Забрати бабу Валентину — це була Павлова ідея. Вона доводилася йому двоюрідною бабусею.
Світлана ж її ніколи й не бачила: на весілля вони вирішили запросити тільки найближчих, не хотіли галасливого святкування.
Та й, чесно кажучи, грошей тоді не було – це потім Павло розкрутився, і кошти потекли рікою. Світлана, яка ніколи не знала достатку, ніяк не могла звикнути до такого життя й усе намагалася економити.
— Не заощаджуй, Світланонько, – сміявся Павло. – Витрачай на що хочеш, я ще зароблю.
На себе Світлана не витрачала – тратила на донечок. Павло все сина хотів, тому було в них троє погодок: Маргарита, Стефанія і Софія.
Поки Світлана лежала в лікарні з найменшою, усе й сталося.
— Я втратив багато грошей, – зізнався Павло, коли Світлана влаштувала йому скандал – мовляв, він не радіє доньці зовсім, бо хотів сина.
Світлана спочатку подумала, що втратив – це поклав кудись і забув. Або дівчатка заграли. Але виявилося, що втратив – це геть інше.
Вклав не в ті інвестиції, плюс бізнес прогорів. Не просто втратив частину – майже всього позбувся.
— І що тепер робити? – злякалася Світлана, яка тільки звикла до того, що економити не треба.
— Візьмемо позику, і швидко все відіб’ю, – пообіцяв Павло. – Тільки на тебе оформимо, а то мені не дадуть.
Оформили.
Не допомогло. Стали ночами дзвонити, погрожувати, Світлані з банків названювали. Ось тоді Павло й придумав:
— Баба Валентина сама казала, що мені квартиру залишить. Продамо її зараз, борги закриємо, а вона з нами поживе.
— Де? – ледь не плакала Світлана. – У двох кімнатах? Казала ж я тобі – давай квартиру в іпотечний кредит візьмемо! Було б своє житло хоча б. А так винаймаємо казна-що…
З великої квартири їм довелося з’їхати, таку оренду Павло тепер не тягнув.
— Ой, та вона згорблена вся, буде на кухні спати, – відгукнувся Павло.
Баба Валентина й справді виявилася згорбленою сухенькою старенькою, яка помістилася на кухні, але зовсім не збиралася там залишатися: варто було Павлові вийти за поріг (а вдома його не було більшу частину доби), як баба Валентина одразу ж човгала зі свого кутка на кухні по кімнатах, сунула скрізь свій ніс і навчала Світлану, як треба вести господарство.
— Я там кашку дівчаткам зварила, нехай поїдять, – казала вона, хоча Світлана тисячу разів пояснювала, що манна каша – не найкраща їжа для дітей.
Втім, дівчатка обожнювали манну кашу – Рита кидала посередині величезний шматок вершкового масла і із задоволенням катала його ложкою, доки жовті розводи не покривали всю кашу.
Стефанія воліла додавати малинове варення, тож у Світлани від одного вигляду зуби зводило – просто вуглеводна бомба якась!
Єдина, кого вдавалося вберегти від манної каші – це Софія, якій за віком належало їсти тільки розчинні дитячі каші, на які, втім, вічно не вистачало грошей.
— У наш час їли все підряд і нічого, живі були, – бурчала баба Валентина. – Мізки вам промили цією рекламою! У нас була проста їжа, але щира.
Павла баба Валентина любила – незрозуміло за що.
Якось Світлана, втомлена від безсонної ночі й безгрошів’я, не витримала і запитала бабу Валентину, яка напрасовувала Павлові сорочку:
— І чого ви стараєтеся для нього? Ну яка користь від цих чоловіків, скажіть? Квартиру он вашу профукав, а користі нуль! Гроші з квартири й справді немов пилососом у чорну діру засмоктало.
Світлана сварилася з Павлом, просила відкласти хоча б частину, речей про запас для дівчаток купити, але куди там!
— У чоловіка треба вірити, – прошепелявила баба Валентина, з ніжністю гладячи комірець.
Що ж, Світланина віра в чоловіка давно скінчилася.
— Тільки через руки турботу можна передати. Ти ось тісто на пироги купуєш, а от якби сама готувала – Павло був би інший, лагідний. Або ось сорочки – ну що ваша машинка там відіпре? Комірці потрібно окремо запрати, манжети теж – ну, дивися, як засалилися. От у наш час…
Втім, про машинку баба Валентина лукавила – її вона любила не менше Павла: погладжувала металеві боки, хвалила:
— Хороша моя, втомилася сьогодні…
Утомилася з ними всіма Світлана. Дівчатка при бабі Валентині дозволяли собі не слухатися, Павло вдома не з’являвся, грошей не було.
Ще й старенька ця – скрізь свій ніс засуне! Вимазала залишки крему для обличчя – руки собі намастила.
— Поганий якийсь крем у тебе, Світланки! – поскаржилася ще. – Зовсім не живить!
Світлана боргу не залишалася: на зло бабі Валентині сорочки чоловіка з шкарпетками прала, а пиріжки взагалі пекти перестала, дешевими пельменями чоловіка годувала.
І манку не купувала – нічого дівчаток псувати!
— Дістала вона мене, – скаржилася Світлана чоловікові. – Навіщо тільки погодилася на твою авантюру! І, головне – гроші де?
Грошей не було. Чоловік ходив злий і незадоволений. А одного разу взагалі сказав:
— Ти мене зовсім не підтримуєш. Дружина повинна вірити у свого чоловіка.
— Бабу Валентину наслухався?
— А вона тут до чого?
Баба Валентина виявилася ні до чого. Павло зібрав валізу й сказав, що поживе у друга.
А потім Маринка, Світланина подружка, побачила його з рудоволосою дівчиною.
— У всіх на очах милувалися, – холоднокровно повідомила Маринка. – Думала, з’їсть її.
Розлучення було довгим і важким – ділили не майно, а борги. Баба Валентина зітхала:
— Нічого, нагуляється й повернеться – усі чоловіки такі.
Світлана плакала в подушку. Бабу Валентину переселила в кімнату до старшої, молодших двох до себе забрала. Вона казала Павлові, щоб забирав із собою свою бабцю, але він відповів:
— Куди я її візьму?
Так і залишилася Світлана з бабцею й боргами. Манку знову довелося варити – і коштує недорого, і дівчата наїдаються.
Щоправда, замість вершкового масла доводилося купувати спред, а варення – найдешевше в пакетах.
— Нічого, у мене пенсія велика – проживемо! – втішала баба Валентина.
Після розлучення минув десь рік, коли в їхній квартирі з’явилася ще одна старенька.
Світлана водила дівчаток у поліклініку, а коли повернулася – та сидить на дивані, склавши руки на колінцях, як дошкільниця.
— Це хто? – запитала Світлана.
— Не знаю, – зізналася баба Валентина. – Прив’язалася за мною, коли я сміття виносила.
Старенька виявилася чи то німа, чи то з розуму вижила: мовчала, тільки головою хитала.
— Треба в поліцію її здати, – вирішила Світлана.
— Ну кому вона там потрібна? Запроторять у лікарню, – заперечила баба Валентина. – Давай оголошення розклеїмо, швидше за все, місцева вона.
Світлана погодилася: подумала, і справді, кому потрібна ця бідна старенька. Зробили фото, текст написали, останні гроші на друк віддали.
— Нічого, – втішала баба Валентина. – Післязавтра пенсія. Що там Павлусь, не з’являється?
— Не з’являється…
— Ось гадюка!
Баба Валентина знову повернулася на кухню, а старша Маргарита доглядала мовчазну гостю.
— Мамо, у неї зубиків зовсім немає! Як вона їсть?
— Ну, манну кашу, напевно.
— Я їй свою порцію віддам. Зі спредом, – вирішила Маргарита.
За старенькою з’явилися через два дні: чоловік у сірому пальті і зі скуйовдженими вусами.
— Мамо, ну скільки тобі казати – сиди вдома! – накинувся він. – Я ледь з глузду не з’їхав!
— Це мама ваша? – втрутилася баба Валентина. – Чого ж ви за нею не дивитеся?
— Я працюю, – відгукнувся чоловік. – Не можу ж цілодобово за нею дивитися.
— А дружина ваша що?
— Немає у мене дружини.
— І не було?
— Що за допит, я не розумію?
— Та я ж за маму вашу переживаю, – заспокоїла його баба Валентина. – Не можна їй одній.
— Дружина від мене й втекла, коли я маму до себе забрав, – зізнався чоловік.
— Ай-ай-ай. А вас як звуть?
— Олег.
— Мене Валентина Михайлівна, дуже приємно. А це Світланка, онучка моя. Ось, сама виховує трьох донечок і мене, стареньку, не забуває. Я, знаєте, що подумала? Може, ваша мама у нас буде вдень сидіти? А що – ми доглянемо. З вас продукти тільки, годувати нам її нічим.
Дивно, як баба Валентина цю справу обкрутила.
Світлана лаялася на неї, коли чоловік пішов, а баба Валентина сказала:
— Дітей треба чимось годувати. І потім – чоловік неодружений, ти придивися…
Світлана тільки відмахнулася. Але коли Олег привів наступного дня свою маму, Світлана про всяк випадок розчесалася. А через тиждень губи підфарбувала.
І рецепт тіста в інтернеті подивилася. Хто знає, може, й має рацію баба Валентина…
***
Ця життєва історія проймає ностальгією за силою духу українських жінок, які здатні вистояти перед будь-якими негараздами.
Світлана боролася з фінансовим крахом і зрадою чоловіка, але знайшла несподівану підтримку у вигляді мудрої та наполегливої баби Валентини, яка простими правилами зі старої школи почала відновлювати і побут, і надії онуки.
Народна мудрість підказує: “Без родини, нема щастя для людини”, але іноді родина – це не кров, а ті, хто залишився поруч у найважчий час.
А як Ви вважаєте, чи справді жіноча турбота (як тісто на пироги і прасовані сорочки) може змінити чоловіка на краще?
