— Син хоче жити зі мною!
— Ну, то забирай його. Він мені не потрібен, — легко погодилася Наталя.
— Як тільки таких, як ти, земля носить? — процідив крізь зуби Ігор.
Ігорю було огидно дивитися на колишню дружину. І знаходитися поруч із нею. Але син Вадик викликав у його душі найтепліші почуття і заради нього він був готовий на все.
Вони з Вадиком їхали додому.
— Таточку, а можна ми теж собаку заведемо? — запитав син, дивлячись із вікна маршрутки на те, як якийсь перехожий тягне за повідець величезного ротвейлера.
— Ну… Не таку велику, добре? — відповів з посмішкою Ігор, простеживши за поглядом сина. Потім скуйовдив волосся на його голові та пригорнув до себе. «Тепер усе буде добре», — думав він.
***
— Ой, що тут було, Раїсо, дим коромислом. Сусіди так горлали, увесь під’їзд слухав, — пліткувала Валентина, літня жінка.
— Не побили нічого? — посміхнулася знайома Валентини, Раїса.
— Та хто ж їх знає?.. Андрійку!!! Ану вилазь звідти, увесь вимазався, мама не відпере! Вилазь, кому кажу! — крикнула Валя і побігла витягувати неслухняного онука з брудної калюжі.
Раїса сумовито зітхнула, перетравлюючи почуте. Вона їздила на два тижні в санаторій, і тільки вчора приїхала назад додому. А сьогодні зранку дочка їй привезла онучку, бо та скучила за бабусею.
Дівчинка була чарівна, і Раїса за нею теж сумувала. Проводити з нею час було суцільним задоволенням. Малечі вже виповнилося чотири рочки, вона слухалася старших, у калюжі та бруд не лазила, а здебільшого любила роздивлятися різних жучків, павучків, равликів і черв’ячків, сидячи навпочіпки.
Або листя збирати, квіти. Раїса з нею відпочивала. Не те, що Валя зі своїм онуком Андрійком. Той раз у раз ліз, куди не треба, і у Валентини не було ані хвилиночки, щоб присісти.
А розмовляли вони про сусідів: Наталю та Ігоря. А ще синок у них був маленький, Вадик шести років. Ще нещодавно вони були звичайною родиною. Принаймні, з боку саме так і виглядало.
Що вже там у них відбувалося вдома, було не відомо, але вони ніколи не галасували і не кричали.
Вадик завжди був доглянутий, мав гарний вигляд. Ігор працював десь вахтовим методом. Виїжджав на два тижні й потім на два приїжджав додому. Здається, охоронцем, але Раїса достеменно не знала, та й нецікаво їй це було.
Якось кілька разів їй довелося бачити, як синок на вулиці у дворі будинку зустрічав батька після зміни.
Це було дуже зворушливо.
Малюк біг через двір, потім кидався обіймати батька, а той злегка підкидав його на руках, і обидва вони сміялися. Ну, просто ідилія. Раїса навіть якось раз просльозилася, дивлячись на цю сцену у вікно.
Наталя ж стояла байдуже біля дитячого майданчика і дивилася на все це без емоцій. Вона взагалі була малоемоційна жінка. Мовчазна, похмура.
Раїса завжди гадала, що такий видний чоловік, як Ігор, міг знайти в цій жінці?
Красою особливою не вражала, сіренька така, посередня. Не причесана, не нафарбована ніколи, і в бенкет, і в світ, завжди однакова: у джинсах і футболках. Дрібна, наче підліток.
Хлопчик же їхній у тата пішов, це було одразу видно, з першого погляду.
Такий самий великий, з яскравими правильними рисами обличчя, гарний ніс, брови, чітко окреслений рот. І розумненький такий, це було помітно, коли він разом з іншими дітьми гуляв на дитячому майданчику, який був у дворі їхньої п’ятиповерхівки.
Там же гуляли Валя зі своїм Андрійком і Рая з онучкою Елею.
Переїхала ця сім’я в їхній будинок нещодавно. Видно, квартиру купили.
Вадику було рочки три, Наталя ще іноді і візочок-тростину з собою на прогулянку брала. Сяде на майданчику на лавку, у телефон уткнеться і сидить. І малюк сидить у візочку.
Але хлопчикові нудно, і він вилазить та йде до гойдалок. Вона, не вилазячи з телефону, мляво так покачає його на гойдалках кілька хвилин, він знову залізе у візочок і знову сидять.
Валя ще заздрила, що спокійна така дитина. Чого сидить?
— Мій би Андрійко вже догори дном би все поставив, а цей, — дивувалася вона. — Слухай, вона ж… того… фармацевт, Наталка-то, може, поїть його чимось? Для спокою? Ну, дивно навіть!
— Та ну! — лякалася Рая, катаючи візочок з тоді ще крихітною онучкою. — Невже з рідною дитиною таке робити? Це вже взагалі з глузду з’їхати!
— Та хто її знає! Дивна ця Наталя, — знизувала плечима Валя.
Жила родина більш-менш спокійно кілька років, поки одного чудового дня не сталося розлучення. Крик стояв, чули всі. Що там відбувалося достеменно, звісно, ніхто не знав.
Тільки чути було, як, зазвичай тихо кажуча, Наталя голосно благала чоловіка пробачити її. Ніби навіть на коліна кидалася.
Тому що Ігор їй відповідав, раніше треба було думати, а тепер хоч кидайся на коліна, хоч ні, а, мовляв, не пробачу більше. Очевидно, не вперше зрадила вона, поки чоловік удома був відсутній.
Розбіглися, хлопчик із матір’ю залишився. Усім сусідам Наталя казала, що, не зійшлися характерами з чоловіком, та й втомилися одне від одного, ось і розійшлися.
Таке буває. «Звісно, буває, — згідно кивали сусіди. — У житті все буває…»
Маленький Вадик, відтоді, як батько від них поїхав, став прямо «сохнути» на очах. Раїса, і правда, вже була готова повірити, що загадково мовчазна Наталя чимось годує дитину.
— Ну, правда, Валю! І так був тихий і неактивний, хіба маленькі діти такими мають бути? А тепер без батька зовсім чудний став. Дикуном росте якимсь відлюдькуватим.
— Є в кого! — сумно усміхнулася Валя. — Мамаша така. Мовчить вічно, усе в телефоні своєму. Ні з ким не спілкується і сина, мабуть, налаштовує.
— І очі в малюка часто заплакані… — сумно додала Раїса.
— Шкода дитину, — погодилася Валя. — За батьком, мабуть, сумує. Але наче зустрічатися вони мають. Ігор же хороший, не мав би він покинути сина.
— Напевно, після тих зустрічей і плаче, — зробила висновок Раїса. — Наталка ж холодна і байдужа, як скеля. Хіба добре дитині з нею? Ніякого тепла, як з мачухою.
Однак від певного часу сусіди стали помічати, що Наталю наче підмінили. Вона стала, виходячи гуляти, усміхатися і весело розмовляти.
Тільки не з сином і не про сина.
— Поїхала і купила, так. Прямо так захотілося мені! — голосно розповідала Наталя Раїсі, стоячи біля під’їзду. — Ціна скажена, але воно того варте.
Наталя з палаючими від захвату й збудження очима повідала, що придбала в розпліднику породистого собаку, маленьку.
Раїса навіть не зрозуміла до ладу, що за порода, вона на цьому не зналася. І тепер Наталя розповідала про те, як вона рада і щаслива.
— Буду займатися розведенням! Так мене це все захопило! Собаківництво — мабуть, моє покликання!
Раїса ввічливо кивнула і похитала головою. Наталя щойно розповіла, як їздила купувати песику найкращий корм, потім до ветеринара довелося їхати, бо собачка чимось поранила лапу.
— Купу грошей віддала! Тепер більше ніж раніше за нею дивлюся, аби знову не поранилася. А вітаміни, які виписав ветеринар! — закочувала вона очі. — Розуму незбагненно!
У мене в аптеці для людей стільки не коштують! Зате, каже, шерсть буде блищати. Я розповіла, що Жуля часто підбирає недопалки й гризе їх, а ще вугілля і попіл у лісі знаходить і теж намагається гризти. Ось він і виписав вітаміни. Дефіцит, мовляв, у неї.
Раїса дивилася на Вадика, що сумно пересипав у пісочниці пісок, і думала про те, що дефіцит схоже у нього, а не у собачки.
І йому не завадило б отримувати від матері хоча б третину тієї уваги, яку вона дарує своїй улюблениці. Хлопчик виглядав блідим, худим, замученим якимось.
Вадик тихенько підійшов і спробував погладити песика.
— Не чіпай її брудними руками! — заверещала Наталя. — Ти ж у піску копався!
— Я обтрусив долоні, — тихо заперечив хлопчик, злякано відступивши від собаки.
— Обтрусив! — передражнила мати. — Мити треба! Жуля чистіша за тебе!
Хлопчик згорбився, якось увесь стиснувся, опустив голову і знову побрів на майданчик.
Сів на гойдалки й став тихенько розгойдуватися.
Раїсі з її поганим зором було не дуже видно, але їй здалося, що хлопчик плаче. Захотілося тріснути чимось цю Наталю, яка, як виявилося, собаку любила більше за власну дитину.
— Син житиме зі мною! Чула?!
Ігор приїхав до Наталі. Він уперше з моменту розлучення перебував тут, у цій квартирі. Зазвичай Наталя привозила сина до нього сама. Вони зустрічалися на нейтральній території.
Потім Наталя їхала, а вони із сином гуляли, ходили в парк або в кафе. А потім Ігор привозив Вадика і, прямо не заходячи додому, передавав Наталі.
Він не хотів заходити до квартири.
Але сьогодні він уперше переступив цей поріг. Сів на кухні і завів неприємну розмову.
Вадик пішов у свою кімнату і зачинив двері. Він завжди так робив, тому що так мама наказала. Жуля скрізь бігала, все пробувала на зуб. А в кімнаті Вадика були дрібні предмети, іграшки, папірці та сміття.
— Забіжить до тебе і проковтне що-небудь! Це ж небезпечно! Нехай двері будуть зачинені, — наказала мати.
Так Вадик і сидів увесь час із зачиненими дверима, рідко виходячи звідти.
Собаку чіпати йому не дозволялося. Щоразу знаходилися вагомі причини: то руки в нього були недостатньо чисті, то собака відпочивала на своїй лежанці, і її не можна було турбувати.
Ігор оголосив дружині, що змінив роботу. Тепер він буде більше перебувати вдома і зможе приділяти синові багато уваги.
Ігор налаштувався на скандал із Наталею, на довгі вмовляння, а, можливо, і погрози, він був готовий до всього, але те, що він почув, його здивувало.
— Та забирай його! Не потрібен він мені, заважає тільки! З Жулею треба до ветеринара, а Вадик захворів, соплі знову, тому в садок не ходить, з собою брати не хочу, доведеться вдома знову одного залишати. Не подобається мені це. Ще газ запалить! Переживаю щоразу.
Ігор був вражений.
Так ставитися до власного сина! Вона і завжди була до нього дещо холодна, і все тепло дитині діставалося від нього, але не до такої ж міри! Схоже, завівши собаку, дружина зовсім з’їхала з глузду.
— Сина можеш бачити, коли захочеш. Аліменти мені твої не потрібні. Сам впораюся, — похмуро заявив Ігор. — Вадику, одягайся! Поїхали додому…
Коли син переїхав від Наталі, вона анітрохи не засмутилася, а сусідам стала повідомляти, що:
— Хлопчикові потрібен батько. Усе правильно. Що я йому можу дати? А спілкуватися я можу і у вихідні. Цього цілком достатньо.
— Ну так… У вихідні… Тільки далеко не щовихідних, — тихенько пліткували Раїса і Валя, зустрічаючись на дитячому майданчику під час прогулянки з онуками.
— Та Вадик їй не потрібен зовсім! Добре, що в нього такий хороший батько! Пощастило прямо.
А одного разу, через кілька років, Раїса і Валентина стали свідками такої сцени: Вадик, якому вже виповнилося вісім і він виглядав зовсім не таким замученим, як тоді, коли жив у Наталі, гуляв у дворі й усе-таки вів на повідку цю Жулю: мати йому довірила.
А все тому, що вона здійснила свою мрію і зайнялася розведенням цуценят. Вони нещодавно народилися, і Наталя ні на хвилину не могла їх покинути.
А Жулі погуляти треба було. Ось син, який приїхав до неї у вихідний, і став у пригоді.
Правда, тримаючи на руках чергове цуценятко і годуючи його з пляшечки, Наталя раз у раз виглядала зі свого балкона, з другого поверху, і давала цінні вказівки:
— Вадику! Акуратно! Відведи Жулю від калюжі. Вадику! Там осколки! Туди не веди! Усе, досить. Погуляли вже. Додому давай, а то я хвилююся.
Двері на балкон зачинилися. Наталя пішла до квартири, тримаючи на руках свій скарб: так вона називала цуценя.
Стояло літо. Було дуже тепло.
Раїса і Валя цілими днями гуляли з онуками. Але Наталі було не до сина.
— Турбот повен рот, — повідомляла вона Раїсі, стоячи біля під’їзду. — Але подобається мені ця справа! Всі мої цуценята вже розписані. Ще б пак! Жуля на виставках перші місця посідає! Усі її цуценятком хочуть обзавестися, ось… Іди, синку, іди. Бувай. До зустрічі.
Останні слова призначалися Вадикові. Він підійшов до машини, за ним приїхав батько.
Хлопчик сів на сидіння, Ігор зачинив за ним двері й сів за кермо. Коли машина від’їхала, Наталя підхопила свою любу Жулю на руки й увійшла в під’їзд.
— Ходімо, люба, тобі час їсти. А ще лапи мити, бруду десь набралася знову… Ах! А колючка-то на животі звідки? Точно з Вадиком начепили! Ну ось! Нікому не можна довіряти, — журилася Наталя і цілувала свого улюбленого собаку в ніс. — Ти моя радість! Іди мамочка тебе вимиє і причеше…
Ось так і буває, коли для одних найдорожчим стає пухнастий клубочок, а рідна дитина — тягарем.
І добре, що є ті, хто готовий дати любов і тепло, які не додали інші. Бо ж іноді кажуть, що любов — це не те, що є, а те, що ти робиш.
Наталя знайшла собі нове захоплення, але чи справді вона щаслива? Чи може людина бути повністю щасливою, якщо вона відштовхує тих, хто її любить?
