Валерій Іванович був людиною ґрунтовною, з тих, про кого казали: «золоті руки». На заводі він працював верстатником найвищого розряду, знав свою справу досконало, і його деталі ніколи не повертали на доопрацювання.
Колеги його поважали, начальство цінувало, але не Зіновій Борисович — їхній майстер, якого за вічну отруйну вдачу всі за очі кликали просто Змій Борисич.
Змій Борисич терпіти не міг тих, хто працював якісно і при цьому «не випрошував» премій.
Ходили чутки, що ті, хто отримував додаткові гроші, щедро ділилися ними з майстром. Валера ж просто робив свою роботу, і це дратувало Борисича до нестями.
Спочатку Змій почав чіплятися до дрібниць, потім поставив Валеру на найдешевшу, найнуднішу роботу, а сам ходив поруч і глузливо посміхався.
Аж ось настав той день, коли Борисич на словах дозволив Валері відпроситися, а потім… поставив прогул. Це стало останньою краплею.
Валера, не витримавши підлості, написав заяву за власним бажанням.
— Валера, ти перебийся місяць-другий, а там, дивись, — Змія Борисича на пенсію проводять, а майстром поставлять Івана Васильовича! — говорив йому його друг із заводу Коля, поплескуючи по плечу, намагаючись підбадьорити. — Васильович тебе добре знає і з радістю у цех поверне!
Коля, знаючи фінансове становище друга, порадив піти водієм на базу сміттєвозів, що розташовувалася по сусідству. Там, казав він, і платять непогано.
Валера спочатку аж скривився: «Як це я, верстатник, золоті руки, і раптом водієм на смітник піду?»
Але Коля познайомив його зі Славкою, водієм, який розвіяв усі сумніви. Гроші були потрібні, і Валера погодився — тимчасово.
Перші дні були для Валерія справжньою мукою. Його заїдав сам факт: він, Валерій Іванович, шанована людина, а тепер возить контейнери зі сміттям.
Увечері він приходив додому втомлений і злий, соромлячись зізнатися дружині Олені, що втратив місце на заводі, а працює тепер на «сміттєвозі». Казав, що «перевели тимчасово на новий, закритий об’єкт».
Але потім він подивився навколо іншими очима.
Люди працюють усюди, а його новий товариш Славка виявився веселим, простим і швидко почав посвячувати Валеру у «тонкощі справи».
Виявилося, що різноробочі, які вивозили сміття, спочатку його сортували. І знаходили вони, треба сказати, дивовижні речі.
Славка одного разу похвалився Валері, аж виблискуючи очима:
— Дивись, у минулому місяці хтось новий телевізор викинув, ну, бо у багатих свої примхи! Він глючив трохи, а я його перезавантажив — працює, як новий! Тепер удома телик новий, дружина в захваті!
Валера придивився — і справді чудеса.
Що тільки люди на смітник не викидають: майже нові меблі, побутову техніку, одяг, іграшки. І коли за тиждень Славка, підморгнувши, запропонував Валері «нову шикарну мікрохвильовку», той не зміг відмовитися — Олена давно про таку мріяла.
Олені Валера, звичайно, не сказав, звідки ця техніка. «Нова» мікрохвильовка дуже сподобалася, і вони вирішили їхню стару, хоч і робочу, але менш функціональну, відвезти матері Валері в село.
«Мати й цій буде рада!» — вирішив Валера.
Таким же «дармово» Валера оновив удома пилосос, а потім привів сина Артема у повний захват, коли привіз йому дві дорогі гоночні машини з пультами управління. Мабуть, дітям багатих батьків вони просто набридли.
— Вони ж дорогущі! Ти що, премію отримав, Валерчику? — радісно питала Олена, усміхаючись.
Валера лише кивав і гордо посміхався, хоча в душі йому було соромно. Це ж зі смітника, а він тут усіх обманює.
Славко та багато інших чоловіків давно увійшли у смак такого «життя». Але найулюбленішою їхньою поїздкою була до великого гіпермаркету, де викидали цілі контейнери нормальних продуктів.
— Та тут же один день прострочки, а фрукти, дивись, які! — Славко діставав повні сумки відмінного винограду, лимонів, апельсинів, бананів. — А пиріжки свіжі, просто пом’яті! А сиров’ялена, мммм, гріх таку викидати! А ось кава в банках і чай, термін пройшов минулого місяця, та що з ними буде, пий на здоров’я! — реготали мужики, насолоджуючись безкоштовними чипсами, пирогами й фісташками.
До таких «продуктових скарбів» Валера поки не доходив.
Але ось змішувач новий на кухню таки взяв. «Дивно, — думав він, — і як можна було таке викинути?»
Валера вже звик привозити щось корисне зі зміни. Одного разу хлопці йому навіть нові листи фанери підігнали одразу в гараж. Дружина тільки руками розводила:
— Валерка, ти не приховуй, тобі що, оклад підвищили? Бо ти просто молодчина!
Валера лише посміхався, відчуваючи, як у ньому зростає дивне двояке відчуття. З одного боку, забавно все це, така собі гра, але з іншого — він чекав, коли це вже закінчиться, бо «не моє це».
Він сумував за заводом, за хлопцями, за справжньою роботою, де результати його рук, а не чужої безгосподарності.
Якось Валера повертався з бази, і за недавньою звичкою зупинився, коли до сміттєвих баків під’їхала іномарка. З неї вийшов літній чоловік із великим пакетом.
Він помітив зацікавленість в очах Валерія і раптом простягнув йому пакунок:
— Мужик, може тещі чи матері своїй візьмеш? Дружина купила, пару разів одягла й засмутилася. Вона ж у мене повненька, коли міряла, ніби було нормально, але все ж тіснуватий пуховичок!
Чоловік дістав на вигляд зовсім новий червоний пуховик, просто як той, про який мріяла Валерина мати.
Валера якось сказав їй: «Та куди тобі червоний, мамо?», а вона ніби й образилася: «А що, я, по-твоєму, зовсім уже стара? Он у Людки навпроти червоний пуховик, а вона старша за мене!»
— Загалом, бери, мужик, знадобиться, — незнайомець сунув Валері пакет, сів у машину й поїхав.
— Який класний, тільки великий, — захоплювалася Олена, приміряючи пуховик.
Потім вона знайшла на рукаві бірку, побачила ціну і сказала:
«Ну ти, Валера, даєш! Свекруха отетеріє, коли ми їй і пуховик модний червоний привеземо, та ще й мікрохвильовку. А її сусідка Людмила просто обзаздриться…»
Матері подарунки сподобалися.
Хоча ще не було сильно холодно, вона щоразу виходила надвір у новому пуховику, підібравши до нього червону хустку. А як побачила Людмилу — одразу до неї. Та аж скисла, бо її пуховик був не якісний і тьмяний.
У мікрохвильовці мати тепер робила гарячі бутерброди й гріла батькові суп просто в тарілці, і він був дуже задоволений.
Через кілька тижнів на заводі нарешті провели на пенсію Змія Борисича, і Валеру одразу ж покликали назад у цех.
Його розряд підвищили. Він знову став ще більш шанованою людиною, і заробітки пішли хороші.
Олені він купив новий пуховичок (вона передумала і взяла синій). І на новий телевізор тепер вистачало. Але іноді Валера згадував ту «халяву», як він їздив на сміттєвозі: «Ех, щось у цьому теж було».
А матері на наступний Новий рік Валера купив нову шубу.
Його гризла думка, що той червоний пуховик був «з чужого плеча», фактично, майже зі смітника.
І соромно йому від цих думок ставало. Він же все-таки верстатник, робоча людина, він і сам для своєї сім’ї на все, що необхідно, в змозі заробити!
Ось так він зрозумів: справжня цінність — це не дармові скарби, а гідність, яку приносить чесна праця. І відтепер він цінував не тільки свої золоті руки, а й чисту совість.
