Та я її прямо запитала, – сказала перша, – пішла б ти за мого Сергія, якби в нього ні кола, ні двору не було? А вона сміється і каже, що не пішла б, бо їй дітей треба кудись селити. Меркантильна погань, ось хто вона

Цю розмову двох жінок пенсійного віку я почула сидячи в черзі до нашого дільничного терапевта. Вони, як я зрозуміла, були добрими знайомими й обговорювали сім’ї своїх дітей.

— Та, не люблю я її, за що мені її любити? – говорила перша тітонька, – Вони з моїм Сергійком ще коли тільки зустрічалися, я відразу зрозуміла, що хитра. У Наталки було два шанувальники: мій син і ще один нещасний. Так вона рік, уявляєш, рік між ними вибирала! Син мій закохався, то букет тягне, то ланцюжок купує, а вона вирішувала.

— Що вирішувала? – запитала друга, – Кого любить сильніше?

— Та якби це, – зітхнула перша, – Мені здається, що вона вирішувала, хто з хлопців їй зможе влаштувати щасливіше життя. Ми ж тоді з чоловіком покійним, на Сергійка свекрушину квартиру двокімнатну оформили. Ось квартира все і вирішила.

Як я зрозуміла, квартира, подарована Сергію його батьками, стала вирішальним аргументом на користь кандидатури цього залицяльника. Невідома мені невістка першої жінки спокійно вийшла заміж і подарувала бабусі двох онуків.

— Ось тільки онуки мене і змушують миритися з її присутністю в житті сина, – продовжувала свою “сповідь” перша зі співрозмовниць, – так Наталя нешаноблива, сама зайвий раз у гості не прийде, я до них – так дивиться, немов сказати хоче “чого приперлася”.

— А може ти, Миколаївно, перебільшуєш? Ну так, невістка для свекрухи завжди буде тією самою дівчиною, що вкрала в неї сина? А самі молоді між собою як живуть?

— Та як живуть, – відповідає “Миколаївна”, – дружно живуть. Ще б пак. Син важко працює, як віл на двох роботах, усе в хаті є, нещодавно машину купили. З ним Наталка ласкава, на роботу їжу із собою збере, онуків до мене приводять із ночівлею: то вони в кіно у вихідний, то в них романтична поїздка…

— З жиру ти бісишся, подруго, – констатувала друга, – не знаєш уже до чого й причепитися. Відчепись від Наталки своєї.

— Та я її прямо запитала, – сказала перша, – пішла б ти за мого Сергія, якби в нього ні кола, ні двору не було? А вона сміється і каже, що не пішла б, бо їй дітей треба кудись селити. Меркантильна погань, ось хто вона.
Друга жінка сумно похитала головою і відповіла.

— Не меркантильна вона, а нормальна. Жінка й повинна думати, куди дітей їй заводити. Ми ж, як кури – під себе гребемо, щоправда, не все. Моя молодша зовсім інша. Понеслася заміж невідомо за кого. Як ти кажеш “ні кола, ні двору”. По орендованим кутках поневірялися. А я ж одна своїх дівчат виростила, чим я їм допоможу? Взяли вони іпотеку, донька дітей не хотіла, бо інакше не розплатилися б…

Друга жінка наблизилася до першої, шепочучи їй щось на вухо. Потім обидві сумно закивали головами.

— Лікується тепер, а що толку, – продовжила вона вже звичайним голосом, – 30 років скоро. У старшої троє діток, а молодша все з чоловіком удвох, іпотеку за однокцмнатну платять. Але ж у неї теж шанувальники були, ще як в дівках ходила. І з квартирами, і з машинами. А вона… Ех. Тепер тільки й боюся, що зять мою кине, та знайде собі молоду й без проблем. Або на стороні дитину пригуляє…

І де та межа, яка має відокремлювати жінку меркантильну, від жінки, яка думає про майбутнє своїх дітей? Як думаєте?