— Чула, нового начальника відділення призначили? – підійшла до Надії Галина, теж операторка на їхній пошті.
Вони вже багато років разом у вузькому колективі, тільки от Любов Василівна пішла на пенсію. І як вони з новою начальницею спрацюються?
— Ну, чула, і що? – Надя була не в гуморі. Не любить вона змін, усе життя тут, дім її поруч, а тепер усе пішло наперекіс.
— Так от, це чоловік! – у голосі Галі був затамований захват, уперше за весь час у них буде мужик у колективі! Це ж як тонус піднімає, тим більше, що Галя сама сина ростить.
— Я зрозуміла, – байдуже кивнула Надя, – Якщо що, я тобі не суперниця, ти ж сама знаєш.
Надія давно вже спокійно ставилася до того, що вона чоловікам не подобається, та й гаразд. Це у дитинстві було образливо, а зараз! Та начхати, що вона маленька, пухкенька, щоки круглі, а волосся рідке.
Та й вік за сорок, що тепер чекати? Щастя не в цьому зовсім.
От у Наді батьки живі – це вже щастя. І часу повно вільного, Надя обожнює готувати, картини вишиває. А ще вона давно пристрастилася до риболовлі. У дитинстві з батьком разом їздили, тато сина хотів, а зʼявилася Надійка.
Але тато не став засмучуватися, скрізь із собою доньку тягав, так що Надя багато чого вміє.
А Галя що? Красива, розумниця, а з чоловіком розлучилася, сина сама ростить. Вічно грошей позичає. Хоч би їй пощастило!
Новий начальник вийшов за день, високий чоловік середніх літ з рудими вусами й лисий. Не зрозумів відразу, що в залі одна Надя, і почав:
— Вітаю, я Лосенеко Вадим Сергійович, ваш новий… Він не встиг договорити, тому що побачив, що єдиний оператор у третьому вікні якось дивненько на нього дивиться.
Вадим Сергійович тут же зніяковів, він людина проста, може з ним щось не так? Вадим і так усе своє життя бореться зі сором’язливістю. Працював у сусідньому районі, поруч із домом, там він теж поштове відділення очолював.
Але комусь раптом його місце знадобилося, ось Вадима й попросили перейти на околицю, в інше, хоча йому це украй незручно. Але скандалити він не звик, і ось він тут, але чому ця жінка так дивно на нього дивиться?
Вадим Сергійович почервонів, навіть лисина його спітніла, трясця його матері, він так важко сходиться з людьми, ну за що йому це випробування?
Жінка продовжувала дивитися, пильно так вдивлялася, і раптом просіяла:
— Лосю, це ти? Та годі! – від подиву Надія навіть розсміялася.
Ось так зустріч, адже саме над ними в їхньому класі всі сміялися й дражнили їх – Лось і Молекула. Вадима за те, що Лосенко, ну й ще довгий, рудих вусів і лисини в нього тоді не було. Ну а Надію ясно за що, вона завжди була найменша, кругленька й кирпата. Одне слово – Молекула.
— Лось? Звідки ви знаєте? Ой, постривай, постривай, еее, Молекула? Та невже це ти? Ось це зустріч! – і довгий, вусатий і незграбний Вадим Сергійович кинувся до Надії й ледь не задушив її в обіймах.
За п’ятнадцять хвилин вони вже пили каву у підсобці й раз у раз вигукували:
— А пам’ятаєш?
Але коли увійшла Галина, Вадим Сергійович посерйознішав, але комплімент зробив, цього він спеціально вчився, сказав, постаравшись сховати свою скутість:
— Дуже приємно, коли в колективі є такі гарні жінки. Ідіть до залу, Галю, ви просто прикраса нашого поштового відділення.
За тиждень Галина вже будувала плани:
— Надько, він такий чарівний! Ну краса мужикам узагалі не потрібна, я вважаю. Вона їм тільки заважає, а от високий зріст, міцні руки й добра посмішка – це найголовніше. Надю, ти уявляєш, як ми з ним будемо разом виглядати? До речі, я дізнавалася, Вадим розлучений, дітей у нього немає, так що, Надю, не заважай мені, гаразд?
— Звісно, Галю, – Надія навіть здивувалася, що комусь спаде на думку, що в неї й Лося, ой, тобто Вадима Сергійовича, щось може бути.
Галина тепер приходила на роботу, як на свято. В елегантних сукнях в обтяжку або джинсах в обтяжку й напівпрозорих блузах вона й справді була чудова.
У них у відділенні якось навіть відвідувачів стало більше, причому не бабць, які вічно були чимось незадоволені, а, як не дивно, чоловіків.
Один із них, Василь, охоронець із сусіднього супермаркету, так просто зачастив. Пригощав їх гарячими коржами з тандира, що поруч готували, купував у Галини лотерейні квитки й усякі дрібниці.
Але Галина на нього уваги не звертала, вона посміхалася тільки Вадиму Сергійовичу. Іноді після школи до них на пошту забігав син Галі, так вона при нагоді їх відразу познайомила:
— Ось, Вадиме Сергійовичу, Вовка мій, відмінник, у шахи грає, а ще футбол любить. Усе добре, тільки от руки чоловічої не вистачає, – і млосно дивилася на начальника. Якось випадково поруч Василь опинився, він тут же Вовці запропонував:
— Вово, а в мене у підсобці цуценя живе, хочеш подивитися? Поруч, у сусідньому будинку. Але Галина тільки зиркнула на Василя:
— Не потрібне нам цуценя, і взагалі, що ти, Васю, усе тут крутишся? Йди працюй!
Але одного разу сталося щось дуже дивне.
Відзначали день народження Наді, – сорок п’ять, вважай друга молодість. Колектив у них невеликий, дружний: Надія з Галиною, змінниці Ліза й Олеся та Віра Іванівна, що замовні листи видає.
Ну й, звісно, Вадим Сергійович, начальник їхній, вони з ним уже спрацювалися, нічого не скажеш – хороший він чоловік. Ніколи не кричить, роботу знає, і все у нього сплановано, як треба.
Галина прийшла у шикарній сукні:
— Надю, ти прости, звісно, день народження в тебе, але останнім часом Вадим Сергійович так на мене дивиться, що в мене передчуття! Думаю, сьогодні він мені зробить пропозицію, ну мені ж треба добре виглядати?
— Та не переживай, Галю, я теж думаю, що звичайно ти йому подобаєшся. Молода, гарна, я рада за тебе. — Тоді ти йди раніше, скажи втомилася, домовилися? – попросила Галина.
А Надія під вечір і справді втомилася, не звикла до таких посиденьок. Зібрала подарунки, квіти, а Вадим Сергійович раптом за нею:
— Я допоможу! Вони вийшли на повітря, Надя хотіла йому сказати, що не треба її проводжати, але раптом Вадим Сергійович зібрався з духом:
— Молекула! Ой, тобто, Надю, Надіє, я з батьками живу. А вони вже немолоді. Та й ти теж, як я зрозумів, з батьками. Ну от. Як кажуть, два чоботи пара!
І дивиться на Надю, а вона не зрозуміла навіть – про що це він?
— Та я, загалом-то, хотів сказати… Надя не витримала:
— Лосю, ну ти, як завжди, тебе не зрозумієш, що ти хочеш сказати?
— Та ось що! – Вадим Сергійович раптом підійшов і незграбно поцілував її.
Визирнула Галина, чекала, що начальник повернеться, а тут таке! І зачинила двері.
— Будь моєю дружиною, ось що, Надю! Життя воно таке коротке, а я нічого не встиг, та й куди мені. А тебе побачив, ти така… така сама, як і раніше, з тобою я можу бути сам собою. А ще б нам доньку, Надю! Надія повірити не могла:
— Вадиме, ну про що ти говориш? Років же мені вже скільки? Зараз, звичайно, і в такому віці народжують, але я не уявляю, ні, я навіть про це й не думала.
— Надю, я все розумію, так ми можемо удочерити дівчинку! Ну погоджуйся ти не пошкодуєш, я буду дуже хорошим чоловіком!
Надія просто очманіла від такої пропозиції, ну треба ж, як це все несподівано! І змогла лише сказати, щоб не образити:
— Вадиме, ну давай я подумаю?
— Добре, Надю, завтра я чекаю, так чи ні, вирішуй! Ходімо, я тебе проведу.
Усю ніч Надя не спала, та як тут заснеш. Вона раптом уявила – Лось – її чоловік, та ще вони дівчинку удочерять. А це ж здорово, якось приємно їй раптом було думати про це й дивно!
Чоловік у неї буде. Чоловік, треба ж? І маленька донька, дівчинка, Господи, все, тепер вона не зможе відмовитися, а якщо й відмовиться, то потім собі не пробачить.
Потім усе життя буде уявляти, як би вона була дружиною й… мамою!
Вранці з головним болем і гарячковим рум’янцем Надя прийшла на роботу. Галина у простому одязі й без макіяжу на неї навіть не глянула, але Надії було все одно. В обід зайшов Вадим Сергійович:
— Ну, як тут у вас? Усе в порядку? Так, до речі, Надіє Іванівно, зайдіть до мене, у мене до вас є доручення.
Надія йшла за ним, і ноги підкошувалися, немов доля її вирішувалася. Вадим Сергійович зупинився:
— Надіє, я хотів вибачитися. Може, я тебе образив, напевно, я даремно тобі це запропонував?
Надія зібрала волю в кулак і відповіла:
— Ні, Вадиме, не образив, і я… я подумала, і я згодна.
— Згодна стати моєю дружиною? – радісно вигукнув Вадим Сергійович.
— Так, згодна стати твоєю дружиною, Вадиме, але з умовою!
— З якою?
— По-перше, ми більше не будемо обзивати один одного, а по-друге, дівчинку у дитбудинку виберемо ту, яку ніхто не хоче брати, найнекрасивішу.
— Я зрозумів, Молекуло, ти дуже розумна! Тоді вона точно буде на нас схожа!
— Ну ти, таки, Лось! – Надя розсміялася, і на душі її стало так тепло, як ніколи.
Одружилися вони скромно, Галя й Василь були в них свідками. А батьки Наді й Вадима плакали на їхньому весіллі від радості. Дізнатися про удочеріння Вадим і Надя поїхали відразу після весілля.
І поки Вадим розмовляв із завідувачкою, Надя вийшла з кабінету. І раптом побачила дівчинку, руденьку, кирпату, з розсипом веснянок, вона виглядала з-за колони.
І такий розпач був у її очах, немов вона вже багато разів ось так дивилася на дорослих, що прийшли за донькою.
А ті брали іншу дівчинку, й відводили її в інше, чудове життя. І іншу дівчинку відводили, і третю, й ще… А вона стояла й уже майже не сподівалася, майже перестала вірити, але виглядала й дивилася, дивилася зі свого укриття.
Надя відразу зрозуміла, що саме це її донька, а Вадим Надю підтримав.
І що дивно, маленька Поліна з кожним днем тепер усе кращою стає. У неї шикарне волосся, руде, як татові вуса. Вона маленька й кирпата, як мама.
І ще у Валі в очах тепер море щастя і вона більше не плаче. Адже у неї є і мама, і тато, і дідусі з бабусями, які обожнюють Полінку.
Надія дивиться на коханого, і не розуміє, як вона раніше не помічала, і справді він високий, у нього міцні руки й добра посмішка, і це просто приголомшливо!
Надія вчить маленьку Полю вишивати картини й готувати смаколики і навіть не може повірити, що ось так, раптом, так просто, вона стала найщасливішою жінкою на землі.
Що не кажи, схоже, й справді вони два чоботи пара. Лось і Молекула, ну й їхня руда кирпата Полінка, без неї їм тепер ніяк не прожити!
