— Ось даремно ти так, сватонько. Діти наші тільки весілля планують, життя своє починають, а ти їх уже розвела, та майно поділила. Недобре це, Маріє, життя сімейне з поділу починати. Якщо робиш такий подарунок, так роби обом, а то що це виходить? Я, мовляв, ніби як квартиру вам дарую на весілля, при всіх, прилюдно, але оформляю її на свою доньку. Це ніби як виходить, що ти така молодець, ти така хороша, а в разі чого донька твоя хизуватися своєю квартирою буде, та сина мого гнати геть втришия, мовляв, моя ця квартира? Ні, Маріє, так справи не робляться. Ти або як годиться даруй, щоб у спільній власності квартира ця була, або не даруй зовсім, а то не по-людськи це виходить, буде мій син жити на пташиних правах.
Марія аж рот відкрила від подиву, та так і залишилася стояти біля столу, притискаючи до себе кульок із цукерками, які хотіла насипати у вазочку. Жінка всіма очима дивилася на майбутню родичку, яка скорчила скривджене обличчя і, відвернувшись, дивилася у вікно.
— Я щось не зрозумію суть твоїх претензій, Ольго Федорівно. Тобі подарунок наш не подобається, чи те, що дарувати квартиру доньці ми будемо на весіллі?
— Та що ж ти так офіційно, Марійко? По батькові раптом приплела! До чого тут подобається, не подобається? Гарний подарунок, тут нічого не скажеш. І те, що на весіллі дарувати будете це ви теж молодці, про що розмова? Тільки мені тут пташка на хвості принесла, що квартирку ви на Наталю оформляти зібралися перед весіллям?
—Ну, а на кого ж? Звісно на Наталку. Їй же даруємо врешті-решт!
— Ну от, а я про що кажу? Ти на весіллі, мабуть, промову урочисту скажеш, мовляв, ось вам, дітки, квартирка, гніздечко ваше сімейне, затишок створюйте?
— Так, Ольго Федорівно, ти мені давай по суті, та ближче до справи. У мене справ по горло, а я тут із тобою розмови незрозумілі розмовляю, переливаємо з пустого в порожнє. Тобі що від мене треба?
— Та мені, власне, взагалі нічого не треба, а тільки не діло це, що на весіллі ти при всіх скажеш, що квартиру сім’ї молодій даруєш, а на ділі Наталки ця квартира буде в одноосібному володінні, а синок мій начебто й ні до чого.
— Так син твій і так не при справах, Олю. І ти не при справах. Квартиру цю для Наталки купували ще коли вона в школі вчилася, діти наші навіть знати не знали одне одного, і купували її ми з Олегом. Це ти мені зараз що пропонуєш, щоб ми доньки квартиру на сина твого оформили? А вам не жирно буде, моя люба?
— Та Господь із тобою, Марійко! Навіщо ж на сина? Можна навпіл, у спільні частки, раз будуть вони чоловіком та дружиною, то й квартирка нехай навпіл буде.
Так смішно стало Марії, що не стрималася вона, розреготалася так, що аж сльози з очей потекли.
— А що ти так скромно, Ольго Федорівно? Давай тоді й нашу квартиру навпіл, теж у спільну часткову, одна ж сім’я, що вже там.
— Ну ти мені тут не кепкуй, Маріє. Я до тебе зі справою прийшла, а ти тут регочеш, як божевільна. Ти от сама подумай, як моєму синові жити, коли знати він буде, що не господар у домі? Ти ж навмисне це все придумала, з наміром, щоб нас принизити, носом ткнути, мовляв, ми багаті, квартири даруємо, а ці так, волоцюги. Ти ж їх свідомо на розлучення програмуєш, бо не хотіла ти Сергійка мого в зяті собі. Ти добре подумай, Маріє, а я до тебе після вихідних зайду, поговоримо ще з тобою на цю тему.
— А я й думати не буду, Ольго. Я ж не проти, даруйте і ви квартиру, хто вам не дає? А як дарувати надумаєте, так одразу і про Наталку не забувайте, її теж у власники записуйте. А то хіба мало що, раптом вона теж образиться?
Так образилася Ольга Федорівна, що навіть чай пити не стала. Фиркнула ображено, та дверима грюкнула, мовляв, ну тебе, Марійко, так і знай, що ти винна будеш, якщо в молодих розпочнеться поділ. А він почнеться, пам’ятай моє слово…
Марія, випровадивши неочікувану гостю, зайнялася хатніми справами, але думки все одно поверталися до недавньої розмови.
Ні, ти подивися, яка хитренька ця Ольга Федорівна! Ви свою квартиру не дочці даруєте, а обом одразу, а то прикро. А що, розумно однак. Вони може поживуть трохи, та розбіжаться, а квартира навпіл.
Так, стоп, Маріє Захарівно. Щось кудись не туди думки твої полетіли. Марія сама себе осмикнула при одній тільки думці, що діти можуть розлучитися. А з іншого боку тут хоч осмикуй, хоч ні. Це життя, всяке буває. Трапляється й таке, що батьки і кредит весільний погасити не встигають, а дітки вже розлучення святкують. Дай Боже, щоб Наталя з Сергієм жили довго і щасливо.
Але яка Ольга Федорівна! Ні, треба з нею бути на сторожі, інакше вона миттю все у свої руки візьме.
Коли Олег прийшов із роботи, Марія зі сміхом передала йому розмову з Ольгою. мовляв, ти дивись, що вигадала! І ж не посоромилася прийти з такими розмовами!
Олег навіть не посміхнувся, мовляв зовсім не смішно, Маріє. Тут смішного мало, з такою вульгарною родичкою. Треба щось робити, поки не потрапила наша Наталка, сама знаєш куди.
— А що ж робити будемо, Олеже? Адже ми вже вирішили, що квартиру на весіллі подаруємо, та тим паче вони там уже живуть. Негарно вийде, якщо донька наша буде по орендованих квартирах поневірятися. Та й люди скажуть, що, мовляв, ми зовсім з глузду з’їхали.
— Живуть, Марійко, от і нехай живуть далі. Ключі подаруємо, а от із переоформленням я б не поспішав. Нехай усе поки що залишається так, як є, раз уже заздалегідь розмови такі пішли.
— Так можна ж оформити до весілля, щоб крім Наталі ніхто права на квартиру не мав. Адже ми так і хотіли зробити, Олеже.
— Ти ось що, Марійко. Наталі зателефонуй, нехай забіжить до нас якось увечері, але тільки одна. Ми з нею поміркуємо, що та як, а там видно буде. Час ще є, тож не гони коней, Марійко. Є в мене одна думка, але треба доньку в курс справи ввести, а то як би не залишилася вона потім біля розбитого корита, з такою собі нахабною свекрухою.
Коли донька почула те, що придумала її майбутня свекруха, вона навіть не здивувалася.
— Мамо, так вона мені вже всі вуха з цією квартирою просвербіла. Усе твердить, що Сергію буде прикро, що треба зробити так, щоб було два власники. Я їй сказала, що жити ми все одно там будемо разом, а вона все своє. Сергій уже скільки їй говорив, щоб заспокоїлася, а вона вже й до вас прийшла.
Олег, трохи помовчавши, почав розмову.
— Знаєш, Наталко, я звісно нічого не маю проти вашого весілля, і квартира давно вже твоя, і ти про це знаєш сама, але ти вже мене вибач і зрозумій правильно, донечко. Давай ми поки що залишимо все як є, і нічого переоформляти не будемо. Ти в нас єдина донька, і в разі чого все одно все дістанеться тобі.
— Тату, давай уже без ось цього «в разі чого».
— Не галасуй, Наталко. Просто ти сама знаєш, з якою працею ми заробляли для тебе це житло, і я не хочу, щоб через свою наївність ти втратила квартиру. Ось живете ви в ній, і живіть далі. Тобі яка різниця, на кого вона оформлена?
— Мені взагалі ніякої. Її ж ви з мамою купували, тож тут навіть не обговорюється. Тільки даремно ти боїшся, я не збираюся нікого робити власником, тату.
— Це зрозуміло, Наталочко. Так от, поки ви живете так, як є, а далі подивимося, що твоя свекруха ще придумає. Тільки про те, що ми вирішили, ти їй не говори поки що, гаразд? Нехай думає, що квартира вже твоя.
Так і вирішили. Чи тільки про квартиру переживання, коли весілля на носі? У нареченої з нареченим, та й у батьків стільки справ і турбот, що й перепочити ніколи.
Ольга Федорівна ще кілька разів заїкалася, що мовляв неправильно це, а потім, коли Наталя сказала, що квартиру переоформили, жінка швиденько заспокоїлася, і навіть розмов на цю тему не заводила.
Відгуляли весілля, і стали жити молоді. Трохи пожили, а тут свекруха знову зі своїми розмовами, мовляв, добре, що житло у вас своє є, але тільки що це – однокімнатна квартира? А ну як діти підуть? Розширюватися вам треба, діти. Поки діточок немає, поки працюєте обидва, продавайте ви цю, та беріть нормальну квартиру, хоча б 2 кімнати щоб було. У нас недалеко продають хорошу квартиру, і ціна відповідна.
Так воно і є, а тільки зарплати у молодих – кіт наплакав. На життя-буття ледве вистачає, яка вже тут іпотека?
Та тільки Ольга Федорівна все вже придумала. Мовляв Наталки батьки трохи допоможуть, я трохи дам, та цю продасте, викрутимося якось, зате своя у вас квартира буде, власна, обидва господарями будете.
І ось начебто грамотно міркувала жінка, гарний хід, а коли запитали в неї, скільки вона додати може, одразу зрозуміло стало, що вона в цій справі не помічник. Мовляв тисяч 100 дам, на більше не розраховуйте.
Посміхнувся Олег, мовляв ну раз ви 100 дасте, тоді й ми 100, щоб порівну.
Скривилася Ольга Федорівна, мовляв, і що ми купимо на ці гроші? Буду собачу?
Олег знову посміхнувся, і сказав:
— Дах над головою у молодих є, причому не найгірший. А вже далі нехай самі думають. Захочуть іншу купувати – нехай купують, а цю квартиру нехай здають, і гроші ці на погашення іпотеки підуть. Продати мовляв усе можна, а ти спробуй, купи в наш час.
Знову образилася Ольга Федорівна. Вона такий варіант пропонувала!
Може і ще щось придумала б жінка, може так і ходила б та ображалася, та тільки Сергій таку прочуханку матері влаштував, мовляв, заспокойся ти вже, мамо! Ти нас сама до розлучення женеш, сил уже немає слухати твої настанови.
А незабаром повідомили молоді, що вирішили переїхати. Сергію в столиці роботу хорошу запропонували, нерозумно відмовлятися. Та й я, мовляв, там не такі копійки отримуватиму. А квартира – та що їй зробиться? Квартирантів пустимо, нехай живуть. На комуналку вистачить, і ще трохи залишатися буде.
Поїхали Сергій із Наталею, до Києва живуть. Все їх влаштовує, все їм подобається, і обидва однаково на пташиних правах, обидва в орендованій квартирі.
Може колись і куплять своє власне житло, де обидва господарями будуть, а може й у своє містечко повернуться, хто їх знає? Життя велике, всяке може трапитися. А батьки – та що батьки? Одні заробили, їхнє право переживати та боятися, а друга від хитрості своєї не знає, куди подітися. Ходить містом, та сватів судить, мовляв, жадібні, донька рідна від жадібності втекла, квартиру пошкодували.
