— Та-а-ак, — мовив батько, плеснувши себе по колінах. — Це, значить, вісімнадцять років, сім місяців — і готово, можна на рушник ставати. А за кого ж, цікаво знати? — Ну за Микиту, за кого ж іще! — Яночко, ти ж наче з Максимом дружила

— Мамо, тату, у мене для вас новина! Бабусю, і ти підходь ближче, раз уже завітала, сідай та слухай.

Яна переможно глянула на батьків.

— Тату, ну облиш ти вже той свій тренажер, у мене справа державної ваги!

Батько Віктор перестав крутити педалі, витер піт із обличчя рушником і зітхнув: — Чого це ти, Яно, як я на велосипеді, так у тебе новини, ніби з офісу президента дзвонили?

— Тату, ну правда, тобі краще сісти.

— А лягти можна?

— Вітю, перестань, бачиш — дитина хоче щось важливе сказати, — попросила мама Віра.

Бабуся Валя поправила свої сиві кучері й усілася зручніше, щоб не пропустити жодного слова правнучки.

— Ну, кажи вже, що там у тебе… Іспити, мабуть, завалила?

Яна невдоволено пирхнула:

— Ще чого, стала б я через таке переживати… Коротше, рідні мої, я заміж вихожу.

Прабабуся Валя охнула і аж хитнулася. Подивилася на Яну прискіпливо, намагаючись розгледіти живіт, і в голові майнуло: «Чи не дитинку вже чекає наша Янка?» У мами Віри затремтіли губи — перед очима вмить пролетіло доньчине дитинство: бантики, садок… і ось — на тобі, заміж. Як же швидко летить час.

— Та-а-ак, — мовив батько, плеснувши себе по колінах. — Це, значить, вісімнадцять років, сім місяців — і готово, можна на рушник ставати. А за кого ж, цікаво знати?

— Ну за Микиту, за кого ж іще!

— Яночко, ти ж наче з Максимом дружила…

— Мамо, коли то було? Ще в десятому класі!

— Ага, а на першому курсі хто тебе проводжав? — нагадав батько. — Здається, Кирило.

— Тату, то взагалі несерйозно було, він мені не потрібен. Коротше, вихожу за Микиту.

— Точно за Микиту? А то, може, до завтра передумаєш?

— Тату, досить знущатися!

— І справді, Вітю, постався серйозно до вибору доньки. Шкода, баба Ганна – моя доня, зараз у санаторії, не чує…

— Авжеж, — нагадав Віктор. — Це після того, як мама п’ять років Янку на танці водила, так нерви собі витріпала, що тепер щороку в санаторій рветься, нервову систему підліковувати.

— Так-так, Ганнусі немає, шкода, а то я ніяк не розберу… — прабабуся Валя знову зиркнула на живіт правнучки.

— Коротше, готуємося до весілля! — урочисто оголосила Яна.

— А чи треба воно? Може, просто розпишетеся та й годі? — спитав батько.

— Як це без весілля? — здивувалася мама Віра. — У нас Марко три роки тому одружився без усяких гулянь, бо грошей не було, а зараз ми молодшу доньку цілком можемо видати достойно.

— «Достойно» — це як? — незворушно спитав Віктор.

— Достойно — це коли сукня, ресторан, машина… лімузин хочу! — стала перераховувати Яна.

— У мене наша машина нова, чистенька, цілком підійде.

— Тату, ти знову глузуєш?

— Ну а що? Ляльку на капот — і вперед!

— Лялька — то вчорашній день, зараз усе по-сучасному оформлюють. І взагалі, це не твоя турбота, люди навчені все зроблять.

— Ага, значить, моя турбота — тільки грошей відсипати?

— Вітю, чого ти язвиш? Зрозуміло, що за все треба платити, але ж це весілля… єдиний раз у житті, сподіваємося.

— Ой, головне, щоб встигнути… — вставила слово баба Валя.

— Куди встигнути? У РАЦС, чи що? — спитав Віктор. — Їй же всього вісімнадцять, та й нареченого ми ще в очі не бачили. Мабуть, такий самий сопляк.

— Тату, Микиті вже двадцять виповнилося!

— Треба ж, який старий! — гикнувши, сказав Віктор. — Всипати б вам обом ременя, щоб спочатку думали, а потім…

— Облиш ти свої середньовічні замашки, — зупинила його Віра. — Треба все обговорити, з батьками Микити познайомитися, а тоді вже порахуємо, у скільки це нам обійдеться.

Віктор зітхнув:

— Прощавай, мій причіп… Бачу я, де мої грошики плачуть.

Яна надула губи:

— Подумаєш, якийсь там причіп, у мене життя вирішується! І май на увазі, татусю, машину треба… ну хоча б іномарку гарну.

Віктор мало не вклонився доньці в ноги:

— Ой, дякую, що хоч на іномарку згодна, а то я вже думав, де на лімузин грошей набрати, хотів уже нирку продавати. Свою, звісно.

— Вітю, ти нестерпний!

— А ти, Віро, наївна, точнісінько як тоді, коли ми познайомилися. Правда, тоді твоя наївність була дуже милою, чого не скажеш зараз. Подивися: їй вісімнадцять, наречений недалеко втік, а ви вже весілля плануєте з бантами та ляльками.

Ай, робіть що хочете! Принесете мені готовий рахунок, а я вже подивлюся, за що платити і чи воно того варте.

Сукню Яна замовила таку пишну, що ледь у двері проходила, утягнула себе в корсеті, як та бабка. Каблучку хотіла неодмінно з діамантом, і наречений, добряче труснувши своїх батьків, таки купив ту прикрасу.

Ресторан замовили розкішний, гостей накликали чоловік сорок.

Батько Віктор намулив свою машину до блиску, стрічками прикрасив, але Яна категорично відмовилася.

— Ой, я свого часу, як твій дідусь покликав мене заміж, пішки готова була до сільради бігти, — згадувала потім бабуся Ганна, яка якраз повернулася з санаторію.

А прабабуся Валя піддакнула:

— Отож-бо! Коли я заміж виходила у своєму селі, так за мною конем приїхали, бо машина зламалася. І-і-іх, як нарядили ту конячку, стрічок на хомут начіпляли — і з вітерцем до самісінького райцентру!

— Бабусю, це минуле століття, зараз так заміж не ходять, — повчала стареньких внучка.

Прабабуся Валя тільки хихикнула:

— А що змінилося-то? Дітки все одно з того самого місця з’являються, як би ви там не «жанилися».

Ось і настав той день. Яна в сукні, наче в хмару загорнута, у вікно дивиться, нареченого чекає. А його немає.

Де ж той кортеж? Не видно. Крутиться дівчина, нервує… Прабабуся Валя зітхає — неспроста ж онука так заміж захотіла, все думає, чи не з’явиться скоро в них немовля.

Батько Віктор для хоробрості перехилив чарочку, сидить на кухні та “піджучує”: — Ну все, наречений повз проїхав, зараз каблучку з «брюликом» зажене за пів ціни та й піде гуляти.

— Тату!

— Вітю! Пожалій дитину, вона й так сама не своя.

— Знайшла дитину! Розкрутила нас на тисячі… Ех, прощавай, мій причіп.

Наречений таки приїхав — у заторі застрягли. Видно було, що й сам хвилювався, волосся розпатлане, готовий схопити наречену — і в РАЦС. А дзуськи! Його біля під’їзду так «катували» викупами, що мусив і ласкаві слова згадувати, і через мотузочку стрибати.

Коротше, з’явився хлопець до нареченої вже замучений, аби швидше розписатися. Помчали до РАЦСу стрімголов, бо через ті веселощі ледь на церемонію не запізнилися.

Минув тиждень.

Батько Віктор відпочиває душею і тілом, змирився, що донька тепер заміжня. Ну а що — роком раніше, роком пізніше, зате справу зроблено, тепер можна знову на причіп збирати.

Минув місяць.

Молодята живуть на орендованій квартирі.

Ще місяць минув — батько Віктор видихнув: «Наче пронесло, нехай живуть, дарма, що стільки грошей вбухали».

І ось минає ще тиждень, і Яна заявляє батькам: розлучаємося.

Віктор біля свого тренажера мало не впав, новина прибила на місці.

— Як? Чому? — сплеснула руками Віра. — Він тебе образив?

— Ще не вистачало! — фиркає Яна. — Забагато претензій з його боку… Коротше, характерами не зійшлися.

Бабуся Ганна зітхає — вона-то добре знає характер онуки. Прабабуся Валя, примруживши очі, знову намагається розгледіти, чи немає там живота.

— Яночко, а ти часом… — почала мама Віра.

— Мамо, усе нормально, ми ж не в середньовіччі живемо.

Прабабуся Валя заспокоїлася: — Головне, що дитинки поки не буде, — озвучила вона.

Батько Віктор, ляснувши себе по лобі, знесилено сів на диван: — Скільки ж добра, скільки грошей… Боже мій, одну тільки машину нарядити скільки коштувало…

— Тату, не засмучуйся, цього року я заміж уже точно не піду, — пообіцяла Яна.

— Оце дякую, доцю. А як підеш — то вже не вертайся, бо я на той причіп і до пенсії не назбираю.

— Ві-і-ітю! — докірливо мовила Віра.

— До речі, Віро, — згадав Віктор. — І ти, Яно, май на увазі. Не тільки цього, а й наступного року на весілля не розраховуй. Бо у нас із матір’ю наступного року срібне весілля, от на нього гроші й підуть. Нам можна, у нас за чверть століття все перевірено. А ти, доню, рости давай. Ніякого тобі заміжжя найближчим часом, поки характер не підправиш під сімейне життя.

Отак воно й буває: спочатку хочеться всього й одразу — і сукні пишної, і каблучки з каменем, а виявляється, що сімейне життя — це не тільки свято, а й щоденна наука чути одне одного.

А як ви гадаєте, чи варто взагалі влаштовувати пишні гуляння, коли молодята ще самі до ладу не знають, чого хочуть від життя?

You cannot copy content of this page