— Ба-а-а, а мамка скоро приїде?
Коля поїв смаженої картоплі, молоком запив, а ще баба йому білий хліб маслом і варенням помастила, сказала, що це тістечко.
Колька так набігався, що ноги тремтіли від втоми й голоду. Хапався за все підряд, то смаженої картоплі зі сковороди зачерпнув дерев’яною ложкою. То молоком зап’є й кусочок хліба з маслом відкусить.
А поїв і тут же зморило, ледве дійшов до ліжка й повалився. І вже сонний знову запитав:
— Ба, а я забув, мамка вона яка? Красива? — Звісно, красива, а як же, і добра, і любить тебе, – бабуся накинула на онука тілогрійку, підіткнула збоку, та пічку пішла розпалювати.
Удень ще сонечко гріє, а надвечір уже й холод крижаний підбирається. За минулу ніч уже багато чого побило морозом, жоржини полягли, доньчині улюблені.
Усе берегла їх, думала, приїде Ритка, та щось зовсім вона про них забула. А Коля сумує за нею, хоч і кріпиться, не плаче за матір’ю, великий уже став.
Вона занесла в холодну веранду кабачки, що зібрала, та капусту. Завтра будуть із Колькою разом її сікти, ох він любить качани гризти, та моркву на тертці сам тре, допомагає бабусі.
А сам глядь, чи не бачить баба? І морквину відкусить, боїться, що баба сваритиме, що в капусту не вистачить.
Росте Колька, їсти весь час хоче, а Маргарита зовсім пропала. Грошей не шле, сама носа не показує, покинула їх із Колькою зовсім. Та тільки хіба йому це можна сказати?
Тоді зовсім хлопець засумує, от баба й накопичує з пенсії, а потім онукові подарунки купує, каже, що матір прислала.
Ось нещодавно йому конструктор купила, уже дуже він мріяв. Там і віконця ніби слюдяні, і покрівля є, і цеглинки. Коля, коли хатинку склав, та всередину ліхтарик запалений підсунув і задивився:
— Бабо, дивися як! Я, бабо, виросту й велику хату збудую. Тебе із собою заберу й… маму, вона ж повернеться, та бабо?
— Звісно, повернеться, а як же не повернеться, – обіцяє, оком не змигнувши, Кольці бабуся, – А ти собі знайдеш єдину свою, одружишся, вона тобі діток подарує. Як усі сядемо за стіл у твоїй новій хаті, ось буде добре!
— Я їм іграшок різних куплю й ременя не даватиму, як Васьків батько, – уже засинаючи, заплющивши очі, усміхався Колька.
Йому дуже подобалося, як бабуся йому розповідала про хату, де в дітей є мама й тато.
Коли Коля підріс трохи, він уже зрозумів, що батька в нього й не було, невідомо, хто він. А мама Рита, що та фотографії на стіні в бабусі посміхається, навряд чи приїде.
Ну й гаразд, він і без неї виросте.
Сусідка тітка Галя від старшого сина Льоші давала й своєму синові Петькові, й Колі, то штани, то сорочки доношувати. Коля був більший, так що йому навіть новіше діставалося, а вже Петі потім, майже як брати вони росли.
Тітка Галя й бурчала відразу на обох, спробуй їх розбери, хто винен.Могла й ляпнути зопалу, хоча душею добра була.
Одного разу тітка Галя якось від прикрості, думаючи, що Коля не чує, Петькові докоряла:
— Ти чого з цією безбатченківщиною зв’язався? Ні батька, ні матері, сиротою росте, чого ти в нього наберешся?
А Колю побачила, сама на себе розсердилася, та ганчіркою, що підлогу мила, Петькові піддала:
— Та й сам ти не кращий, а ну пішли звідси обидва! Тетянку малу розбудили, життя від вас немає!
Молодшу сестру Таню Петькові постійно нав’язували. Ох вона й вереда була, якщо щось – кричати починала. А як трохи підросла, хатинку в Колі побачила з ліхтариком усередині.
І завмерла від радості, а потім пристала до Кольки, щоб він і ліжечко, і столик із табуреточками зробив. Ляльок туди у хатинку засунула й гралася годинами, наче зачарована. Баба Зіна Кольчина сміялася над нею:
— Ось і придивилася дівка, а що, краса ж яка, га? Давай-но я лялькам твоїм одежу зв’яжу, а то замерзнуть вони. Йди, Тетянко, давай ручки, спиці тримай, нитку притисни пальцем. Ось так, давай учися, в житті усе дивись та й згодиться…
Трохи підріс Колька — став в лісопилку бігати чоловікам допомагати. На кар’єрі пісок пригледів, щебінь, усе від бабусі таївся, малював щось. А одного разу підійшов:
— Ба, я на тесляра до училища піду вчитися. Подивися, який я будинок накреслив, ось такий будуватиму!
Після училища Коля пішов із чоловіками будинки ставити. Навчився всьому, що хотів, та й підзбирав на хату. Потихеньку фундамент залив, хоча баба Зіна жахалася:
— Та куди ж такий величезний будинок, Колю? Та хіба такий збудувати? Та куди ж нам такий?
Але Коля тільки посміювався з її голосінь:
— Та усе нормально, ба! Усе добре буде.
Фундамент вистоявся, тоді він із товаришами коробку і поставили, дах. Та випуски для веранди зробив такі, що всі, побачивши їх, тільки дивувалися:
— Куди така тобі веранда? — А мені треба так, – гордо відповідав Коля, – Для своєї єдиної й для наших дітей я цю хату будую. І для баби Зіни моєї улюбленої.
Подумки, правда, Коля ще додавав, що й мамі там місце буде, раптом і вона повернеться.
І він їй пробачить, адже бабуся сказала, що мати до Польщі тоді подалася, для них хотіла заробити…
Довго Колька будував свій дім, але час минав, і він сам своїм очам не вірив.
Ось ж і справді, очі бояться, а руки роблять. Піч склали, трубу вивели, та й підлогу вже настелили, а перед зимою й рами вставили. Поспішали швидше, а то завіяло цього року рано.
Колька поглядав на хату й радів.
А то в баби Зіни хата вже стара, похилилася вся, та й пічка стара. Баба Зіна хоч і каже, що тут помиратиме й з місця не зрушить, але сама Кольчиною хатою милується потайки.
Треба ж, до чого вона дожила, і не сподівалася…
Зима ще за числами й не почалася, а снігу цього року навалило багато. З ранку Петро сестру збирався зустрічати, та Нива його на виїзді із села забуксувала.
Поки Петро з Колею машину витягали, тітка Галя з хати вискочила:
— Ну що, зустріли? Зв’яжешся з вами, Танька вже зі станції дзвонила, пішла машину ловити. Замерзнеш з вами, їй-богу!
— Та мамо, уперше таке, завжди нормально було, – у відповідь буркнув Петя.
— А одного разу вистачить, сестру з навчання зустріти не зміг, ось горе-водій! – шуміла, як завжди, тітка Галя, – І без вас розумні люди розберуться, сподівайся на вас!
Машину Коля з Петею таки витягли, та щось Тані усе не було.
— Дзвоню їй, дзвоню, а вона не відповідає, давно вже начебто приїхати повинна? – хвилювалася тітка Галя.
Спочатку Коля з Петром над нею посміювалися, але потім теж занепокоїлися. І хоча мати Петра відмовляла, вони все ж поїхали…
На під’їзді до станції ще здалеку побачили машину, що в кювет з’їхала. Під’їхали, вийшли, чоловік-водій навколо бігає, а в машині Тетяна сидить, замерзла вже.
Колька відразу її й не впізнав, Таня в місті вчилася, давно не бачилися.
А як подивився, так і обімлів. Яка вона стала, а була ж зовсім дівчисько шмаркате. У хатинку його з ляльками гралася, а тепер до неї не знаєш, як і підійти!
Та тільки Тетянка так у машині замерзла, що Коля не тільки підійшов, а на руках її ніс до машини.
Як підняв її на руки, притулив до себе, а Таня його обійняла. І зрозумів, що більше її він нікуди не відпустить!
Того чоловіка вони з Петею теж витягли, як же він дякував їм. А на Таню Коля надивитися не міг.
Серце його, що порожніло, тепер зайняте нею, Танею. Тільки про неї й думає Коля, з нею тільки хоче бачитися, з нею говорити й на неї дивитися.
А Таня, хоч і нітиться, але на пропозицію Колі стати його дружиною сміється завзято:
— Та я тебе давно вибрала, ще тоді, коли мої ляльки у твоєму хатці-іграшці жити стали. Тільки з тобою я хочу бути, Колю!
Баба Зіна від такого щастя розплакалася навіть.Онук недарма будинок збудував, а єдина то поруч завжди була, ось яка доля в них виявилася!
Яка ж світла й добра історія, наче казка з гарним кінцем! Поки люди бідкаються про свої «борги», справжнє щастя приходить до того, хто творить добро й будує мрію, незважаючи на свій «сирітський» статус.
Чи не здається Вам, що найкращі людські риси проростають саме там, де найбільше болить?
