Так хочу, щоб пішли жити окремо, невістка спить і бачить, теж звісно хоче, але син боїться, він живе цими страхами і починає мене ненавидіти, дорікати мені, що я погана мати, колись у його дитинстві кинула його, що він один, що не знає, що таке виховання батька

Маю дорослого єдиного сина, йому 29 років. Півтора роки тому одружився, онукові 10 місяців. Ми живемо разом під одним дахом. Живемо по-різному, частіше сваримося. Мого сина від народження виховували мої батьки, надто опікувалися його.

Гіперопека зробила його інфантильною людиною, з його внутрішніми образами на мене. Як він одружився, все в моєму житті змінилося і перевернулося з ніг на голову. Він став нервовим, неврівноваженим, має багато страхів. Він боїться піти жити окремо, боїться не впоратись, боїться, що матеріально не потягне. Дружина з бідної багатодітної родини, де її мама хотіла якнайшвидше видати дочку заміж.

Син та його сім’я продовжують жити зі мною, синові так зручно. Не треба платити комунальні послуги, оренду житла, витрачатися на харчові продукти. Та й не працює він, патологічний ледар. Не п’є, не палить, Бог милував.

Так хочу, щоб пішли жити окремо, невістка спить і бачить, теж звісно хоче. Але син боїться, він живе цими страхами і починає мене ненавидіти. Дорікати мені, що я погана мати, колись у його дитинстві кинула його, що він один, що не знає, що таке виховання батька.

Що йому від мене нічого не потрібно, що якось піде зі своєю сім’єю, а я житиму сама в квартирі, а він тулитися в маленькій «незрозуміло якійсь смердючій квартирі», та ще віддавати за це гроші! Я втомилася.

Іноді хочеться все кинути та втекти далеко-далеко. Я не маю свого особистого життя, я живу життям свого невдалого, скривдженого на весь світ сина. Стільки психологів змінили, як доходимо до столу примирення, син здається. Не хоче йти на примирення. Що робити, я не знаю. Мені 50 років, пишу докторську, зосередитися мені важко, на серці біль, у горлі ком.