Минуло вже понад тридцять років від того дня, коли доля розлучила їх, але незабутні волошкові очі все ще розбурхують душу, змушуючи сильніше битися серце. Про своє перше кохання Олена Петрівна згадує з теплом, проте тихий смуток і досі відчувається в її голосі. Адже з роками все виразніше відчувається самотність. А зі світлини на ажурному столику так привабливо усміхається молодість…
Напевно, у кожного в житті таке буває. Не те, щоб іскра, просто швидкоплинний погляд, – і все, ти вже згорів. Ось і Олена готова була знову і знову горіти в очах коханого, аби він знову дивився на неї. Пройти повз і ніби ненароком торкнутися його руки. Або просто опинитися в одному місці в одну годину. А ще довго стояти перед дзеркалом, перебираючи вбрання, міняти які хотілося кожні дві години. І червоніти, як дівчисько, почувши його голос. Загалом, Оленка закохалася.
Ось біда, скажете ви. Адже всі рано чи пізно проходили цей болісний біль кохання. Кохання і сум’яття. Коли все навколо стає казково добрим, що навіть надокучливий сусідський хлопчисько вже не так докучає своєю непотрібною увагою.
Цього студента Олена запримітила одразу, щойно влаштувалася на кафедру фізмату лаборантом. Максим навчався на п’ятому курсі і здавався їй дуже розумним. Сама ж Олена чи то через свою лінь, чи то через безхарактерність далі училища не пішла. Вона хотіла бути самостійною, мати нехай невеликий, але свій власний заробіток, щоб ні від кого не залежати. Він же бачив у ній не кокетливу і не балакучу просту студентку, а цілком зрілу людину. Тож різниця в три роки їх зовсім не лякала. Олена першою зав’язала з Максимом розмову і одразу ж запросила його на побачення.
— Максиме, а ти чим сьогодні ввечері займаєшся? Давай куди-небудь сходимо.
Треба сказати, що Олена мало чим відрізнялася від однокурсниць Максима, хіба що серйозністю. І це імпонувало молодій людині. А незабаром вони вже стали зустрічатися. Ні, заміж Оленка ще не планувала. А навіщо? Вона й так була щаслива поруч із коханим. Його ж влаштовувало, що дівчина не тягне в такий страшний заклад для хлопця, як РАЦС. Загалом, життя було прекрасне, і вони задовольнялися сьогоденням. На свої останні канікули Максим зібрався з’їздити до двоюрідної тітки в Одесу. Взагалі, як він розповідав Олені, бував там щороку.
— Оленко, я призначаю тобі побачення 30 липня біля Оперного театру в Одесі рівно о 18 годині. Приїдеш?
— Звичайно. Не приїду – прилечу. Що, ха-ха? Не віриш?
Максим закрутив Олену.
— Постав мене, дурний, голова паморочиться!
Тієї пори в Оленки й справді паморочилося в голові, причому не перестаючи. Їй хотілося кричати всьому світу про своє кохання, своє перше і, як потім виявилося, єдине.
Максим поїхав. А невблаганна дата побачення квапила. У розпал відпусток квитки на той напрямок було важко знайти. Заштовхнувши нехитрий скарб у валізу, недовго думаючи, Олена прямо попрямувала до провідника одного з вагонів. Високий, середнього віку чоловік чомусь одразу викликав у неї довіру, і вона чесно розповіла йому і про своє кохання, і про швидку зустріч.
— Сідай, так і бути, – поблажливо усміхнувся той. – Сам молодий був. От би до мене така пані прагнула!
— Скільки я вам винна? – запитала Олена.
— Та не поспішай ти так, там розберемося. Швидко на останню полицю ховайся і не висовуйся. А то мені попаде. Ближче до ночі прийду.
І, заваливши Оленку матрацами та ковдрами, подався у своїх справах. Вона лежала, приткнута старим ганчір’ям на третій полиці, тісно притулившись до шорсткої стіни вагона. Тіло вже затекло і шалено хотілося чхнути. Олена затиснула пальцями ніс, ледве стримуючись. “Скоріше б ніч, – думала вона. – І де це чоловʼяга застряг, уже пора б мене й визволяти”. Про спеку й задуху вона вже перестала думати, інакше б не витримала.
Миколі ж, так звали провідника поїзда, що прямував до Одеси, діставало особливе задоволення глузувати з дурної дівчини. “Бач, чого надумала, кохання у неї. Ну нічого, нехай потерпить, раз така справа”, – неквапливо димів та бурчав чоловік. До ночі все ж, як обіцяв, прийшов.
— Давай, – розштовхав він свою “зайчиху”.
Оленка ледве вилізла з купи лахміття і потягнулася за своєю сумкою, дістаючи гаманець.
— Та не гроші, дурна, – Микола простягнув до неї волохаті руки, чіпаючи за коліна.
— Ти що, дядьку, з дуба впав? Я зараз закричу!
— Ну ти дурна дівка, чого ламаєшся? Не хочеш, он станція, виходь живо.
— І вийду!
Микола, посміхаючись, спостерігав за невдахою дівицею з вікна поїзда. А та, гордо задерши голову, вже влаштувавшись на пероні, сиділа на своїй валізі.
Оленка сподівалася, що чоловік нарешті схаменеться і запустить її у вагон. Але потяг поїхав далі. І тут вона не на жарт запанікувала. Кругом ні душі, темрява. Несподівано рятівно замаячив вогнями товарняк, що проходив слідом. Дівчина мало не кинулася йому назустріч. Загалом, з горем навпіл наздогнавши свій поїзд на одній зі станцій, Олена пролізла в той самий вагон, з якого майже добровільно пішла. Коли Микола знову побачив “свою красуню”, яка, як ні в чому не бувало, сиділа в нього в тамбурі на валізі в тому самому положенні, у якому він її нещодавно залишив на пероні, ледь вуса не проковтнув.
— Ну ти, дівка, настирлива! Гаразд, давай свої гроші.
Коли кохаєш – віриш у дива, і здається, що все під силу. Ось і Олена так прагнула на зустріч до свого коханого, що, побачивши його, негайно забула про всі хвилювання. Головне, що вона встигла – годинник чітко відбив належну годину.
Але спочатку вона побачила той самий театр. Його розмах і широта вразили дівчину, і вона зрозуміла, що не даремно пройшла стільки кілометрів, щоб подивитися на це диво. А біля самого підніжжя стояв він, коханий і дорогий у світі чоловік.
— Максимку! Ти не обдурив? Прийшов!
Олена притулилася до рідного плеча і полегшено зітхнула. Усміхаючись, він простягнув їй букетик квітів. А з-за його спини визирав білявий хлопчисько.
— Хто це?
— А, знайомся, це мій племінник, Дмитрик.
Дворічний хлопчина з подивом розглядав чужу тітоньку. І Олену вразили його пронизливі сині очі.
— Як же він на тебе схожий, – зронила Олена.
— Та на мене всі схожі, – пожартував Максим.
Молоді люди довго прогулювалися колоритними вуличками старого міста
— Тату, на ручки! – захлипнула втомлена дитина.
— Максиме, чому він тебе татом називає? – здивувалася Олена.
— Та маленький він ще, ось усіх чоловіків татами і кличе.
Вони ще довго гуляли квітучою Одесою. Олена із задоволенням вдихала дурманний запах магнолій, що витав у повітрі, але ще більше затьмарювало розум від присутності коханого.
Олені було в кого зупинитися в Одесі, там якраз жила її хороша знайома. Тож незручностей Максиму своїм приїздом вона не створювала. Однак їй хотілося познайомитися з його ріднею. Але Максим особливо не поспішав.
— Максиме, ну коли ти мене з тіткою познайомиш? – цікавилася вона.
— Та вона зараз прихворіла трохи, давай наступного разу як-небудь.
Два тижні відпустки пролетіли непомітно. Олена посвіжішала і засмагла під жарким південним сонцем. А можливо, присутність коханого ще яскравіше підкреслювала її природну красу. Хто знає? Тим часом щастя плескалося в її смарагдових очах. Однак усе хороше рано чи пізно закінчується.
Олена Петрівна зітхає. Мабуть, їй особливо не хочеться згадувати той прощальний вечір. Адже одного разу їй усе ж довелося познайомитися з тіткою Максима і дізнатися гірку, як присмак полину, правду.
…Увечері, просоченим обволікаючим теплом, ішли вони якось із пляжу. Максим, як завжди, жартував. Олена заливисто сміялася. Біля одного з кафе дівчина побачила симпатичну, ошатно вбрану жінку, яка явно прямувала в їхній бік.
— Максиме, піди-но сюди.
— О, тітко! Що ти тут робиш?
— А це хто з тобою? – не слухаючи його, жінка безцеремонно доторкнулася до Олени.
Максим злегка почервонів.
— Олена, це Марія Олександрівна. Тітонько, а це моя дівчина Олена. Вона теж давно хотіла з тобою познайомитися.
— Так уже, давненько пора. Ось що, голубчики, я вам скажу…
І Олена оторопіла від такого потоку інформації. Так ось чому той тямущий хлопчина був так схожий на Максима. І не плутався він зовсім, називаючи батька батьком. Тому не хотів Максим знайомити її зі своєю ріднею, не поспішав оформити і їхні стосунки. Немов лавина холодного океану обрушилася на Олену. Вона мерзлякувато поїжилася.
— Максиме, це не правда. Я не вірю.
— Не смій позбавляти дитину батька, – зажадала Марія Олександрівна від дівчини.
І тут дійсність так виразно постала перед Оленою, що вона мало не захлинулася у власній беззахисності.
— Олено, зачекай, не йди. Я зараз усе тобі поясню. Це було задовго до тебе. Та й не люблю я її зовсім. Оленко…
Вона йшла, намагаючись якомога рівніше тримати спину. Слова тієї жінки довго били її по запалених щоках. І під гнітом безвиході, що спустошувала, Олена відчула себе розчавленою і непотрібною. Її любов, така ніжна і всепоглинаюча, вмить потонула в потоці сліз, що душили.
— Оленко, люба, та не муч ти себе так, підемо, прогуляємося, – як могла, заспокоювала її приятелька. – Та на твій вік хлопців ще знайдеться. Ти ж он яка красуня!
— Ну вже ні, я краще додому поїду. Не можу тут залишатися, – тут же зазбиралася в дорогу Олена.
Вона так і поїхала, не в силах подивитися в улюблені очі. Не змогла терзати спустошену душу з’ясуваннями стосунків. З того самого часу вона більше не бачила Максима.
Кажуть, час лікує. Може, він і так. Тільки, дивлячись на все ще вродливу жінку, в це якось не віриться. Не лікує час, не зміниш пам’ять, не повернеш минуле. І тільки волошки, улюблені квіти Олени Петрівни, вишиті нею на гобеленовому хості, що так нагадують очі Максима, знову і знову повертають у те літо. Літо кохання і розлуки. Напевно, наше життя подібне до великих сходів, які ведуть то вгору, то вниз. Тут люди зустрічаються і невблаганно розлучаються. Адже у кожного з нас є свої етапи кохання.
