– Галю, чула, твій син одружився в Києві. Це правда? І дружина у нього, кажуть, київлянка? – питання від колишньої колеги, з якою зустрілися у магазині, сипалися як із рогу достатку.
– Ну ось точно, наше місто – це велике село, всі про всіх знають, – стримано посміхнулася Галина. – Так, Матвій живе з жінкою, і вона киянка. Зі своєю квартирою. Ти це хотіла спитати?
– Ні, ну я… – зам’ялася жінка, – і все-таки молодець, він у тебе. Тепер житиме в Києві як біла людина.
– Скажеш теж, – Галина не витримала і розсміялася: – Він у мене й так наче не чорний.
Не стала більше нічого розповідати, хоча в інший раз не втратила б можливість поговорити – живе одна, і спілкування не вистачає. Вся справа в тому, що Матвій вісім років тому переїхав з Києва до Вінниччини. Купили будинок а селі, як жартують, відрізаного від цивілізації, – дістатися міста можна тільки на машині. А туди й онука Юля возить до школи і до магазину їздять. Добре, що машини у сім’ї дві: одна у сина, друга – у невістки.
Після розлучення з першою дружиною, яка вийшла заміж у Швецію, син довго страждав. Сумував за нею, а ще більше – за сином. Потім друг покликав його до себе в Київ, в гості й розвіятись. А сам домовився із дружиною, що та запросить за компанію свою розлучену подругу.
– Раптом у них з Матвієм складеться, – ділився чоловік планами, в які друг, звичайно, не посвʼячувався.
Подругу звали Юлею. Вона була двічі заміжня, від кожного шлюбу у неї була дитина, дочка. Дівчатка були дуже різні. Старша з розряду поганих, завжди з нею траплялися неприємності, вірніше, сама їх знаходила, але тільки не на свою голову, а на мамину. З молодшою дочкою проблем не було – то була Юлина радість.
Заміж більше Юля не збиралася.
– Досить, наїлася досхочу, – говорила подрузі.
Але познайомитись із Матвієм погодилася. І він їй сподобався. На п’ять років старший, ґрунтовний та цікавий, що важливо. Толк у чоловіках знала – працювала інструктором з водіння в одній із київських автошкіл, і чоловіки довкола були завжди.
Зовні Юля була протилежністю колишній дружині, чим зацікавила Матвія. Але характери в обох були схожі з розряду: бачу мету – не бачу перешкод. Після знайомства минуло небагато часу, і вони почали жити разом. А що, вільні дорослі люди, їй було близько 40, йому виповнилося 45.
Бізнес, що був у рідному місті, Матвій продав. Проте розпочинати свою справу у Києві не поспішав. Та й потреби в цьому особливої не було – у нього золоті руки, і робота була на раз-два.
– Сину, ви розписалися з Юлею чи, як і раніше, живете так? – якось поцікавилася Галина у Матвія, коли той приїхав її відвідати.
– Поки що не розписалися, але збираємося. В нас вирішує Юля, а в неї зараз інша мета. Все життя мріяла жити на природі, тож підбиває мене на переїзд.
– З Києва до села? – ахнула Галина. – Чи уявляє вона, корінна киянка, що на неї там чекає?
– Каже, що уявляє, – знизав плечима син. – Коли була жива мати, вони мали дачу, де Юля все вирощувала і навіть косила сама. Тепер ось мріє переїздом. І вже наглядала хату у Вінницькій області.
– Ну-ну, – Галина не ховала свого скептицизму.
На той час у Києві у Юлі було дві квартири: трикімнатна дісталася від матері та однокімнатна квартира, яку залишив їм з дочкою перший чоловік. Житлове питання жінка вирішила кардинально. Старшій дочці купила двокімнатну, молодшій – однокімнатну, собі взяла студію.
– Так вдало вийшло, – вихвалялася подрузі, і та була згодна – ніхто не залишився обділеним.
Вирішивши переїхати з Матвієм на Вінниччину, то свою студію продала. За виручені гроші купила будинок, але жили там лише рік, – у першу ж зиму замерзли так, що вирішили, – жити треба лише на півдні.
– Ти уявляєш, це все наше?! – Обминаючи ділянку в 26 соток, захоплювалася Юля.
«Не наше, а твоє», – хотілося поправити Матвієві, але розумів, що це спричинить сварку, тому вважав за краще промовчати. Він одразу зрозумів, що Юля – жінка продумана і погодиться зареєструвати шлюб в одному випадку – коли все оформить на себе. Втім, гроші були її, і Матвій ні на що не претендував.
А від питань матері про одруження просто йшов.
Свої гроші, що виручив від продажу бізнесу, додому витрачав, облаштовуючи його, але колись відкрив торгову точку на міському ринку. Ще подумав, що для нього це теж схоже на подушку безпеки. Працював на точці переважно один, Юля спочатку допомагала, потім такої можливості у неї не стало.
– Мамо, нас тепер троє, – одного разу повідомив Матвій телефоном.
– Не зрозуміла, – від несподіванки Галина навіть розгубилася – ніколи не думала, що син ще раз ощасливить її онуком чи онукою, – вік не той.
– Юля забрала онука, і він живе з нами, – пояснив Матвій.
Старша донька Юлії займалася боротьбою, часто їздила на змагання, звідки одного разу повернулася вагітною. Від кого, не казала, чоловіків у неї на обрії і близько не було. Народила хлопчика, а згодом матері зателефонувала молодша дочка.
– Ти уявляєш, – поскаржилася Юлії, – вона зовсім не дивиться за дитиною. Вічно десь пропадає, кудись їде, малюк брудний і голодний. Я якось приїхала (ключи є), а воно як вовченя, дике.
– Матвію, я хочу забрати онука до нас, – невдовзі після розмови сказала Юля чоловікові.
– Пропаде дитина з такою матір’ю.
– Забирай, – підтримав Матвій.
Так, власне, як міг заперечувати – будинок і ділянку були на Юлі, а він – приймак і цим все сказано. Втім, на дружину не ображався – чудова господиня, вона про нього дбала від і до. Хоча й пилила нерідко, причому з однієї причини – вимагала більше грошей. Торгова точка дохід приносила, але за столичними мірками – смішний.
Найнявши працівника, Матвій додатково зайнявся встановленням вікон та дверей – якість його роботи була чудовою, і незабаром від замовлень не стало відбою. Деякі клієнти ставали друзями сім’ї та періодично приїжджали у гості. Юля приймала всіх за вищим розрядом – у молодості працювала офіціанткою у солідному ресторані, тому стіл накривала місцевим напрочуд.
Свекруха переконалася у цьому особисто. Якось Конрад, зателефонувавши зі Швеції, запропонував:
– Бабуся, хочу з’їздити до тата. Давай разом?
Так вони вперше опинилися в гостях у подружжя. Здивувало все: і кухня (готувала невістка і сервірувала стіл, як у ресторані, – онук навіть знімав усе на телефон), і величезний будинок, який Матвій перетворив на іграшку з усіма зручностями, і город – справжня баштана, і господарство – під п’ятдесят курей, качки, дві собаки, три кішки.
– Хто з усім цим справляється? – кивнула Галина головою у бік живності, коли син показав володіння.
– Юля, – почула у відповідь. – Вона просто кайфує від того, що збулася її мрія. Проте важка робота – мені.
“Коли ж тобі ще господарством займатися?” – з співчуттям подумала мати, вже знаючи, що син рано їде на роботу і пізно повертається. А найбільше її пригнічувала думка про те, що йому тут нічого не належить, і те, що дружина постійно ставить претензії. Так і підмивало сказати невістці, що до чоловіка треба бути ніжнішою, лагіднішою. Але дивилася на неї і розуміла, що сказати – тільки посваритися, змінюватись вона не стане.
Та й не переробити людину, коли вік наближається до п’ятдесяти. Щоб стриматися і не встрявати, якщо починався конфлікт, Галина просто йшла з дому і гуляла, знайомилася з околицями.
– То нічого невістці і не висловила? – Здивовано запитала подруга, коли, повернувшись, розповіла про свій біль за сина.
– Та незручно було, – зізналася Галина. – Я гостювала у них півроку, і за цей час невістка не дала ні до чого доторкнутися – сама. І їсти готувала, і прибирала. На всі мої пропозиції вона мала одну відповідь: «Відпочивайте, ви в гостях». Після всього цього у мене язик не повертався зробити їй зауваження щодо стосунків із чоловіком.
– Якщо вона така гарна, може, переберешся до них? – у голосі подруги відчувалася іронія.
– А мені пропонували переїхати, – на повному серйозі відповіла Галина. – Невістка сказала, щоб я продавала квартиру, а вони збудують для мене невеликий будинок у дворі – ділянка дозволяє.
– І що ти?
– Відмовилася. Хоча Юля гарна господиня та бабуся чудова – її онук вже у другому класі, ми з нею не уживемося. Мені не подобається, що вона дуже багато палить, навіть не палить – димить як паровоз, всі доріжки усіяні недопалками. Але найбільше не подобається, як поводиться до Матвія, все чогось вимагає і вимагає від нього
– Може, тобі здалося? – Припустила подруга. – Якщо Матвій живе з дружиною, значить, його все влаштовує.
– Не здалося точно. Запитала Матвія, чому ніяк не реагує на причіпки дружини, знизав плечима зі словами: «Я не звертаю уваги». А я боюся, що може дійти до розлучення, його просто викинуть як непотрібну річ. Без усього.
– Не викинуть, – впевнено сказала подруга. – Яка б не була ділова твоя невістка, без чоловіка на селі не впорається. Вона не безглузда, це розуміє.
– Дай Бог. Тільки мені шкода сина – приймак і є приймак, безправний.
А потім зателефонував Матвій, наче відчувши настрій матері. Розповів про справи та поцікавився:
– Мамо, що в тебе з голосом? Засмучена?
– Та все переживаю за тебе, – не почала це приховувати. – Як повернулася, все думаю і думаю…
– Не хвилюйся, – якомога м’якше сказав син. – У мене, вірніше, у нас все гаразд. Зрештою, я вже не маленький хлопчик, якого легко образити. А те, що дружина свариться часом, то цього не помічаю, про що тобі вже казав. Вона непогана, просто такий характер.
– Сину, тільки не ображайся, – попросила Галина, – але я хочу, щоб ти знав, – тобі завжди є куди повернутися. Хоч би як склалося у вас, у тебе є свій дім.
– Дякую, мамо, – після секундного мовчання сказав син. – Я це знаю та вдячний тобі. Але, сподіваюся, у нас все буде гаразд.
