– Тося, чого така квола? – спитала сусідка, – Бачу, останнім часом, наче нездужала ти.
– Та й справді, – відповіла Антоніна, якій 47 років, – І робити нічого не хочеться, навіть перед чоловіком соромно.
– Начебто, така яка була ти, а от усе одно якась інша. Слухай, Тосю, а може, це порча? У мене таке було, то бабка Анастасія воском виливання робила.
– І що, допомогло?
– А як же? Сама ж пам’ятаєш, що й діток з тобою лікували в тієї ж Анастасії.
– Збагнути не можу, звідки взялася?, – дивувалася Антоніна.
– Та хіба мало по селі людей приїжджих вештається. Пам’ятаєш, нещодавно ходили по хатах покривала квітчасті пропонували, – люди чужі, очі темні, заздрісні, могли й порчу наслати.
– Та вони й до хати не заходили.
– Ну, тоді згадуй, кому дорогу перейшла, може, з чоловікової рідні зуб на тебе мають.
– Та ну ні, живемо душа в душу зі Степаном, а родичі його з добром та з ласкою до мене.
– Ну, тоді не знаю, думай сама голубонько, бо на порчу схоже.
Антоніна важко зітхнула і пішла до бабусі Анастасії від порчі позбавлятися. Анастасія, так само як і сусідка, почала запевняти, що порчу наслали на Антоніну, і взялася готувати обряд порятунку від недуги.
– Кілька разів до мене прийдеш, – сказала Анастасія.
Але ніякі виливання воском не допомогли, почувала себе Антоніна також погано.
*****
– Чогось ти начебто вагу набрала, Антоніно, – окинувши поглядом пацієнтку, сказала Марія Захарівна, – Ану покажи живіт. Порча, кажеш? Ти ж грамотна жінка, Антоніно, – почала докоряти Захарівна, – Ну яка порча, це міома. Треба до райцентру їхати, лікареві показатися.
– Цього мені ще не вистачало, – засмутилася Тося, – Онука якраз привезли, а тут міома звідкись узялася.
Але вранці рано пішла на автобус. Лікарка Ольга Василівна оглянула Антоніну, яка в подробицях розповідає, що останнім часом самопочуття її погане, а що таке з нею, зрозуміти не може.
– Я навіть думала, що порчу хтось наслав
– Порчу, кажеш? Ольга Василівна глянула на Антоніну.
І чим більше ставала посмішка на обличчі лікаря, тим більше було здивування на обличчі Антоніни.
– Дитина це, а не порча і не міома. Раніше не могла приїхати?
Антоніна з хвилину не могла сказати й слова.
– Ольга Василівно, це як, може, помилка яка?
– Ага, помилка, це ти своєму чоловікові розкажи, нехай теж подумає, як він помилився.
– Ні, ну чому, це моє дитя, хочу, звичайно, – розгублено бурмотіла Антоніна, – Тільки старшим чого сказати, у нас уже онук є.
– Ну, це вже ти сама думай, що сказати, а моя справа на аналізи тебе відправити.
Антоніна приїхала додому під враженням, ще до кінця не вірячи, що втретє стане матір’ю.
– Степане, – покликала вона чоловіка, що копався в гаражі, – Дитину я чекаю!
– Як це?
– Ну як, дитя у мене буде.
– Ото та й годі, – Степан сів на сходинку ґанку, – Ти ж казала, міома начебто, а до цього скаржилася на якусь порчу. – От тобі й міома!
– Ну, і що тепер робити? – спитав Степан.
Антоніна промовчала, глянувши на чоловіка.
– Ай, де двоє, там і троє! Народжуй давай, а там розберемося.
– Дітям що скажемо?
– А то й скажемо: брат чи сестра будуть у них.
У планово-виробничому відділі ця жінка завжди вирізнялася миловидністю та неймовірною чарівністю. Вона і зовні, і у розмові була приємною жінкою.
– Ось так і вийшло, – сказала Любов Степанівна, – Думали порча, а потім міома, а виявилося загалом, я народилася. Дякую матусі!
І було дивно дивитися на неї таку красиву, багато років тому абсолютно незаплановану, і таку улюблену батьками все життя.
