Той вівторок для Валентини Петрівни видався зовсім не таким сірим і тягучим, як зазвичай. Ранок почався з несподіваного пожвавлення на сходовій клітці: до сусідньої однокімнатної квартири нарешті хтось заселявся!
Раніше там роками жила бабця Надія, якій, здавалося, було вже під сто. Родичів у неї — ні душі, тож після її тихого відходу житло відійшло державі. І ось тепер у ньому знову мала зажевріти життя.
Валентина Петрівна то до вічка припадала, то ніби випадково двері прочиняла — мовляв, треба килимок поправити.
Око в неї було накидане: «Меблів кіт наплакав, та й ті ще, певно, дуже старі. Ясно, що не багатії заїжджають. Хоча стіни он трохи освіжили», — міркувала вона, аж поки не побачила на порозі худеньку, мов горобчик, жінку.
«А ось, мабуть, і нова господиня».
Валентина не стала довго думати, рвучко відчинила двері й розпливлася у щирій усмішці:
— Доброго дня! А в мене, бачу, нова сусідка!
— Доброго… Так, мене Галина звати.
— А я Валя! — і одразу, по-сусідськи, взяла бика за роги: — Ти, Галю, забігай до мене ввечері на чай. Знайомитися будемо!
— Та це ж я маю на входини кликати, але ж іще рано, речі не розібрані…
— Ой, встигнеш ще накликатися! Давай на «ти», ми ж тепер через стінку живемо. Чекаю ввечері!
— Добре, Валю. Тільки трохи коробки розставлю.
Ледь зачинивши двері, Валентина метнулася на кухню. «Так, треба щось швиденько зметикувати на стіл, щоб не впасти лицем у багнюку перед новою людиною!»
Галина прийшла надвечір, скромно тримаючи в руках коробку цукерок. Зайшла, озирнулася й здивовано кліпнула очима:
— Валю, так у тебе ж три кімнати?
— Аякже.
— І з ким ти тут живеш?
— Сама, Галочко.
— Сама? У такій великій квартирі?
— Отак воно в житті буває, — Валентина розвела руками. — Проходь на кухню, не стій на порозі.
Гостя зайшла і аж ахнула, побачивши щедро накритий стіл.
— Ти навіщо стільки наготувала?
— Та заразом і повечеряємо, — господиня змовницьки підморгнула й дістала з шафки пузату пляшечку домашньої наливки. — По трошки, за знайомство.
Сіли, випили по чарочці, закусили. На душі одразу потеплішало.
— Ну, розказуй, Галю, якими вітрами тебе до нашого будинку занесло? — спитала Валентина.
— Та я все життя у старому гуртожитку на околиці прожила. Його нарешті під знесення пустили, тож мені цю квартиру й виділили.
— А до тебе тут бабця старенька жила. Одинока зовсім. Слухай, а ти чому сама? Нізащо не повірю, що в тебе нікого з рідні немає! — не вгамовувалася Валя.
— Є. Дві доньки і четверо онуків. Тільки вони всі зараз у місті живуть. Приїжджають хіба на великі свята.
Валентина зітхнула, підперла щоку рукою і почала розплутувати клубок свого життя.
— Я ж заміж вискочила рано, ще й двадцяти не було. Одна за одною дівчата зʼявилися. Сергій мій, покійний, так сина хотів, але після другої сказав, що в цю лотерею більше не грає.
Він на заводі добре заробляв, то нам цю квартиру й дали. Дівчат він любив до нестями, але на роботі пропадав днями.
А я… я крутилася, як білка в колесі: і робота, і діти, і хата. Отак за клопотами й незчулася, як життя пролетіло. Все мріяла: от виростуть діти, поживемо з чоловіком для себе! Хоч би тиждень у тиші побути…
Старша донька, Таня, поїхала вчитися, одразу заміж вийшла. Я відпустки брала, щоб з її малим сидіти, поки вона сесії здавала. Тільки вони на ноги стали, машину купили — почали внука на всі вихідні привозити.
Валентина кивнула на чарки:
— Давай ще по краплі. Нам поспішати нікуди. О! Шпроти ж іще є, бери!
— А потім, — вела далі господиня, — молодша, Світланка, підросла. Думала, ну все, видихну. Де там! Тата не стало, мама злягла — забрала її до себе. Світланка тим часом заміж вийшла за брата Таниного чоловіка.
Бізнес якийсь відкрили, гроші треба — продали ми бабусину хату в селі, щоб їм допомогти. Знов онуки пішли. Я б і рада допомогти, та в мене мама хвора на руках. Мами не стало, онуки підросли… і тут Сергій мій захворів.
Згорів він швидко. Чотири роки вже, як я вдова. Хай з Богом спочиває.
Валентині так давно хотілося просто виговоритися. Щоб хтось послухав не перебиваючи.
— Так порожньо стало в хаті… Три роки тому вийшла на пенсію. Думала, буду до дівчат їздити, з внуками няньчитися. А потім дійшло: та не потрібна я їм! У них свої ґаджети, свої справи, я для них — просто стара бабця.
— Валю, а скільки ж тобі?
— Шістдесят один.
— І мені шістдесят один! — раптом зраділа гостя. — Ми ж однолітки!
— От бачиш… А так не хочеться старіти. А найбільше не хочеться цієї самотності, від якої аж стіни давлять. Ти ж про себе розкажи, Галю!
Галина опустила очі, збираючи крихти хліба на скатертині.
— А мені й розказувати нічого. Я з інтернату. Як випустили — дали ту кімнатку в гуртожитку. Все життя, понад сорок років, біля верстата на заводі простояла.
— А родина?
— Ніколи не було, — тихо і якось дуже буденно мовила Галя. — Ніхто заміж не покликав, діток Бог не дав. Моя самотність, Валю, ніколи й не закінчувалася. Вона навіть не переривалася ні на день.
Валентина аж завмерла з чаркою в руці.
— Хіба ж так буває?
— Буває. Я б усе віддала, щоб за хворою мамою доглядати, та в мене її не було. Я б із радістю з онуками не спала, та їх ніколи не буде. Вийшла на пенсію, думала — хоч щось зміниться. Ні. Нічого.
— Галю, так не можна. Треба щось робити! — рішуче рубонула рукою Валентина.
— Що тут зробиш? Крани течуть, труби гудуть… Пораджу, до кого звернутися, щоб сантехніку замінити.
— Знайду я тобі такого майстра… — на обличчі Валі раптом заграла дуже загадкова усмішка.
Стук у двері пролунав наступного вечора. Галина глянула у вічко:
— Ви до кого?
— Що там у вас тече? — почувся хриплуватий чоловічий голос.
Галя відчинила. Перед нею стояв чоловік. Жіночим оком вона миттю просканувала: «Недоглянутий. Голиться, мабуть, у свята, а стрижеться раз на рік».
— А що це у вас домофон розбитий? — кивнув він на стіну.
— Не знаю, я тільки заїхала. Мені б змішувачі нові поставити, і під ванною капає.
Майстер усе оглянув, гмикнув:
— Води наберіть. Через пів години прийду з інструментом.
Вже на порозі зупинився, щось покрутив біля зламаного домофона і пішов.
За пів години домофон раптом ожив і задеренчав. Галя злякано зняла слухавку.
— Хто це?
— Я. Відчиняйте.
Він зайшов із трубами й почав, як здалося Галині, трощити половину ванної. За дві години у квартирі стояв гармидер, але нові крани сяяли, і більше ніде не крапало.
— Скільки я вам винна? — несміливо спитала жінка.
— Та самі вирішуйте.
— В мене готівкою тільки пʼятсот гривень…
— Та вистачить, — він глянув на неї і якось дуже тепло, по-доброму усміхнувся.
— А давайте я вас нагодую? — раптом вирвалося в Галини.
— А давайте!
Поки він мив руки, вона швиденько накрила на стіл. Чоловік сів і… просто змів усе з тарілок. Зрозумівши, що трохи захопився, ніяково пробурмотів:
— Ти, хазяйко, вибач! Дуже вже смачно було.
Він рушив до дверей, але раптом зупинився:
— Тебе як звати?
— Галина.
— А я Олексій.
Тільки-но двері за Олексієм зачинилися, на порозі намалювалася Валентина.
— Ну що, полагодив? — очі в сусідки хитро виблискували.
— То це ти його прислала? — розсміялася Галина. — Дякую! Все зробив, ще й домофон полагодив.
— А сам він тобі як? Сподобався? — Валя вдарила прямо в лоб.
— Та я не знаю…
— Йому п’ятдесят дев’ять! На два роки молодший. Непитущий! Ти що, так і збираєшся до кінця днів сама кукувати?
— Ой, Валю… Я ж на заводі стільки років, там чоловіків повно було, але на мене ніхто ніколи не дивився.
— Галю, — як маленькій, почала пояснювати сусідка, — то на намальованих красунь одразу дивляться. А нормальні мужики тепло шукають. І борщ! Ви ж обідали?
— Обідали. Змів усе, що було.
— Ну все! Тепер він від тебе не відчепиться!
На обличчі Галини вперше за багато років розцвіла мрійлива, дівоча усмішка.
У суботу зранку Валя залетіла до сусідки якраз тоді, коли та чаклувала над картопляним пюре з гуляшем. Обличчя Валентини світилося.
— Галю! Світланка подзвонила, їм терміново поїхати треба, просять з малою посидіти кілька днів! Я вже сумку зібрала!
— Валю, ну не можеш ти, щоб про когось не дбати, — усміхнулася Галина. — Мрієш про тишу, а без своїх жити не можеш.
— Ой, і не кажи! Тримай ключі від моєї квартири, поглядай там. Все, я побігла!
«Яка ж вона щаслива, — з легкою, світлою заздрістю подумала Галина, зачиняючи двері. — Як це добре — бути комусь потрібною».
І тієї ж миті задзвонив домофон.
— Хто там?
— Галю, це Олексій. Тут таке діло… Мені випадково новий домофон під руку попався. Замінити?
— Заходь!
Він переступив поріг. Поголений, акуратно підстрижений, у випрасуваній сорочці. В руках — коробка.
«Господи, та він же причепурився, щоб до мене прийти!» — тьохнуло в грудях Галини.
— Постели якусь ганчірку, Галю, бо зараз пилюка полетить. А я поки…
— А я поки на стіл накрию! — підхопила вона. «Як добре, що я гуляш приготувала!» — радісно забилася думка.
Валентина повернулася за тиждень. Одразу з порога постукала до сусідки, простягаючи пакунок.
— Привіт! Це тобі мої смаколиків передали. Став чайник! — Валя раптом запнулася, побачивши на вішалці чоловічу куртку. — А це що?
— Валю… А в мене друг з’явився.
— Льошка?!
— Так. Дякую тобі, Валюсю.
— Та що ти стоїш! Став чайник швидше, розказуй! — Валя легенько підштовхнула подругу на кухню і щасливо побігла слідом.
Ось таку теплу й життєву історію надіслала до редакції наша читачка, а ми лише трохи причепурили її для вас. Іноді доля ховає наше найбільше щастя за звичайнісінькими побутовими клопотами, зламаним краном чи вчасно запропонованою тарілкою гуляшу. А як ви вважаєте, чи буває в житті момент, коли вже запізно починати все спочатку?
