— Якби в добі було не двадцять чотири години, а хоча б годин тридцять, тоді можна встигати й удома, і на роботі, і дітей у садок, і самій поспати.
Іра вже не помічає, що розмовляє сама з собою, немов виправдовуючись, що вже ніде не встигає.
— Ірочко, ну так давай я Артемка в садок відведу, а Настуню до школи, адже мені робити все одно нічого, а ми з вами тепер сусіди.
— Ой, Світлано, ну чесне слово, незручно напружувати вас.
— Та яке напруження, це ж чисто допомога по-сусідськи. – Світлана Семенівна рішуче бере Настю за руку. – До того ж садок і школа поруч, мені нічого не коштує, а ти за цей час скільки справ переробиш… Ігор же, напевно, вже на роботі.
— Зовсім рано поїхав, у них сьогодні відрядження в один із районів.
— Ну, ясна річ, Ігор Володимирович тепер начальник, а в начальства, як відомо, день ненормований. Ну, ми пішли, а ти на роботу поїдь… а ввечері я заберу дітлахів.
— Ой, а Настя ж до обіду, її б тільки зустріти, вона ж тільки в першому класі…
— Зустріну-зустріну, і вдома в мене нехай посидить…
— Та чому ж у вас… і так ніяково мені, ось візьміть ключ запасний, нехай удома буде. Там у холодильнику їжа, ви їй тільки допоможіть розігріти, або хоча б подивіться, будь ласка.
Іра на ходу поправляє шарфик, потім перевіряє сумочку, чи все взяла, озирається на дітлахів. Настя й Артем старанно махають і посилають повітряні поцілунки. Іра посміхається і думає: – ось таке в нас кохання… і з сусідкою нам пощастило.
Якщо відкинути брак часу, то Іра вважала, що їм з Ігорем пощастило. Пощастило, що обидва жили в одному райцентрі, а потім навчалися в місті, приїжджали на вихідні до батьків. Одружилися, щойно Ігор закінчив інститут. І з житлом їм пощастило, батьки допомогли купити однокімнатну квартиру, а вони потім усе самі заробили для квартири.
Щоправда, на роботу наприкінці дев’яностих Ігорю влаштуватися було важко. Навчався добре, був тямущим, а от блату не було. І тоді він влаштувався водієм в обласну енергетичну компанію. Місце вважалося престижним, тому він, фахівець із вищою освітою, радий був і кермо крутити.
Одного разу дав мужикам із бригади розумну пораду, і начальник дільниці звернув на нього увагу. Придивилися до хлопця і вирішили, що такі їм потрібні. Перевели з водіїв. А потім, рік за роком, йшло підвищення Ігоря. І до тридцяти років він на посаді і на хорошому рахунку, причому, без жодного блату.
Іра дуже пишалася чоловіком, і не скаржилася, що не встигає. А рік тому вони купили трикімнатну квартиру, чому обидва були невимовно раді. Іра, як і раніше, вставала щойно прокинулася, готувала всім сніданок, встигала приготувати обід, і вже на спинці стільця завжди свіжа сорочка для чоловіка і дитячі речі. От якби ще в неї на роботі не затримували, то було б легше.
Світлані Семенівні Іра намагалася дякувати якомога частіше. То коробку цукерок купить, то шарфик подарує, то сумочку якось купила. Собі вибирала, і спало їй на думку сусідці віддячити. Світлана Семенівна відмовлялася, а сама з сумочки погляд не могла відвести. Смак у Іри відмінний, знала, як догодити.
***
— Ой, донечко, з’явилася, порадувала матір, а то я вже думала в розшук подавати.
— Скажеш мама: «у розшук». Чудово ж знаєш, з ким я поїхала.
— Ну і хто правий? Казала ж: нагуляється, та й кине. Не варто було через усю країну за ним тягнутися… Ех, Яночко, краще б удома мужика пригледіла, як деякі… он, сусіди наприклад… вона так собі, миша сіра… а він уже начальник…
— Ти що мама, це які навпроти? У нього ж двоє сопливих спадкоємців…
— А чого тобі ці спадкоємці, в Ігоря скоро стільки грошей буде, що й двадцять спадкоємців прогодує. А вже на тебе б грошей вистачало, ти не те, що ця… дружина його, дітей погодувати не встигає… зате одягається як. А мені нині, глянь яку сумку подарувала – з панського плеча.
— Ну, мамо, хочу сказати, сумка за твоїм віком, мені б така не підійшла.
— От і знайди мужика, щоб сумки тобі купував, які забажаєш…
***
Ігор як завжди затримався на роботі. І цього осіннього дня вже почало темніти, коли під’їхав до будинку. За звичкою глянув на вікна своєї квартири – у них горіло світло. «Іра, напевно, з Настею уроки робить», – подумав він і став підніматися сходами.
Двері були відчинені, у передпокої горіло світло. З кухні долинали якісь звуки, ніби посуд пересувають. Він увійшов і побачив притихлих Настю з Артемом – вони сиділи за столом як старанні учні. А біля плити столу зовсім чужа жінка.
— Тату, – діти побігли до батька, схопивши його за руки.
Жінка, білява, з яскравим макіяжем, в обтислій сукні, що підкреслює її гарну фігуру, обдарувала господаря посмішкою.
— Доброго дня! А ви, напевно, Ігор. Буквально кілька хвилин і вечеря буде готова.
— А ви хто? – запитав господар.
— Ой, вибачте, не представилася. Мене Яна звати. – дочка вашої сусідки Світлани Семенівни… у мами тиск прихопило, то я за дітлахами доглядаю. А взагалі все нормально, мама вашого хлопчика із садочка забрала ввечері, а дівчинку зі школи зустріла ще в обід.
— Тату, а де мама? – Настя, піднявши голову, зазирала в обличчя батькові й відчувалося, що дитина турбується.
— Сам хотів би знати.
— Напевно, на роботі затрималася, – безтурботно сказала молода жінка, – мама каже, вона завжди затримується, просто не встигає. – Вона знову обдарувала Ігоря білозубою посмішкою. – Тож вибачте, я тут замість вашої дружини… зараз вечерю приготую, нагодую вас…
— Дякую, не треба, там у холодильнику є їжа, Іра готувала.
— Та навіщо дітей вчорашньою їжею годувати, ви ось свіженького спробуйте…
— Чому «вчорашнє»? Я знаю, Іра вранці готувала…
Але Яна, ніби не чула, продрожала господарювати.
— Яно, дякую, ви можете йти, ми тут якось самі…
— Ну, що ви, мені не важко…
Ігор підійшов до жінки і взяв з її рук каструлю, поставив на плиту. – Здається, у Світлани Семенівни тиск? – запитав він. – Ну, то йдіть до мами, напевно ви їй потрібніші.
Жінці нічого не залишилося, як замаскувавши незручність під посмішку, покинути чужу квартиру.
А потім він подзвонив Ірі (зовсім недавно стали з’являтися мобільні телефони і населення поступово стало обзаводитися сучасним засобом зв’язку). Дружина не відповіла на дзвінок, і це було дивно. Він розігрів їжу, погодував дітей, поїв сам і зателефонував ще раз. Знову не було відповіді.
А потім Іра зателефонувала сама.
— Уже все добре, я не хочу тут залишатися, додому поїду.
— Та де ти, скажи мені, нарешті?
— У лікарні.
Залишати дітей із сусідами він не став, забрав із собою. І коли Іра сіла в машину, дізнався, що їй стало погано на роботі від перевтоми.
Ігор замовк. Слів не було. Він давно здогадувався, що дружина втомилася, що всі домашні турботи на ній, зокрема й діти. Що він пропадає на роботі іноді цілодобово… але ж у неї теж робота. І він не знав, як їй допомогти, тому що постійно щось треба. Нам у цьому житті завжди щось треба. Ігор кохав дружину, обожнював свою кохану Іринку – таку рідну і зрозумілу. От тільки вчасно вони не змогли зупинитися і зробити перезавантаження.
Весь вечір вони шепотілися в спальні, щось гаряче обговорюючи. – Ірко, зупинися, завтра вихідний, – говорив Ігор, – не треба нічого збирати і готувати.
— А я забула про вихідний, постійно здається, треба щось робити.
— Нічого не треба робити. І не забувай, ти на лікарняний пішла. А я на роботі відгули візьму, у мене ж поважна причина – кохана дружина на лікарняному.
***
Після лікарняного Іра звільнилася з роботи, де були безпросвітні звіти, наче ти маєш працювати цілодобово, і знайшла спокійнішу організацію, до того ж ближче до дому.
Від допомоги сусідки Світлани Семенівни відмовилися, подякувавши і розлучившись. Її дочка Яна незабаром поїхала. Напевно, знову в пошуках особистого щастя.
А ще обидві мами – мама Ігоря і мама Іри – вийшли на пенсію і тепер по черзі приїжджали до дітей, щоб допомогти.
Про те, що дочка сусідки так завзято зголосилася замінити Іру, вони обговорили лише один раз – того самого вечора, коли Іра загриміла в лікарню. Обидва все зрозуміли. І більше не поверталися до цієї розмови.
А потім настала зима, і діти щовихідних тягнули їх то на ковзанку, то на гірку. І це були найщасливіші хвилини – коли поруч мама й тато. І ніякої чужої тітки не треба.
