Валерія пленталася із зупинки додому, обережно наступаючи на слизький тротуар і подумки лаючи місцеву владу, що немає підсипки. А ще їй хотілося, щоб пішов сніг – від нього все навколо стає світлішим. Це було її єдине бажання в ці передноворічні дні.
У сутінках над містом повисла чорна хмара, а за кілька хвилин усе занурилося в темряву. І тільки вікна будинків, що світяться, вуличне освітлення, яскраві вітрини магазинів і світло фар машин, що проїжджають, розбавляли цю чорну фарбу ночі.
Святкового настрою не було, зовсім не хотілося ставити ялинку. Десь на антресолях припадала пилом маленька штучна ялинка, але навіть її не хотілося діставати – до новорічного свята вона була абсолютно байдужа.
Праворуч від магазину тимчасово прилаштувався ялинковий базар, біля якого зупинялися перехожі, придивляючись і прицінюючись до ялинок. Лера пройшла повз.
Ось уже за поворотом скоро покажеться її будинок. Це місце, де вона йшла, було найтемнішим. Вона ще раз пошкодувала, що не купила ліхтарик. Раптом їй почулося, що хтось іде за нею, обернулася – нікого немає. Але вона явно чула човгання, ніби хтось ішов слизьким асфальтом. Вона пішла швидше, ще раз повернулася – від бляклого світла єдиного ліхтаря падала тінь. Вона чітко розрізнила чоловічу фігуру в капелюсі.
Лера відчула тривогу, а потім і страх, адже навколо нікого не було. Це місце було відчужене, перехожих мало, але так до дому коротше. Раптом вона почула, що хтось кашляв. Обернувшись, знову нікого не побачила. Страх здавив горло. Вона притиснула до себе сумочку, подумавши, що полюють на її дамську сумку, і побігла до будинку.
Єдина думка: добігти до під’їзду і встигнути відчинити його. На ходу дістала ключ, і мало не вдарилася об під’їзні двері. Замок заскрипів, вона увірвалася у світлий під’їзд, але двері, підмерзлі на морозі, зачинялися повільно, залишаючи вільним вхід.
Лера мчала на п’ятий поверх, боячись обернутися, перед очима стояла тінь у капелюсі. Заскочила у квартиру і замкнула двері на два замки, потім увімкнула світло. Підійшла до вікна на кухні – внизу нікого не видно.
Зателефонувала Інні – хотілося почути голос подруги, взагалі хотілося почути чийсь голос.
— Слухай, Інно, за мною зараз хтось ішов, а може й гнався, по-моєму, це мужик у капелюсі.
— Взимку в капелюсі? – Інна розреготалася. – Тобі там не привидилося? Час тільки шоста вечора.
— Ну і що, у нас тут темно. Я навіть чула, як він кашляв.
Не встигла Лера віддихатися і толком розповісти, як пролунав дзвінок у двері. Вона здригнулася. Страх повернувся. – Інно, почекай, не відключайся, до мене хтось прийшов, я боюся.
— Ну, подивися у дверне вічко.
Лера навшпиньки підійшла до дверей, погасивши світло в передпокої. У вічко було видно, що на майданчику стояв молодий чоловік, щоправда, без капелюха, – у куртці та трикотажній шапці. Він уже дзвонив сусідці. Та вийшла, а він показував коробку з піцою і щось питав.
Лера осміліла і відчинила двері. – Скажіть, – звернувся до неї хлопець, – а ви піцу не замовляли? Тут плутанина з адресами.
— Ні.
— Гаразд, вибачте, – і хлопець почав спускатися.
— Зачекайте, а ви біля під’їзду нікого не бачили?
Хлопець знизав плечима: – Не помітив.
— Може був там чоловік у капелюсі?
— Гадки не маю, ніякого капелюха не бачив, – і доставник піци швидко почав спускатися.
— Агов! – почула Лера. – Ти де там загубилася? – нагадала про себе Інна. – Чи тебе «капелюх» потягнув?
— Уявляєш, доставник піци адреси переплутав.
— Як він виглядає?
— Та молодий зовсім.
— Я не питаю вік, я питаю, який вигляд має – симпатичний?
— Не знаю.
— Зрозуміло все з вами, Валеріє Сергіївно, – Інна любила іноді називати подругу на ім’я-по батькові. – Коротше, позбувайся, давай скоріше своєї параної, Новий рік на носі.
— Та плювати мені на нього, подумаєш, свято, нічого не буду робити і ялинку ставити не буду. У мене сьогодні стрес, кажу тобі, гнався хтось за мною.
— Це Новий рік за тобою гнався, щоб наздогнати і ялинкою відлупцювати за твоє ставлення до свята.
— Знущаєшся? – образилася Лера.
Інна розреготалася. – Ну, все, бувай, вартуй свій «капелюх».
***
Уночі Лера прислухалася до всякого шереху, часто прокидаючись. А вранці з’явилася перша радісна думка, що сьогодні субота. Годині о десятій вона вже вийшла з дому, вирушивши до супермаркету по продукти, вона завжди по суботах ходила на закупи, це вже був ритуал кількох самотніх років.
Втиснувшись із пакетом до автобуса, схопилася рукою за поручень, щоб не звалитися. Боковим зором помітила на задньому майданчику верхівку ялинки, а поруч із нею… капелюх.
— Точно параноя, – подумала вона, – цього не може бути.
Їй було страшно і цікаво. Вона ще раз подивилася в той бік. На зупинці частина пасажирів вийшла, і тепер їй було добре видно, як чоловік у капелюсі і в якомусь старомодному пальто тримав ялинку, гілки якої були перев’язані.
— Може це він ішов учора за мною? – подумала вона. – Може він маніяк: у темряві переслідує жінок, а вдень роз’їжджає в автобусі з ялинкою.
Чоловік у капелюсі вийшов на тій самій зупинці, що й Лера. Тепер вона розгледіла його обличчя: добродушне і якесь розгублене.
— Ще не звик до цього району, – сказав він, чи то сам собі, чи то Лері. – Вісімнадцятий будинок – це далі?
Лера кивнула і пішла додому. Чоловік ішов слідом. – Везу ялинку аж від торгового центру, не знав, що тут поруч теж ялинковий базар є.
— А скажіть, – осяяла Леру думка, – ви вчора в цьому районі ввечері не були?
— Взагалі-то я живу тут, днями переїхав, ще не дуже добре орієнтуюся, щовечора додому повертаюся цією дорогою, але вчора трохи заблудився.
Лера з полегшенням зітхнула.
— Акуратно, – сказала вона йому, – ялинку підніміть трохи.
— Так, так, – і чоловік закинув майже двометрову ялинку на плече. – Вирішив заради доньки поставити, на Новий рік обіцяла в гості заїхати. Щоправда, їй уже сімнадцять, але для мене все одно маленька, нехай порадіє. А так одному навіщо мені ялинка…
Лера з усмішкою подивилася на чоловіка: він так тепло говорив про доньку і так смішно ніс на плечі новорічну ялинку, що в неї піднявся настрій.
Будинок чоловіка в капелюсі виявився поруч із будинком, у якому жила Лера.
***
Увійшовши до квартири, вона, не роздягаючись, пройшла в кімнату і сіла на диван. Було прибрано, але свята не відчувалося.
— А ось візьму і поставлю ялинку, – подумала вона і, знявши пальто, полізла діставати свою стареньку штучну ялинку та іграшки. Поки прикрашала, за вікнами пішов сніг, закриваючи сірий асфальт, лягаючи на дахи будинків, на дерева і підвіконня.
Лера подивилася на снігову ідилію за вікном, потім на свою ялинку: – Може, й права Інна: Новий рік за мною вчора гнався. Тож як не впирайся, а зустрічати доведеться.
Потім згадала смішного чоловіка в капелюсі і посміхнулася загадково: якщо не в цьому, то в новому році, напевно, зустріне його ще раз, адже вони тепер сусіди.
