— Таня, ця волохата тварина навмисне посеред дороги лягла! Я ж не бачу в темряві!

— Їдуть, — домовик Василь розгублено дивився на колишніх мешканців, які вантажать пожитки в скрипучий віз. Ось батько сімейства повернувся до хати, і в Василя забарабанило в грудях: невже?

Та ні, мужик підтягнув мотузку на сорочці, що слугувала йому поясом. Вклонився дому, так низько, що мазнув бородою по розкислій від дощів землі.

І, перехрестившись, поліз на місце візника. Тряхнув поводами, і сіра кобилка, сумно мотнувши гривою, повільно потягнула тарантас у нове життя, геть із села.

Василь дивився їм услід і все не міг повірити, що люди, чиї батьки й діди жили в цих стінах, залишили рідне місце, не забравши з собою домовика. Ось кота взяли, а його, домовика, ні.

— Може, повернуться? — сам себе підбадьорив Василь, смикаючи короткими пальцями за клаптеву бороду. Сказати сказав, а сам не вірив. На вулиці почав накрапати дощ, і по зморщеній мордочці Василя покотилися краплі.

Спочатку домовик ще старався, стежив за будинком. Ганяв щурів, що розплодилися в підпіллі, прочищав трубу в печі – про всяк випадок – та підгодовував зозулю в настінних ходиках обіцянками і вчорашнім днем. Осінь змінилася зимою, і в нетопленій хаті стало незатишно й самотньо.

Спочатку Василь припинив ганяти щурів. Що йому, шкода, чи що? Нехай зимують.

Потім припинив заглядати в трубу, надійно вкриту від хуртовин у снігову шапку. І нарешті, відсипавши зозулі з запасом втраченого часу, влаштувався зручніше в ходиках і заснув.

— Таню, Тань! Дивись, який я годинник привіз!

Гучний чоловічий голос просочувався крізь сон домовика, заважаючи тому спати. Василь перевернувся на інший бік, але голос не зник.

— Уявляєш, приїхали сьогодні зносити хатинки, що на околиці, і смикнуло мене в одну з них зазирнути. Хата по вікна в землю пішла, можна сказати, тільки стіни та грубка залишилися. І ось на тобі, на одній зі стін годинник. Як думаєш, із зозулею?

— Схоже на те, — погодилася жінка, і годинник захитався, немов корабель, що приплив у гавань.

Василь, який розгубив до цього моменту залишки сну, притискав до грудей перелякану зозулю і все не міг повірити в почуте. Треба ж, його хатинку, його рідне вогнище знесли.

Як же так вийшло? Невже нікому будинок не сподобався? Адже там і сад яблуневий був, і сарай — хоч і старий, а все ж для конячки місце.

Та й будинок міцний був, на совість побудований. Він своїми руками кожну щілину мохом проконопатив. А вони знесли.

— Давай їх на кухні повісимо? — запропонувала жінка. — Тільки механізм полагодити треба.

— Давай зараз повісимо, а майстра я знайду, ну аж надто вони колоритні, погодься. Мені здається, у моєї бабці такі ж у селі були, — у голосі чоловіка почулися нотки ностальгії.

— Гаразд, іди вішай, тільки хоч пил струси!

Яким би нелюдом не виявився невідомий мужик, а через півгодини ходики прикрашали стіну його котеджу.

Весь цей час Василь сидів усередині і злився на долю. Він охав, згадуючи рідний дім. Ухав, обурюючись на людей, які кинули його. І ехав — просто так, щоб було.

— Я тебе чую, — пролунав протяжний оксамитовий голос, і Василь насупився, — я чую, як ти сопиш, вилазь давай, знайомитися будемо, — муркотів кіт, розглядаючи хазяйську знахідку.

— А якщо не вийду? — поцікавився Василь, злегка відкриваючи дверцята.
— Вийдеш, — пообіцяв кіт, — занудьгуєш і вийдеш.

— Бачиш, розумний який, — фиркнув домовик.
— А то, — погодився кіт. — Ну то що, знайомитися будемо? Мене от Степан  звати, а тебе як?

— Не твоя справа, волохатий, — огризнувся Василь, вирішивши, що ніколи не покине годинник.
— А мені тут господарі молока налили. Смачне, напевно, — сказав кіт.

— Ну, оскільки смачне, то пий, — буркнув Василь, знемагаючи від бажання озирнутися.
— Я б випив, але не люблю, — зізнався кіт.

— Як так? — домовик до того здивувався, що відчинив двері й ледь не випав зі сховища.
— А ось так, — чорний кіт, що лежить на столі, ліниво махнув пухнастим хвостом і втупився на домовика.

— Ну, чого очі лупиш? — забурчав той. — Домовиків не бачив?
— Жодного разу, — зізнався кіт, завалюючись на широку спинку і складаючи лапки на живіт.

— Брешеш! — Василь приголомшено дивився на звіра, що дозволяє собі таку поведінку на хазяйському столі.
— Анітрохи, — зізнався кіт і раптом насторожився.

— O, господар спати пішов, пора. — Кіт злегка розплився в повітрі, став розмазаним і напівпрозорим. Тієї ж миті зверху почувся гуркіт і обурений крик:

— Таня, ця волохата тварюка навмисне посеред дороги лягла! Я ж не бачу в темряві!

Кіт муркотнув і, набувши чіткості, підморгнув домовику:

— Добряче я його, так?
— Слабке покарання для того, хто зруйнував мій дім, — пиркнув Василь, — ну нічого, я зараз сам візьмуся за справу. — Він оглянув кімнату.

Усюди виднілися шухляди і шафи, а посередині стояв стіл, на якому валявся кіт.

— Тут що господиня робить?
— Варить, — нявкнув кіт і почав вилизувати лапу.

— А піч де? — здивувався домовик. — Якщо це кухня, то я зараз сажі з труби в горщик намету.
— Печі немає, — збентежив його кіт, — і горщика теж.

— Підпол! — зрадів домовик. — Де тут запаси зберігають, показуй, мишей закличу — нехай усе попсують.
— Запаси в холодильнику, — кіт зітхнув, — ти стільки проспав, дідусю?

— Який я тобі дідусь? — обурився Василь. — Я ще юний, мені рочків двісті п’ятдесят, не більше. — Він ображено глянув на кота.

— Гаразд, хвостатий, що з тобою говорити, піду курей налякаю, вмить нестися перестануть.
— Kyp не тримаємо, — кіт пройшовся шафою і, сунувши ніс у вентиляцію, дзвінко чхнув.

— Таня, хтось у будинку? — пролунав розгублений голос господаря.
— Кіт там, — сонно відгукнулася дружина, — спи.

— Ні печі, ні льоху, ні курей, — Василь загинав пальці, — може, хоч корова є? Молоко тобі звідки взяли?

— З упаковки, — пояснив той, виглядаючи з-під столу, — а я його не п’ю, мені більше збалансований корм подобається.

— Припини миготіти, — розсердився домовик, — Що за життя-то у вас?

— Чудове! — кіт знову розплився і голосно замурчав, у дитячій хазяйська донька погладила рукою пухнастий бік, і жахіття, що наснилося, лопнуло мильною бульбашкою.

— Погана хата, — зітхнув Василь, сумно дивлячись на кота, — зрозуміло, чого у вас домовика свого немає: він тут не до місця.

— Ну от і залишайся, допоможеш мені, а то стільки справ — спати ніколи, — поскаржився кіт.

— У цьому домі моя справа — помста, — пригрозив Василь і зачинив за собою дверцята годинника.

Домовик старався як міг.

— От що ти робиш? — кіт ліниво роздивлявся, як домовик відкручує кришки на баночках із перцем і сіллю та міняє їх місцями.

— А то сам не бачиш? — чхаючи, відгукнувся Василь.
— Бачу, — кивнув кіт, — даремно витрачаєш час, банки ж підписані!

— А тепер що? — кіт із цікавістю дивився на домовика, який, крекчучи, виливав воду з вази з квітами.

— Нехай, нехай із ранку до колодязя біжать, а квіточки-то всі зів’януть, — радів Василь.

— Нісенітниця, — позіхав кіт і лапою відкривав кран, знову наповнюючи вазу.
— Коня вночі лоскотати буду, — ділився ідеєю Василь, — щоб зранку він возити не міг.

— Ой, не можу, — кіт котився зі сміху, зрідка мерехтячи, щоб подряпати господаря або покричати в замкненій шафі.
— Таня, скільки в нас котів?! — вигукував втомлений господар, укотре наступаючи на хвіст кота.

— Один, коханий, — втішала господаря дружина.
— Ти мене обманюєш, — зітхав чоловік, — я думаю, що котів у нас штук десять, не менше.

Через тиждень втомлений від невдалих спроб нашкодити домовик присьорбував молоко з котячої миски і скаржився вусатому:

— Світ у вас неправильний, усе нині не так. От начебто й дім, а хіба ж це вогнище, хіба ж родове гніздо? Усе неправильне, ніби як життя на дарм’янку. Господиня вранці вогонь у печі не розводить, а клацнув вимикачем — ось тобі й чай. По воду доньку не жене, навіть ти, морда розгодована, кран відкривати вмієш. А господар — коня не чистить, не годує, а сідає в самохідний віз.

— Прогрес, — пояснив домовику кіт, хрустячи збалансованим кормом, — а ти, не цінуєш!

— Та ну вас, навіть собаки сторожового немає! – крикнув Василь, тупаючи босими п’ятами по теплому ламінату.

— У нас сигналізація є, — кіт проковтнув останній сухарик і хотів було завалитися на бік, але завмер. — Почекай-но.

Десь біля вхідних дверей пролунав котячий гавкіт, ніби волохатому наступили на хвіст, а потім шипіння і глухий удар. Василь не встиг здивуватися, як кіт із кухні зник.

— Тань, шумлять, — промямлив господар, повертаючись на інший бік.
— Кіт там, — відгукнулася дружина, занурюючись у новий сон.

— Ох, — домовик заметушився, сплескуючи руками, — це як же, це куди ж кіт подівся! Що коється?!, — він приклав вухо до мостин і прислухався, став єдиний з будинком, як у старі добрі часи.

Застогнали мостини, пискнули глибоко під землею миші, вітер загудів, шльопаючи по даху долонею.

У хаті господарював чужинець. Хтось злий і хитрий. Шарудів паперами, стукав шухлядами, скрипів мостинами, наповнюючи ніч моторошними звуками.

А ще Василь почув слабке дряпання, що згасало, як вогник скіпи до світанку.
Домовик метнувся до дверей. Кіт і справді був тут. Чужинець приклав кота об стінку, і тепер волохатий лежав нерухомо. Блискуча шерсть потьмяніла, і кіт був схожий на побите міллю хутро.

— Як же це, — запричитав домовик, — Як же, а? Ну котику, не йди, а?

Кіт, почувши домовика, злегка прочинив око, але більше зробити нічого не зміг.

— Ах ти ж гад! — розсердився Василь на грабіжника. — Пострибаєш у мене! — Він вужем ковзнув у кімнату, де злодій розкривав залізну шафу, вбудовану в стіну.

«Брям!» — і позаду грабіжника впала й розкололася підлогова ваза. Злодій сіпнувся, але не пішов: він усе ще сподівався відкрити замок.

«Та-да-да-дат», — проспівали клавіші на фортепіано, що припадало пилом у кутку. Вікно, що веде на подвір’я, раптово саме відчинилося, і протяг, що увірвався, пританцьовуючи, пройшовся кімнатою.

— Тань, точно шумлять! — Господар сів на ліжку.

— Та нікому начебто, — прошепотіла Таня, але теж сіла, чіпляючись за строкату ковдру.

— Я піду гляну, — Господар знайшов капці й пішов униз.

Чужинець зрозумів, що час тікати, він згріб у мішок усе, що встиг добути, і кинувся до відчиненого вікна, що веде в сад, але варто було тільки йому наблизитися, як вікно з силою зачинилося.

Василь невидимкою скакав по кімнаті, підсовуючи під ноги злодієві то стілець, то розсипані ручки, то осколки вази.
Коли світло яскравим сонечком залило вітальню, домовик завдав останнього удару, смикнувши на себе килим, на якому стояв той. Грабіжник, не втримавшись, звалився і, приклавшись головою об підлогу, затих.

Господар будинку, стоячи в дверях, розгублено дивився на чужинця і на погром, влаштований у будинку.

— А ти непогано впорався для того, хто бажає тільки помсти, — хвалив Василя кіт, намагаючись вилизати загіпсовану лапу.
— Нісенітниця, — відмовлявся домовик.

— Так уже, — муркотів кіт, — думаю, для нашого непроханого гостя цей візит став незабутнім.

Василь усміхнувся і глянув на годинник. Зозуля, почищена й відремонтована майстром, спритно вискочила з будиночка й крикнула: «Опівночі!»

— Ну, волохатий, відлежуйся, а я справою займуся. — Домовик, крекчучи, піднявся, кілька разів присів і зник. Йому ще треба було помити машину, відігнати погані сни від дитини й усунути витік у туалеті.

Втомлений, але задоволений, він заглянув у хазяйську спальню. Якраз у цей момент із кухні пролунав гуркіт: кіт знову намагався застрибнути на стіл.

— Тань, шумить, — пробурмотів господар.

Домовик дбайливо підіткнув чоловіку ковдру і прошепотів замість сплячої дружини:

— Це Кіт там.