, але накипіло), сказала: “А що ти мені пропонуєш? Їхати назад у село і загнутися там з голоду, або, щоб голодну смерть не зустріти, на городі пластом лягти, або чекати, доки в нашого старенького будинку дах на мене впаде?”. Так недовго залишилося! Як твій батько пішов з життя, так ремонтом ніхто й не займається, тебе не допросишся, а людей найняти немає грошей”.
Син хмикнув і каже: “Вірно дружина сказала, що ти до грошей усе зводиш, то й сказала б прямо, щоб давав більше, раз не вистачає, не відмовили б”.
Я тільки рукою і махнула, до чого тут гроші, не потрібні вони мені. Мені людської участі хотілося.
Син гроші надсилати перестав, на дзвінки не відповідає.
От як так можна?
