Село Підгірне потопало в тій особливій, напруженій передсвятковій тиші, що буває лише напередодні великих подій. Повітря, густе від запаху гарячого воску, духмяних пасок та ванілі, здавалося, аж дзвеніло.
Але тиша ця була оманливою. У двох сусідніх хатах, розділених не так похиленим штахетником, як багаторічною образою, кипіла робота. Там готувалися до Великодня.
У хаті номер сім на Стрілецькій вулиці, тій, що з яскравими віконницями, Марфа Семенівна Журавель — жінка дебела, з владними руками та пронизливим поглядом — саме ставила в піч останню бляху з пасками. Її чоловік, Тиміш Пилипович, тихий і сутулий, наче старий кінь, крадькома позирав на годинника.
— Ти ба, — голос Марфи Семенівни забринів, як натягнута струна. — Яку ж то погоду Господь дав. Ясна. Значить, до доброго свята. Олексій із Марічкою, мабуть, уже виїхали. З міста ж години дві їхати.
Десь на десяту, думаю, будуть. Я їм і шинку запекла, і пасочку в новій формі вистояла — у вигляді баранця. Найперше до мене, до матері, мають прийти. Отакий порядок.
— А може, до Лариси Петрівни спершу зайдуть? — обережно кашлянув чоловік і тут-таки пошкодував про сказане.
Марфа Семенівна випросталася так, ніби її ззаду гарячим рогачем дістали.
— До Соколихи?! — її щоки залив багряний рум’янець. — Та ти при своєму розумі, старий? Вона що, життя дала Олексієві? Вона його на ноги ставила? Вона йому, голодному, в університет передачі збирала? Ні! Це я!
Кров від крові! Значить, і шана перша — мені! Вона лише сваха, та й то на мою голову!
За тином, у хаті номер дев’ять, відбувалося достоту те саме, тільки в іншій тональності.
Лариса Петрівна Соколенко, худа, з гострим поглядом і вічно підібганими губами, стелила на стіл нову скатертину, що аж пахла крохмалем.
Її чоловік, Степан Павлович, мовчки смалив на ґанку, але вуха мав на маківці — ловив кожен звук із сусідського подвір’я.
— Степане! Йди-но сюди, поможи розставити. — Лариса Петрівна задзвеніла порцеляною. — Усе має бути найвищого ґатунку, щоб Марійка моя, голубка, відчувала, як на неї чекають. Вони, звісно, спершу до нас заїдуть. Це ж логічно.
Ми ж ближче до в’їзду в село. Та й молоді завжди тягнуться до тих, хто душею молодий. А Марфа Семенівна — людина строга, Марійка її побоюється. А до мене… я ж як рідна мати.
— Марфа може й образитися, — пробурмотів Степан Павлович, заходячи до хати.
— Образитися? — Лариса Петрівна пирхнула. — Хай ображається на свою круту вдачу. Хто невістку на минулий Великдень зустрів словами: «Що, мовляв, у короткому платті та на підборах селом вишивати будеш?».
А я ж Марійку обійняла, чаєм із малиновим варенням відпоїла. І Олексій… він мені як синок… він же все це розуміє.
Оте слово «синок», сказане з особливою, підкресленою ніжністю, мало перелетіти через тин, і воно перелетіло.
Марфа Семенівна, яка саме виносила в сіни пару пузатих бутлів із моченою брусницею, завмерла як укопана. Очі її звузилися до щілинок.
— Тимоше! — прогриміла вона так, що в сусідньому курнику кури сполохалися. — Чув?! Соколиха нашого сина вже «синком» величає! Без роду, без племені!
Так і норовить підсидіти, місце матері зайняти! Ні, цьому треба покласти край. Піду скажу.
— Марфо, бійся Бога, свято ж на носі, — зашепотів Тиміш Пилипович, хапаючи її за широкий рукав. — Не починай.
Та було пізно.
Марфа Семенівна, скинувши фартух, вийшла на подвір’я і попрямувала до тину — до тієї самої межі, де зазвичай відбувалися всі дипломатичні перемовини зі свахою.
Лариса Петрівна, ніби відчувши виклик, уже стояла там, витираючи руки об рушник із вишитим півнем.
— Доброго здоров’ячка, Ларисо Петрівно, — почала Марфа, і голос її був солодкий, мов сироп. — До Великодня готуєшся? Для гостей, кажеш, усе найкраще?
— Доброго й тобі, Марфо Семенівно, — відповіла Лариса, а усмішка її нагадувала морозний візерунок на склі.
— А як же. Чекаємо не дочекаємося дітей. Думаю, з дороги-то найперше захочеться туди, де добріше та спокійніше. Відпочити.
— Туди? — повільно промовила Марфа. — Добріше — це як? Ти на що натякаєш? Що я, зла, чи що, на свою кровну невістку? Та я їй усе найсвітліше, найкраще віддала!
— Ну, я не знаю, що ти там їй віддавала, — відбила Лариса Петрівна, підвищуючи голос. — Тільки я бачила, як Марійка після ваших посиденьок у сльозах була. А до нас приходить — на душі яснішає.
Та й Олексій радіє. Він мені сам казав: «Тітко Ларисо, у вас як у раю, тихо та мирно».
— Тітко?! — заревла Марфа, забувши про всю свою солодкість. — Вони прийдуть до мене першими, бо так заведено, так правильно, і нікчемна сусідка зі своїми пасками тут нічого не змінить!
— Нікчемна?! — верескнула Лариса Петрівна. — А хто тобі, Марфо Семенівно, минулої осені рецепт хрустких огірків давав? Хто?! А тепер я нікчемна?
І правильність твоя — вона тільки у твоїй жадібній голові! Хочеш усе першою! І сонце перше зустріти, і дітей перша обійняти! Дзуськи!
— Ах, дзуськи?! — Марфа Семенівна схопилася за груди, ніби від серцевого нападу, але очі її метали блискавки.
— Так от, Соколихо! Заклинаю тебе всім світлим святом! Якщо ти мого сина з невісткою сьогодні до себе першою переманиш, я… я оцю паску свою свиням викину!
— І я свою тоді під тин вивалю! — не відставала Лариса. — І не тільки паску! Усі крашанки поб’ю! Хай краще нікому не дістанеться!
Розмова переросла в справжню сварку.
Крики лунали над тихою вулицею, змушуючи сусідів щільніше зачиняти вікна.
Тиміш Пилипович та Степан Павлович, ніби за командою, вискочили з хат і, не дивлячись один на одного, потягнули своїх розлючених дружин за руки.
— Марфо, схаменись! Люди ж дивляться! — благав Тиміш.
— Ларисо, та кинь ти, соромиш нас! — бурчав Степан.
Жінок ледве розвели, але напруга між дворами зростала. А тим часом ґрунтовою дорогою до Підгірного тихо котилася сіра іномарка.
За кермом — Олексій, поруч — Марія. Обличчя в обох утомлені, але світлі від передчуття свята.
— Ну що, до кого спершу? — запитала Марійка, дивлячись у телефон.
— У мене від твоєї мами п’ять повідомлень: «Чекаємо, не дочекаємося», «Шинка готова», «Приїжджайте першими, у нас теплі паски». А від моєї мами — три голосові. Голос тремтить: «Рідненькі, я місця не знаходжу, все готово, заїжджайте до мене першої».
Олексій важко зітхнув.
Це питання висіло над ними дамокловим мечем із самого ранку.
— Давай як домовлялися. Спершу до моєї. Вона старша, вона чекатиме. А потім до тітки Лариси. Так буде справедливо.
— Справедливо, — тихо погодилася Марія. — Тільки, Олексію, вони знову… Відчуваю, знову буде концерт.
— Переживемо. Головне — що ми разом.
Марійчине передчуття виявилося віщим. Щойно вони звернули на Стрілецьку, і Олексій, намагаючись бути непомітним, скерував машину просто до хати номер сім, як двері в хаті номер дев’ять розчинилися навстіж.
На порозі постала Лариса Петрівна в новій синій сукні, з тацею, на якій красувалася паска та крашанки.
Вона мовчки дивилася на машину, і її погляд був повен такого крижаного докору та образи, що Марійка мимоволі здригнулася. Олексій, збліднувши, вийшов з автівки.
— Доброго дня, тітко Ларисо… Ми… ми тільки…
— Я все бачу, Олексійку, — голос її хоч і тремтів, але був тихим і страшним. — Усе бачу. Ну що ж… З Великоднем вас.
Вона розвернулася і зникла в хаті, гучно грюкнувши дверима.
Олексій постояв, потер скроні й пішов до хвіртки хати номер сім.
Там на нього вже чекала мати. Марфа Семенівна стояла, взявшись у боки, і її обличчя світилося тріумфом.
— Доброго здоров’я, синку! Доброго здоров’я, Марійко! Бачила? Бачила, як вона вискочила? Як солов’їха перед зорею? Так їй і треба! Заходьте, рідні мої, заходьте, місце вам найпочесніше!
Але тріумф її був коротким. Олексій зайшов до хати, обійняв батька, привітався.
Марійка мовчки подала Марфі Семенівні коробку з тістечками і тихо сказала:
— Марфо Семенівно, ми не можемо надовго. Ми… ми заїдемо ще до моєї мами. Вона чекає.
Обличчя свекрухи перекосилося.
— Як? Зараз? Ти тільки переступила поріг моєї хати, а вже про неї? Та я… та я… — вона аж задихалася.
— Мамо, — твердо, але без злості сказав Олексій. — Ми так вирішили. Ми приїхали до вас, а тепер поїдемо до тітки Лариси, щоб нікому не було образливо.
— Щоб нікому не було образливо?! — закричала Марфа Семенівна. — А мені?! Мені не образливо?! Я тебе носила під серцем, а вона — просто сваха! І ти ставиш нас на один щабель?! Тоді їдьте! Їдьте до неї одразу! Я вас не тримаю!
Тиша в хаті стала дзвінкою і важкою. Тиміш Пилипович опустив голову. Марія взяла чоловіка за руку.
— Добре, мамо, — тихо сказав Олексій. Його голос був порожнім. — Ми їдемо.
Вони вийшли, сіли в машину і повільно виїхали зі Стрілецької.
Подружжя не повернуло до хати номер дев’ять. Вони проїхали повз і поїхали з села назад до міста.
Увечері того ж дня у двох хатах стояла мертва тиша. Столи, що вгиналися від наїдків, так і стояли недоторканими. Паски, крашанки, ковбаси — усе це тепер було нікому не потрібне.
Марфа Семенівна сиділа біля вікна і дивилася на темну дорогу.
А в хаті номер дев’ять Лариса Петрівна плакала в подушку, голосячи:
— За що? Я ж їх любила….
Степан Павлович мовчки смалив на ґанку, дивлячись на той самий порожній виїзд із села.
Наступного ранку Тиміш і Степан винесли сміття майже одночасно. Вони зустрілися поглядами і трохи помовчали.
— Поїхали, — хрипко сказав Тиміш.
— Поїхали, — кивнув Степан.
Вони постояли ще хвилинку — двоє літніх чоловіків, пов’язаних бідою, яку влаштували їхні жінки.
— Може, чаю? — несподівано запропонував Степан.
— А чому б і ні, — зітхнув Тиміш.
І вони, вперше за багато років, зайшли до хати Степана Павловича, залишивши за спиною два порожні столи, два нерозділені свята і гірку великодню правду: іноді марнославство і боротьба за першість можуть вкрасти найголовніше — саму можливість бути разом.
А син із невісткою так і не приїхали більше на жоден Великдень. Просто надсилали в соцмережах листівки.
