Яна з Валерієм жили душа в душу вже третій рік, а от із Тетяною Борисівною, свекрухою, у дівчини стосунки якось не клеїлися.
Жінка вона була гонорова, сувора й від невістки завжди вимагала якогось особливого пієтету — щоб і вклонилася низько, і слово мовила солодке.
Кожного Нового року молодята намагалися провідати її першого січня: привітати, вручити якийсь корисний дарунок. Але цьогоріч усе пішло шкереберть.
У Валерія на роботі — справжній аврал, термінові звіти, тож подружжя зрозуміло, що вчасно приїхати не встигнуть. Вирішили перенести візит на тридцяте грудня — і вину загладити, і стареньку не образити.
За кілька днів до зустрічі Яна зателефонувала свекрусі, щоб делікатно випитати, чим порадувати її серце. Тетяна Борисівна хвилину помовчала, наче зважувала щось на терезах, а потім видала:
— Та що там ті подарунки, дитино! Купіть мені краще чогось смачненького в магазині. Продуктів добрих, та побільше! Бо я вже й забула, коли той справжній сир їла чи рибу…
Яна спершу аж знітилася від такого прямолінійного прохання, але потім подумала:
«Ну, хоче людина свята на столі — чому б ні?».
Двадцять дев’ятого грудня вони з Валерієм поїхали до супермаркету. Набрали повний кошик усякої смакоти: і фрукти екзотичні, і балик, і дорогі сири, цукерки в коробках, пляшку доброго напою…
На касі висвітилося майже чотири тисячі гривень. Сума для молодої сім’ї немала, але для мами ж не шкода.
Увечері тридцятого вони були на порозі. Тетяна Борисівна зустріла їх з осяйною усмішкою, наче найдорожчих гостей:
— Ой, здрастуйте, дорогі мої! Нарешті прийшли! Проходьте швиденько, роздягайтеся.
Валерій затягнув до хати важкі пакети, Яна вручила квіти. У квартирі пахло затишком, на ялинці мерехтіли вогники. У вітальні вже сиділа Оленка, сестра Валерія, зі своїми двома шибениками.
Посеред кімнати стояв стіл — застелений чистенькою скатертиною, але накритий дуже скромно.
— Сідайте, дітки! Ми вже потроху святкуємо, але й вам місце знайдеться, — Тетяна Борисівна вказала на стільці поруч із донькою.
Яна сіла й мимоволі глянула на стіл. Велика миска вареної картоплі, квашена капуста з олією і салат «Олів’є», нарізаний так крупно, наче його не кришили, а сокирою рубали. І більше — нічого.
— Вам допомогти? — обережно спитала невістка. — З чим це? — свекруха нерозуміюче примружилася.
— Ну, нарізати сир, ковбаску, рибку… — натякнула Яна на пакети, що стояли в кутку. — Там ще фрукти для малих і цукерки.
Тетяна Борисівна вмить змінилася на обличчі. Очі звузилися, губи стиснулися в тонку ниточку.
— А це я вирішила собі залишити, — відрізала вона, знизавши плечима. — Це ж мій подарунок, так? Тож я сама й буду вирішувати, коли його їсти.
У Яни всередині все холонуло. Вона знала, що свекруха любить іноді гостро пожартувати, але зараз голос жінки бринів крижаною серйозністю.
— Ми думали, всі разом спробуємо… свято ж… — почала Яна, але Валерій її перебив.
— Мам, ну справді, вистав хоч частину на стіл. Тобі ж там ще на тиждень вистачить.
— Я сказала: продукти залишаться мені, і крапка! — Тетяна Борисівна з розмаху стукнула кулаком по столу так, що тарілки підстрибнули.
— Ти дивися, командири прийшли! Хто вам дав право розпоряджатися моїми речами? Подарували — і забудьте! Я ж до вас у кишеню не лізу й не вчу, як жити!
У Яни від такої несправедливості аж в очах потемніло. Вона повільно підвелася й мовчки рушила на кухню, де стояли пакунки. Але свекруха, наче та шуліка, перегородила їй шлях.
— Куди зібралася?! Ані кроку! Не смій своїми руками до моїх пакетів торкатися!
— Тетяно Борисівно, ми витратили на цю їжу купу грошей. Я думаю, ми маємо право хоча б дітям фруктів дістати, — голос Яни тремтів.
У відповідь свекруха несподівано штовхнула невістку в плече так, що дівчина ледь на ногах втрималася.
— Ти мені ще вказувати будеш?! Це моя хата, і тут тільки моє слово закон!
Атмосфера в кімнаті стала такою густою, що, здавалося, її можна ножем різати.
Валерій кинувся заспокоювати дружину, але та вже не могла стримуватися:
— Вам що, шкода шматка ковбаси для власних онуків? Що ви за бабуся така?! Гості в хаті, а ви їх картоплею з капустою вгощаєте, ховаючи делікатеси в комору?
— Вдома нехай їдять! — просичала Тетяна Борисівна. — А то пороззявляли роти на моє добро. Є картопля — їжте, не хочете — валіть на всі чотири боки!
Оленка, сестра Валерія, аж почервоніла від сорому за матір, бо знала її важкий характер, але мовчала, втиснувши голову в плечі.
— Валерію, ми їдемо додому! Я більше хвилини тут не залишуся! — вигукнула Яна й, оминувши заціпенілу свекруху, вилетіла в коридор.
Валерій лише важко зітхнув, дивлячись на матір.
Сперечатися було марно — вона стояла на своєму, як скеля.
За кілька хвилин вони вже виїжджали з двору. Щойно сіли в машину, Яна дала волю сльозам.
— Я вперше бачу таку чорну жадібність, Валеро… Це ж просто не вкладається в голові, — крізь ридання мовила вона.
— А я не вперше, — тихо відказав чоловік, дивлячись у лобове скло. — Для мами це норма. Знаєш, коли ми малими були, вона наші новорічні подарунки завжди ділила на три частини. І чомусь її частина, доросла, завжди була найбільшою. Нам заборонялося до неї навіть торкатися — вона сама з’їдала всі найкращі цукерки вечорами перед телевізором.
Яна замовкла, приголомшена цією розповіддю.
Вона дивилася на вогні вечірнього міста й думала про те, як страшно на старості років залишитися з повним холодильником, але з абсолютно порожньою душею.
З того вечора стосунки з Тетяною Борисівною обірвалися, наче тонка нитка. Зустрічі стали рідкісними, а розмови — холодними, як грудневий лід.
Яна більше ніколи не купувала свекрусі «смачненького», а Тетяна Борисівна до кінця днів вважала невістку нахабною загарбницею її «законних подарунків».
Буває, що за щедрістю одних ховається дріб’язковість інших, і жодні гроші світу не куплять того родинного тепла, яке ми так легко втрачаємо через власну гординю.
А чи доводилося вам, любі наші читачі, зустрічати людей, для яких «моє» завжди було важливішим за «наше», навіть якщо йдеться про найближчих? Як ви гадаєте, чи можна пробачити таку поведінку заради миру в сім’ї?
