Сварка зі свекрухою вийшла безглузда. Чоловік, звісно, заводив розмову про те, щоб назвати сина Богданом, як його батька, але Даша цей варіант одразу відкинула.
Взагалі-то, вона мріяла про дівчинку, і навіть ім’я придумала: Валерія. Але на світ зʼявився хлопчик. Спочатку вона не хотіла називати його цим іменем, залишити для доньки, але варто було лише подивитися в його чудове личко, як одразу стало зрозуміло, що він — Валерій.
— Що це за дівоче ім’я! — обурилася свекруха. — Навіть не думай так його називати! І взагалі, ми з Дмитром домовилися, що ви назвете сина Богданом, на честь дідуся.
Батько Дмитра не встиг побачити онука і навіть дізнатися про нього, пішов з життя рік тому. І Даша розуміла, що свекруха важко переживає втрату і всіма силами намагається заліпити цю дірку у своїй душі, але яка різниця, як зватимуть онука? Вона і без цього зможе його любити.
— Вибачте, але мені це ім’я не подобається, — твердо заперечила Даша. — Хлопчика звуть Валерій. Ви ж Маргариті такого не пропонували, то чому я маю?
Старший брат Дмитра одружився п’ять років тому, але перша дитина в них із дружиною зʼявилася тільки наприкінці минулого року, і назвали її Максимом.
— Так адже тоді ще не було сорока днів Богдану, не можна дитинці ім’я було його давати, із собою б забрав! — пояснила свекруха Даші з таким виглядом, ніби та забула таблицю множення. — Досить зніматися, піди назустріч родині, ти одна хочеш “бабським” ім’ям бідного хлопчика назвати!
Ось через це й вийшла сварка. Свекруха перестала з нею розмовляти і після виписки в їхній квартирі навіть не з’являлася.
Все б нічого, але Дмитро був прив’язаний до мами і зовсім не вмів давати їй відсіч.
Сама свекруха називала сина “м’якотілим”, і в глибині душі Дарʼя з нею погоджувалася, хоча вголос завжди захищала чоловіка. До того ж у сварці зі свекрухою він став на Дашин бік і не став наполягати на Богданові, тож вона сподівалася, що все буде добре: свекруха з часом одумається, а чоловік так і буде на її боці.
А потім Маргарита, друга невістка, змінила ім’я своєму синові.
Дмитро розповів про це розгублено і ніби з досадою. Даша знала, що старший брат завжди був улюбленцем батьків, і Дмитро всіма силами намагався довести, що він кращий, а тут брат, виходить, зробив те, чого сам Дмитро не зміг — переконав дружину дати синові ім’я батька. Та не просто дати, а змінити його зі звичного, хлопчика рік уже як Максимом звуть!
Даші це здалося диким. Адже дитина звикла до свого імені, відгукується на нього. Як взяти і змінити його? Дати йому чуже ім’я?
— Вони всі божевільні, твої родичі! — вирвалося в неї.
Дмитро образився. І не розмовляв з нею тиждень. Потім якось все зам’ялося, але добре вже не було. Свекруха не дарувала Валері подарунків, не запрошувала їх на свята і взагалі ігнорувала, хоча сам Дмитро до неї їздив і не приховував цього.
Брат Дмитра і Маргарита до бойкоту не приєдналися і, навпаки, самі приїжджали в гості та їх кликали, тож Даша була в курсі, що подарувала свекруха улюбленому онукові і як вона сиділа з ним, поки Маргарита і Олексій ходили в кіно або їздили до друзів на дачу.
Самі Даша і Дмитро без сина нікуди тепер не ходили: її мама жила в Польщі, подруги всі були бездітні й боялися маленьких дітей, а на няню грошей не було.
Вони стали сваритися. Даша звинувачувала свекруху в тому, що вона відмовилася від онука через ім’я, а Дмитро не зміг заступитися за сина, Дмитро у відповідь звинувачував Дашу, що вона вперта і думає тільки про себе, ось назвали б сина Богданом, і все було б добре.
Коли синові виповнилося чотири роки, чоловік заговорив про другу дитину, але Дарʼя була категорично проти:
— Ага, а як я одна з двома дітьми буду? Ти весь час на роботі, а я з Валерою нічого не встигаю, сам знаєш, який він активний. Ні вже, поки він у школу не піде, ніяких дітей. Або нехай мама твоя допомагає.
Через це вони стали ще більше сваритися. Якось Дмитро навіть сказав, що якщо вона не хоче подарувати йому дитину, то інша захоче, але Даша пропустила ці слова повз вуха.
А за півроку знайшла в його кишені чек із ресторану, явно на двох осіб. Зв’язала два і два: його часті посиденьки то в мами, то в брата, раптові проблеми з грошима, запаролений телефон… Загалом, викликала на відверту розмову, а Дмитро і не став хитрувати, зізнався.
— Вона розуміюча, не те що ти. І з мамою моєю дружить.
Ось так Даша дізналася, що свекруха на знак помсти за небажання назвати онука ім’ям її чоловіка благословила сина на адюльтер.
Розлучилися швидко, без драм. Даша тільки поставила умову, що із сином він буде зустрічатися на її території, щоб хлопчикові не промили мізки, як самому Дмитру. А він і не заперечував, та й взагалі не особливо рвався із сином бачитися.
Аліменти платив справно, подарунки на всі свята дарував, а так майже не з’являвся. Наскільки Даша знала, ця його нова дружина дітей не поспішала Дмитру народжувати, тоді, хоча б, було зрозуміле таке прохолодне ставлення до сина, а так…
Було прикро, звичайно.
Особливо на перше вересня: так вийшло, що хлопчики пішли в перший клас в один рік, і якщо вона з Валерою стояла одна, міцно стиснувши його маленьку долоньку, то Маргарита, на яку Даша все ще була підписана, виклала фотографії, на яких була вся родина: і свекруха, і Дмитро з новою дружиною.
З роботи вдень іти не виходило і довелося віддати Валерчика на групу подовженого дня, і тут знову було прикро: інших дітей бабусі забирали, а її син, немов сирота, весь час сам.
Про аварію вона почула в новинах, але навіть подумати не могла, що пішли з життя знайомі їй люди. Машина була так зім’ята, що мороз по шкірі пройшов, і Даша подумала: як добре, що я не воджу машину, скільки небезпек таїться на дорозі!
Було шкода загиблого хлопчика, і Даша весь вечір обіймала сина, нагадуючи собі, що всі неприємності — дурниці, головне, що всі живі й здорові.
А на другий день подзвонив Дмитро. І виявилося, що загинули його брат і племінник. Дмитро плакав, заїкався, не міг заспокоїтися, і Даша сама розплакалася.
Може, у них і не було хороших стосунків, але все ж багато років вони відзначали свята разом, сиділи за одним столом, посміхалися… І Богдана (Максима) було дуже шкода, такий чудовий хлопчик — веселий, добрий, вони з Валерою дружили, поки була нагода.
На похорон Даша пішла. І сина з собою взяла, хоча мама телефоном переконувала, що рано таке хлопчикові. Може, і рано, але він сам захотів. Даша обережно розповіла йому про те, що сталося, і Валера заплакав, а потім заявив, що потрібно піти на прощання. Вони й пішли.
Даша побоювалася, що свекруха може прогнати її, сказати, що їм тут не місце, але все вийшло зовсім інакше: свекруха, побачивши Дашу, обійняла її і заплакала. І Даша сама розплакалася. А Валера стояв поруч і тримався за неї, але виду, що йому страшно, не подавав.
Коли свекруха за кілька днів подзвонила і запитала, чи можна побачитися з онуком, Даша навіть не здивувалася.
Зрозуміло, що бідна жінка за раз втратила сина й онука, нічого страшнішого й уявити не можна. І не стала вже : сама привезла їй хлопчика, сама поговорила з сином, щоб був із бабусею м’якшим. А коли за кілька місяців свекруха завела розмову про те, що була неправа, Даша перебила її і сказала:
— Та я сама хороша, яка різниця, як назвати дитину. Я тепер це розумію, а тоді я не мудра ще була, дурна. Не будемо про це. Як там кажуть: хто старе згадає…
Ні, подружками вони, звичайно, не стали, але у Валери поруч була бабуся, та й батько став більше брати участь у його вихованні. І коли Даша вдруге вийшла заміж і народила доньку, на імені вона вже не зациклювалася.
