— Мамо, дивись, що я знайшла! – покликала Зою Тарасівну молодша донька, – фото нашої Діаночки! Ні, не в неї на сторінці, я навмання відкрила дівчинку, яка в неї в друзях в соціальній мережі.
Зоя Тарасівна підійшла до комп’ютера доньки і з подивом поглянула на екран. Нічого поганого: фото в квітнику десь на ділянці заміського будинку, фото в гамаку в обіймах із шикарним пухнастим котярою і подругою. А ось Діана та її подружка на веранді, на столику блюдо з полуницею, а між дівчатами сидить рудий пухнастий шпіц.
І все б нічого, але тільки саме таких фото Зоя Тарасівна ніяк не очікувала. Покликала і свого сина Дмитра, чоловіка тієї самої Діаночки. І той був злегка збентежений.
— Одружився мій син минулої весни, на початку квітня, – розповідає Зоя Тарасівна, – тож ми буквально недавно першу річницю відзначили. І весь цей рік тільки ми в Дмитром з Діаною в гостях були, а вона до нас – ні ногою.
Діана “містянка”. Вони з Дімою вчилися разом, потім одружилися, стали знімати однокімнатну квартиру. А Зоя Тарасівна з області, і все життя прожила у своєму будинку. Із квітником, садом і городом. Молодша донька живе з ними, школу закінчує цього року, а син тепер самостійний.
— Він у гуртожитку жив у студентські роки, – продовжує жінка, – але у вихідні та на канікулах зі святами завжди приїжджав. Особливо в гарячу пору. У нас же і город великий, і сад. Руки потрібні. Навесні й восени завжди в селі так: родичі обов’язково приїжджають, щоб посадити картоплю, прибрати картоплю. Та й між цим справ вистачає: копати, сіяти, траву косити, полоти.
Минулого травня на вихідних Зоя Тарасівна зателефонувала синові, поцікавитися: чи варто розраховувати їм на допомогу сина і невістки в городньо-садових клопотах.
— Я приїду, один, – сказав Діма.
— Я не можу приїхати, – голос Діани був сумний, – у мене з дитинства алергія на багато рослин, на бур’яни, на деякі квіти. Та ще у вас же собака і дві кішки, на цих звірів у мене теж алергія. І рада б, та я відразу задихатися починаю, швидку доведеться викликати.
— Ну так, значить так, – сказала Зоя Тарасівна, – здоров’я дорожче. Ми без собаки і кішок нікуди: своє господарство. Гаразд, сиди в місті, самі з батьком приїдемо побачитися.
Часто бачитися не виходило. Від курей, кози, городу не візьмеш і поїдеш. Взимку теж турбот вистачало. Діаночка передавала з Дімою привіти, у свекрів не показувалася: алергія ж, не можна. Чоловік приїжджав допомагати батькам один, але регулярно. Від’їздам молода дружина не перешкоджала. Возив Діма додому і дари саду з городом.
— Їла дещо, – каже Зоя Тарасівна, – Дімка казав, що не на все алергія, що Діана пігулки п’є і їй легше. Я ще побоювалася за майбутніх онуків, як би і їм мамина напасть у спадок не дісталася.
Ось і в минулі вихідні Діма приїхав до батьків. Один.
— Та я вдома приберу, – говорила йому дружина, – серіал подивлюся, книжку почитаю. Буду нудьгувати. Якби ти знав, як я хочу з тобою поїхати, поратися на городі, допомогти твоїм. Але не можна. У нас дівчатка полуницю на роботу принесли недавно, я половинку ягідки відкусила, так добре що ліки були з собою.
— Навіть заплакала, – обурювався Діма, – і телефоном говорила, сумує, мовляв. Удома сидить. А вона в Тані на дачі нудьгує. В обнімку з котом і собакою, з тарілкою полуниці і пишним різнотрав’ям.
Ні, у Тані на дачі її батьки, тож про ревнощі й мови немає. Але навіщо було брехати про алергію буквально на все?
— А щоб рученьки білі не бруднити в землі, – уїдливо каже Дмитра молодша сестра, – ледача і брехуха. І так прокололася!
— Я просто не хотіла нікого образити відмовою працювати на ділянці, – сказала Діана, приперта до стінки неспростовними доказами, – ну не люблю я городів. Діму люблю, але дачу ненавиджу. У Тані? У Тані я тільки відпочиваю, у її батьків садівник є.
Ось така у нас невісточка…
