— Жіночко, але ви ж бачили, що я не навмисне, тим більше, що я перед вами вибачився, ну що мені ще зробити, щоб ви заспокоїлися?

Отже, уявіть, напівпорожня маршрутка повільно плентається вулицями міста. На зупинці заходить досить симпатична,ю тридцятирічна жінка. Детально описувати її не буду, скажу коротко — гарна та приваблива.

А слідом за нею заходить чоловік приблизно того ж віку з великою і, судячи з усього, важкою сумкою. Маршрутка різко смикнулася і за інерцією цей чоловік подався вперед до тієї самої жінки і наступив їй на ногу.

— Ну що ж ви як слон, — сказала вона, “невже не можна бути акуратнішим”.

Чоловік подивився на неї винуватими очима і вибачився. Але вона не вгамовувалася:

— Триматися на ногах треба було.

І тут цей чоловік вимовив слова, в які постарався вкласти максимум болю і скорботи:

— Жіночко, але ви ж бачили, що я не навмисне, тим більше, що я перед вами вибачився, ну що мені ще зробити, щоб ви заспокоїлися?

Особисто я в той момент очікував від неї будь-якої відповіді, але навіть мені, з моїм вродженим цинізмом, на думку не могло спасти, на що здатен жіночий розум.
Отже, готові?

— Що, що, заміж мене візьміть!

Водій від несподіванки зупинив автобус, у салоні настала тиша. Навіть п’ятирічна дівчинка, яка сиділа за мною і всю дорогу щось бурмотіла, замовкла.

Так тривало напевно хвилину або близько того. (Хочу зауважити, що на обличчі жінки в той момент не було навіть натяку на те, що це жарт).

І тут уже не витримав я (ну як же без мене то), кажу:

— Чуєш, мужик, ти відповідай що-небудь, подивися, публіка чекає!

Він подивився на мене, потім на нас усіх, перевів погляд на жінку і сказав:

— Я на наступній виходжу, ви зі мною?

— Так!, — відповіла вона.

— Браво, — крикнув я і вся маршрутка без будь-якої команди почала аплодувати.

Вони дійсно вийшли на наступній зупинці, і я почув, як, подаючи йому руку на виході, вона сказала:

— Мене Людмила звати!

Двері зачинилися…