Вона кивнула на стіл. А там… на тарілках тоненько-тоненько, мов папір, були нарізані огірочки з помідорами, ще й скручені в якісь неймовірні квіточки. — Як у тому ресторані, — охнув Віктор, який у подібних закладах був від сили двічі за все життя — на весіллях у племінників. — Це ж хто таку красу накрутив

Сонце того дня пекло так, що хотілося сховатися в найглибший льох і не виходити до вечора. Ліда стояла за тюлем, сховавшись у затінку кімнати, і нервово жмакала в руках кухонного рушника.

Серце калатало десь у самому горлі. Від хвіртки, шурхотячи валізами по стежці, йшов її Сашко. Її гордість, її дорослий син. Але йшов він не з Марічкою.

«Боже ж ти мій…» — Ліда примружилася, відмовляючись вірити власним очам. Поруч із сином дріботіла якась чужа дівуля, розмальована так, наче втекла з мандрівного цирку.

— Ти бач, що робиться? — глухо видихнула вона до чоловіка. — Це з ким наш Сашко приїхав? Щось на Марусю нашу зовсім не схожа. Не впізнаю, що за папуга строката поруч нього?!

— Не знаю, хто це, Лідо, але точно не Марічка, — підтвердив найгірші здогадки Віктор, підійшовши до вікна. — Якась міська краля, не з нашого села, це вже напевне!

Їхній син і сусідська Марічка вчилися в місті в одному університеті. Цього літа діти мали отримати дипломи, і обидві родини свято вірили, що восени відгуляють гучне весілля.

А почалася ця історія ще двадцять п’ять років тому. Віктор із Тимофієм тоді запримітили на танцях у сільському клубі двох нерозлучних подружок — Ліду й Валю.

Пішли проводжати додому, та й незчулися, як напоролися на власні долі. Після двох років тих проводжань і несміливих поцілунків під вишнями відгуляли одне весілля на всіх.

Столи накрили в тому ж таки клубі, музики грали до упаду, а все село гуляло до третіх півнів.

Жартома вони влаштували «заручини» й своїм первісткам, Сашкові та Марічці, щойно ті з’явилися на світ. І, здавалося, не прогадали. Діти росли не розлийвода.

Хлопчина, ще ледь крутячи педалі на триколісному велосипеді, їхав через усю вулицю «гуляти з Малічкою».

А дівча стояло біля воріт, виглядало друга, і радісно підстрибувало, щойно бачило його червоного картуза. У школу пішли за ручку. Сашко героїчно тягав її портфеля й давав стусанів кожному, хто смів її образити.

Але й Марічка не відставала — лупцювала кривдників нарівні з ним.

— Бути нам сватами, — мружилися від задоволення батьки. — Ще й онуків разом глядітимемо!

Вони й кликали одне одного не інакше як «сват» і «сваха». Усе село вважало Сашка та Марічку парою. А як інакше? Разом росли, разом поїхали до міста на навчання.

Батьки були певні, що там вони так само ходять за ручку на лекції, а вечорами — у кіно. Лишалося тільки тішитися та складати гривню до гривні на свято.

Цей затишний дорослий світ розлетівся на друзки, коли син переступив поріг із тією міською дівою. Волосся — якесь бузкове, на плечі — яскраве татуювання, в очах — ані краплі зніяковілості.

— Ми вирішили побратися, — просто сказав Сашко, обіймаючи свою розмальовану подругу за плече. — Прошу любити й жалувати, це Тамара.

— Можна просто Тома, — дівчина розтягнула в усмішці губи, нафарбовані темно-сливовою помадою. — Мене мама з татом так кличуть.

— А Марічка де?! — Віктора аж піт пробив від такого повороту, і він поставив питання рубом.

— Вона теж приїхала, — спокійно відказав син, а його кольорова наречена радісно підтакнула.

— Невже в цього опудала ще й батьки є? — просичав Віктор дружині на вухо, коли молодята, пославшись на втому з дороги, пішли відпочивати у веранду, навіть не випивши чаю. — А я грішним ділом подумав, що вона до нас прямо з космосу впала!

— Та хоч із Місяця! — Ліда з таким болем дивилася їм услід, що аж губи побіліли. — Ти краще скажи, як ми тепер Тимкові з Валею в очі дивитимемося? Сором який! Наречену кинув ледь не перед вінцем!

— Ох, лишенько… — нарешті відійшов від шоку Віктор. — Це ж що тепер буде? Зганьбив дівчину на все село після стількох років, а тепер іншу в дім привів!

Вони сиділи вдвох на кухні, ледь не плачучи. Уявили, як там зараз убивається покинута Марічка, і серце краялося. Ліді так кортіло піти, вхопити ту незвану невістку за фіолетові патли й виставити за ворота.

Але ж не виженеш — із сином назавжди горщики можна побити. Шкода Марусі до сліз, але ж своя кровинка ближча.

— Хоч сплять у різних кімнатах, — полегшено видихнула Ліда, тихенько зазирнувши у прочинені двері веранди. — Може, ще обійдеться? Може, передумає наш Сашко женитись? Аби ж тільки люди не дізналися, треба б її якось спровадити назад до міста, поки плітки не поповзли.

— Ти що, думаєш, ніхто не бачив, як він цю кралю з таксі вивантажував? — гірко усміхнувся чоловік. — Та вже, мабуть, Тимкові з Валею в усіх фарбах донесли! Чого б це сусідка Ніна ледь з вікна не випала, коли вони йшли?

Він аж задихнувся, не знаходячи пристойних слів, щоб назвати новоявлену невістку. Лиш приречено махнув рукою: розумів, що прийшов кінець їхній багаторічній дружбі зі сватами.

За тими переживаннями батьки й про обід забули. Пішли на город сапати моркву, аби хоч якось відволіктися. Аж раптом із відчиненого кухонного вікна потягнуло такими пахощами, що в животі зрадливо забурчало. Хтось щось смажив.

— Хто це там хазяйнує? — здивувався Віктор. Він же добре знав, що Сашко до плити підходити терпіти не міг, каструлі обходив десятою дорогою. — Невже в гуртожитку навчився?

Але на кухні син був не сам. Розмальована, як писанка, Тома вправно поралася біля столу, розставляючи тарілки.

— Нічого, що я тут без дозволу? — вона привітно усміхнулася Лідочці з Віктором. — Нам щось так їсти захотілося, то ми тут трохи…

Вона кивнула на стіл. А там… на тарілках тоненько-тоненько, мов папір, були нарізані огірочки з помідорами, ще й скручені в якісь неймовірні квіточки.

— Як у тому ресторані, — охнув Віктор, який у подібних закладах був від сили двічі за все життя — на весіллях у племінників. — Це ж хто таку красу накрутив?

— Та я постійно підробляю в місті, у кафе, — скромно опустила очі дівчина, помітивши захоплення господарів. — Спочатку офіціанткою бігала, а тепер от помічницею кухаря взяли. Сашко тепер теж зі мною на вечірні зміни виходить, посуд миємо. Гроші ж зайвими не бувають.

Притихлі батьки довго милувалися тією красою на столі.

Навіть звичайна яєчня була викладена як човник із вітрилом — білок гордо стирчав догори. Патлата міська дівка якось одразу здалася милішою після того, як показала свою хазяйновитість.

А головне — вона їхнього Сашка до праці привчила, показала, що будь-яка чесна робота поваги варта.
Вони сиділи за столом, міцно стискаючи виделки в натруджених руках, і не наважувалися порушити те їстівне диво.

— Та ви їжте, їжте! — сяяла Тома, підбадьорюючи їх так просто й щиро, ніби все життя тут жила. — Я ще зроблю! А як дозволите, то й вечерю приготую. Ви мені тільки покажіть, де у вас що лежить.

— Я такого навіть на багатих весіллях не бачив, — розчулено промовив Віктор, акуратно чіпляючи виделкою трояндочку з огірка. — Золоті в тебе руки, доню.

Ліда хотіла непомітно штовхнути чоловіка в бік, щоб не розкисав, але передумала. Було видно, що ця Тома — попри всю свою чудернацьку зовнішність — дівчина добра, роботяща й світла.

І все ж материнське серце нило за Марічкою.

А запитати прямо, чому діти розбіглися після стількох років, язик не повертався.

Після ситного обіду молодь побігла на річку, а приголомшені батьки сіли на колоди в холодочку біля сараю — перетравлювати «яєчню від Томи» та її раптове перевтілення на ідеальну господиню.

— А дівчинка ж, виявляється, непогана, — задумливо промовила Ліда, розминаючи натруджені пальці.

— Тільки Марусю жаль до болю. Вона ж така хороша, так нашого Сашка любить. Як же вона, бідненька, переживе таку зраду? Розчарується в хлопцях через нього, ще, не дай Боже, долі своєї не влаштує… Оце мені найдужче болить.

— Свати йдуть! — раптом випалив Віктор.

Він так втиснувся у стіну сараю, ніби хотів злитися з потемнілими дошками, сховати там свої сто кілограмів ваги і черевце. Ліда спалахнула, як вечірня заграва, і схопилася за груди — там, де калатало перелякане серце.

Валя з Тимофієм ішли городами. Видно, соромилися людям на очі показуватися після того, як їхню доньку так безсовісно покинули.

Вигляд мали такий убитий горечком, що Віктор аж понадіявся: може, то не через Сашка? Може, в них корова мокрої конюшини об’їлася і її роздуло, то ветеринара треба?

Або якась біда на село суне, і поліція вже кордони ставить? Що завгодно, хай би що, тільки не докори за їхнього непутящого сина, який розтоптав таке чисте дівоче кохання.

«Ох, горе мені… Щоб я крізь землю провалився, та й не вилазив, поки цей ураган не вщухне», — подумки благав Віктор. Він розумів, що жінка думає про те саме. Розмова мала бути надзвичайно важкою.

Але хоч-не-хоч, а треба винитися і просити пробачення за сина. Хоч би по морді не дали — і на тому дяка.

— Навіть не знаю, що вам і сказати… — схлипнула Валя, безсило опускаючись на колоди. Вона навіть не привіталася і не похвалила, як зазвичай, рівненькі рядочки картоплі.

— Що ж нам тепер робити? Який сором, сватоньки…

Несудимі родичі битися не лізли, і це вже було добре. Віктор з Лідою швиденько посунулися, звільняючи місце ще й для Тимофія.

— Навіть сидіти поруч не хочете, — гірко заплакала Валя. — Невже й знатися більше не будемо?

— Та чого ж… знатися можна, — обережно почав Віктор. У душі зажевріла малесенька надія. — Чого б не знатися, як цілий вік товаришували? Треба ж якось жити далі…

Він щось бурмотів собі під ніс, намагаючись підібрати слова, а Ліда, як вірна бек-вокалістка, підспівувала:

— Чого ж не знатися… будемо знатися…

Але Валя з Тимком були так занурені у своє горе, що навіть очей від землі не відривали. Втирали сльози, витирали піт із чола і так тяжко зітхали, що від їхнього дихання, здавалося, аж листя на лопухах сохло.

«Давно треба було цей кущ вирвати, — зловив себе на думці Віктор, дивлячись на лопух. — А тепер сам зів’яне. Хоч якась користь від цієї Сашкової женитьби».

— Ой, що ж вона натворила-а-а! — раптом заголосила вголос Валя, витираючи обличчя зсунутою набік хусткою. — От же зараза така! Як нам тепер людям в очі дивитися?!

— Це ви про Тамару? — в один голос дивовижно вигукнули Марчуки.

Вони нерозуміюче перезирнулися: щось сваха зовсім не про те заголосила.

— Яка ще Тамара?! — завила подруга так голосно, що не посоромилася б і сусідів (а це означало крайню ступінь розпачу). — Ви що, ще не знаєте про нашу біду?! Привезла Марічка жениха з міста! Волосся як у дівки, кучеряве, у вухах — сережки, штани червоні, в обтяжку… Викапаний соліст якогось столичного гурту!

— Кого привезла? — геть спантеличено кліпали очима батьки Сашка, оглушені власними проблемами. — Артиста якогось, чи що? Концерт у клубі давати?

— Який клуб… яке мистецтво… Жениха привезла знайомити! Каже, поберуться, як дипломи отримають, — понуро звісив голову Тимофій і змахнув скупу чоловічу сльозу, що скотилася по колючій щоці.

— Ти, свате, як хочеш… можеш набити мені морду. Я стерплю.

Але бити морди ніхто не збирався. Обличчя обох батьків так і лишилися недоторканими, мов ті польові ромашки, де не ступала людська нога.

З’ясовувати щось далі не було сенсу, бо саме тієї миті у хвіртку зайшли винуватці всіх батьківських інфарктів: Сашко з Марічкою та їхні другі половинки — «розмальована писанка» і хлопець у червоних штанях.

— О, дивіться, ось де вони всі зібралися, наші свати нерозлучні! — дзвінко засміялася Марічка, міцно тримаючи за руку свого кучерявого обранця.

— А я думаю, куди це наші батьки так дременули, як на пожежу?! А вони тут воркочуть учотирьох, радістю діляться і, мабуть, весільні витрати рахують.

— А чому «свати»? — щиро здивувалася Тома, приязно вітаючись із батьками Марічки. — Сватали когось, чи що?

— Та це вони нас із Марусею з пелюшок сватають! — розсміявся Сашко. — Ми спочатку намагалися пояснити, що ми просто друзі. А потім набридло, то ми й перестали когось переконувати. Хай собі думають, що хочуть, а ми у своєму житті самі розберемося. І дружитимемо далі!

Молодь веселою гурбою попрямувала на літню кухню готувати вечерю на всіх, а геть спантеличені батьки так і лишилися сидіти на колодах.

Вони ніяк не могли осягнути, що ж щойно відбулося — радіти їм чи плакати?

— От тобі й понянчили онуків… — сумно зітхнув Тимофій, дивлячись, як Марічку ніжно обіймає за талію її майбутній чоловік. — А так же мріяли породичатися, справжніми сватами стати…

— А ви не помітили, як ваш Миколка зачастив до нашої Ритки? Все нібито уроки робити бігає… — раптом стрепенулася Ліда, згадавши про молодших дітей.

Усі четверо радісно підняли опущені голови. Очі знову загорілися надією:

— А й справді! Бігає! А раптом?

А в цей самий час двоє підлітків гнали на велосипедах сільською дорогою. Хлопець крутив педалі й думав про те, що Анжеліка Степанова, звісно, дуже красива у своїй новій сукні, але ж і їхня Рита нічим не гірша.

А ще Рита підтягується на турніку цілих п’ять разів. Вона ніколи не плаче, коли Миколка дражниться, а може так дати здачі, що синці тиждень не сходять.

«Небезпечно з такою женитися, може ж і пригріти чимось згарячу, — розмірковував він, скоса поглядаючи на подружку. — Але зате з нею і ввечері гуляти не страшно, її всі хулігани на кутку бояться».

«Коля, звісно, класний і добрий хлопець, — думала собі Рита. — Але Артем Пивоваров усе одно красивіший… Шкода тільки, що він уже дорослий і знаменитий».

А батьки, навіть не здогадуючись, які думки рояться в головах їхніх дітей, уже натхненно будували нові плани на майбутнє. Вони знову палко сперечалися, на чию честь назвуть першого спільного онука — по батьковій лінії чи по материній.

***

Ось такі вони, батьківські мрії — завжди йдуть своїм шляхом, поки діти будують власне щастя. Здається, скільки не плануй за інших, а життя все одно хитро усміхнеться, розставить усе по своїх місцях і подарує сюрпризи, яких зовсім не чекаєш. А вам доводилося ловити себе на думці, що ви вже розпланували майбутнє своїх дітей, чи ви одразу дозволили їм іти власною дорогою?