— Господарі! Агов! Є хто вдома? — Дві дівчини стояли біля хвіртки дачного будиночка. — Ганно Петрівно, ви тут?!
На поклик із дому вийшла жінка.
— Іринко? Здрастуй! Не чекала тебе тут побачити! — Господиня будинку була дуже здивована появою своєї невістки, та ще й не однієї, а з якоюсь дівицею.
— Ви ж самі казали, приїжджати, якщо час і бажання буде! От, у нас і час, і бажання з’явилося! — Іра кивнула на подругу. — Подруга зі мною попросилася. Можемо вам допомогти, якщо треба.
— Ну, проходьте. Помічники ніколи не завадять! — погодилася Ганна Петрівна. — Подругу як звуть?
— Ізольда, — манірно відповіла дівиця й задерла носа.
— О-о, рідкісне ім’я, — здивувалася свекруха Іри, — я думала, що так нікого вже не називають.
— І ім’я рідкісне, і я сама — суцільний ексклюзив! — самовпевненість у дівиці зашкалювала, але Ганна Петрівна тільки похитала головою.
— Ну-ну, час покаже. Ви надовго? — поцікавилася жінка.
— Ну, ми хотіли з ночівлею залишитися, якщо можна?! — Ірина подивилася на подругу, та кивнула.
— Чому ж не можна? Звісно, залишайтеся! Максим знає, що ти тут? У вас усе гаразд? — занепокоїлася свекруха.
— Так, у нас усе добре, не хвилюйтеся, Ганно Петрівно! Просто він із другом буде нові меблі в нас збирати й вигнав мене, щоб я не плуталася під ногами, — засміялася Ірина, тим самим заспокоївши матір чоловіка.
— Добре, тоді переодягайтеся й до роботи! — потерла долоні одна об одну Ганна Петрівна, смакуючи, як зараз усі дружно попрацюють.
— У сенсі — переодягайтеся? — не зрозуміла Ізольда. Вона була в коротких шортах і топіку. На ногах красувалися босоніжки на тонких підборах. — А що, так не можна?
— Як ти будеш по землі на своїх підборах ходити? — здивувалася Ганна Петрівна й пристрашила. — Та й ґедзі тут на свіженьке миттю набіжать. Їм твої голі коліна, і не тільки, дуже сподобаються. Тож трико в передпокої висять, футболки там само. Вибирайте, кому що сподобається. Калоші на терасі.
Ганна Петрівна махнула рукою в бік будинку, а сама пішла на ділянку, прихопивши лопату.
— Вона це серйозно? — пошепки обурилася подруга, витріщившись на штани зі стажем, які висіли на цвяшках у передпокої. — Я маю це надіти? У цьому ж семеро померли! Ти подивися на ці коліна!
— Ну, це краще, ніж бути покусаними якимись комахами, — так само пошепки відповіла їй Іра, вибираючи собі одяг.
— І якого тільки біса я з тобою поїхала? — нила Ізольда. — Сиділа б зараз удома, гортала стрічку в соцмережах.
— Зате можеш фоток наробити тут купу, — підказала їй Іра. — І назвеш — «Вихідні догори задом».
— Хоч якась розвага, — погодилася подруга й, зітхнувши, переодяглася в робочий одяг.
— Красуні! — хихикнула Іра, оглянувши себе й Ізольду.
— Ви там заснули, чи що? — покликала їх Ганна Петрівна з вулиці. — Скоро день закінчиться.
Подруги вийшли з дому. Свекруха схвально похитала головою й вручила кожній по інструменту, схожому на велику виделку.
— Потрібно бур’яни прибрати, — сказала вона й підвела подруг до грядки з морквою. — От це — морква, а це — бур’яни.
— Вони ж однакові! — Ізольда подивилася на схожу між собою зелень.
— Оце так, — задумалася Ганна Петрівна, — мабуть, тут я сама. А то повириваєте мені всю моркву. Тоді грядками з картоплею займіться. Там точно, не переплутаєте.
Вона показала фронт роботи й пішла в теплицю.
— Та ну, дуже треба! Я що сюди, батрачити приїхала? — фиркнула Ізольда. — Тим паче, у мене манікюр свіжий. Я за нього стільки грошей відвалила.
Подруга Ірини дістала телефон і стала робити селфі. Мимохідь фотографувала ділянку й Іру, яка вже почала працювати.
— Давай, давай! Воруши булками! Дуже повільно працюєш! — реготала Ізольда, знімаючи відео з Ірою.
— Та ну тебе! — плюнула та й, перевернувши відро, сіла на нього, підставивши обличчя сонцю. — Я що, сама маю тут гарувати?
— Це ж твоя свекруха! І ти сама сюди поперлася. Я кликала тебе в клуб. Але тобі свіже повітря подавай! От і дихай тепер! Ай! — скрикнула Ізольда, коли нахабний ґедзь прокусив тонку тканину трико й увігнав своє жало в м’яку, округлу задню частину дівчини. — От звірюка!
— Так тобі! — засміялася Іра, але працювати теж перестала.
— Як успіхи? — повернулася до дівчат Ганна Петрівна, але, побачивши, що навіть десята частина не прибрана, насупилася. — Проблеми?
— Звісно, проблеми, — обуреним тоном сказала Ізольда. — У мене, наприклад, свіжий манікюр, дорогий до того ж. І я не збираюся псувати його, копаючись у землі. Ірка теж не хоче бруднити руки.
Іра опустила голову. Їй було ніяково за подругу та її прямолінійність, але частка правди в її словах була.
Вони сподівалися тут просто відпочити. Про допомогу Ірина сказала, сподіваючись, що свекруха не стане експлуатувати гостей.
— Добре, — посміхнулася Ганна Петрівна, — припускаю, що це надто складна робота для вас. Тоді ось вам легке завдання — зібрати ягоди. Не треба копатися в землі, і манікюр ваш буде в порядку.
Вона видала подругам відерця й відвела до малинника.
— Нате ось, старайтеся!
Дочекавшись, коли господиня садового будиночка піде у своїх справах, Ізольда вляглася на травичку.
— Я хочу відпочити! — заявила вона.
— Від чого? — розсміялася Ірина. — Ти тільки-но приїхала й ще навіть пальцем не поворухнула.
— Поворухнула! — огризнулася подруга. — Поки в це лахміття переодягалася, вже втомилася. А ще ці дзижчачі монстри на нерви діють. Відбиватися від них — ніяких сил немає. І взагалі, ти мені не казала, що тут працювати треба буде.
— Та яка ж це робота — ягоди збирати?! — здивувалася Іра. — Це не на грядках догори дупою стояти й у землі колупатися по лікоть. Я, поки збираю, завжди так наїмся, на всю зиму вперед.
Ізольда з сумнівом подивилася на малиновий кущ, що ріс поряд із нею, і простягла руку за великою ягодою. Вона вже хотіла закинути її в рот, як помітила черв’ячка, який зручно влаштувався всередині ягоди.
— А-а-а! — заверещала вона, відштовхнула малину, наче там була отруйна змія, а не маленька комаха, і схопилася на ноги. — Спершу ці кусать, тепер черв’яки! Я хочу додому!
— Що тут у вас? — прибігла перелякана Ганна Петрівна, почувши дикі крики Ізольди.
— Тут усе в черв’яках! — поскаржилася та, мало не плачучи.
— О Господи! — свекруха Ірини закотила очі. — Ти ніколи не бачила черв’ячків у малині?
— Я й малину вперше на кущі побачила, — надулася знову подруга невістки.
Ірина кивком підтвердила її слова.
— А коли ми будемо їсти? Щось ніяка робота на голодний шлунок не йде, — поцікавилася Ізольда.
Наче підтверджуючи це, у животі в неї щось булькнуло.
— Продукти в домі, можете приготувати що-небудь, — Ганна Петрівна вже не рада була таким помічникам. Вони й самі не працювали, і їй доводилося відволікатися весь час.
— Ну, здрастуйте! Ми ж гості! Чому ми маємо самі готувати? — знову обурилася дівиця.
— Я не зрозумію, Ірино, ти кого привезла? Ось у нас раніше собака Ізольда була — дворняга, але найрозумніша істота! Її навіть учити нічого не треба було — сама все розуміла. А твоя подруга, схоже, у родині олігархів народилася, де за неї все роблять? Вона хоч щось уміє сама?
— Ганно Петрівно, ми все приготуємо, — Іра обсмикнула подругу й потягла в дім.
— Я не зрозуміла, мене зараз із собакою порівняли? — Ізольда навіть заїкатися почала.
— А чого ти виступаєш? — спалахнула Іра. — Якщо тебе вдома ганяє братик твій старший, так що, значить, ти тут вирішила відірватися?
— От саме! Удома гаруєш, гаруєш, сюди приїхала відпочити — знову припахали! — надулася Ізольда. — Та ще й собакою обізвали.
— Та вона хороша, Ганно Петрівно, просто говорить, що думає завжди, — пожаліла подругу Іра. — Ходімо, допоможеш мені обід приготувати. А ввечері попросимо Ганну Петрівну млинці посмажити. Знаєш, які в неї млинці?! Витвір мистецтва!
За годину обід був готовий. Іра пішла кликати свекруху до столу.
Пообідавши, Ганна Петрівна похвалила невістку. І тут же додала:
— Посуд, сподіваюся, самі зможете помити?
— Та що ж таке? Обід приготуй, посуд помий! — Ізольда бурчала собі під ніс. — У гості, називається, приїхали!
— Узагалі-то, гості, це ті, кого запрошували! — почула бурчання дівчини Ганна Петрівна. — Не пам’ятаю, щоб вам, дитинко, я висилала запрошення! А коли вже ти приїхала незваним гостем, то будь добра підкорятися правилам цього будинку.
Котловани рити вас ніхто не примушує, але зібрати відерце ягід, думаю, ніхто з вас не переламається.
Зрештою, замість того, щоб мені працювати у своєму темпі, доводиться відволікатися на вас і ваші закидони. Тож, вибачте! Мені такі гості не потрібні! Або ви допомагаєте мені, або… дорогу додому знаєте!
Обидві дівчини почервоніли, не змовляючись, схопили відерця і їх, наче вітром здуло.
За хвилину в малиннику замиготіли дві голови.
Ганна Петрівна посміхнулася, задоволена своїм виховним ефектом. Щоправда, посуд довелося мити самій.
Надвечір на столі кухні стояв повний таз малини і ще два інших ягід.
— Ну що ж, ви заробили вечерю, — похвалила подруг Ганна Петрівна й виставила на стіл свої знамениті млинці.
— А можна з малиною? — скромно запитала Ізольда.
— А як же черв’яки? — здивувалася господиня.
— А я із заплющеними очима, — під загальний регіт видала дівчина і, зачерпнувши повну ложку ягід присипаних цукром і заплющивши очі, відправила їх до рота.
Любі читачі, а який спосіб виховання для «ексклюзивних» гостей ви вважаєте найефективнішим — суворі правила, чи м’яке переконання?
