Таїсія Павлівна поспішала широкою сільською вулицею, притискаючи до груди пакет зі свіжими булочками.
— Тепер на тиждень вистачить,— думала вона,— вдало я до Гаврилівни зайшла. Встигли до крамниці.
Бабуся щиро раділа, що вдалося купити ще теплу здобу. Звичайно, вона покупна, не домашня, але замішувати тісто заради кількох булочок не хотілося. А більше їй не з’їсти.
— От якби син був живий.
Бабуся вже зачиняла хвіртку будинку, коли почула за спиною тихий голос.
— Доброго дня, мамо.
Здригнувшись від несподіванки, Таїсія Павлівна повільно озирнулася. Її оглядав очима невисокий, неголений чоловік років сорока п’яти. Таїсія Павлівна зрозуміла, що обличчя чоловіка їй було зовсім незнайоме.
— Мати, ти глуха, чи що? Полагодити чого не треба? Будь-який дрібний ремонт роблю.
Вона ніби прийшла до тями. Звісно, в самотньої бабусі завжди знайдеться, що підлампичити у дворі. Живе одна.
Але, обличчя у чоловіка було підозріле.
— Страшно такого пускати до себе — лиха не оминути.
Вона вже відвернулася, збираючись пірнути в рятівну тишу будинку. Але зупинилася, запнувшись.
Чоловік щось нічого не просив, а роботу зробити пропонував. Чесною працею на хліб заробляє. Приречено махнувши рукою, пішла назад.
— Заходь, любий. Бачиш, он паркан покосився зовсім. Як не дорого попросиш, то поправити б.
Чоловік оцінювально оглянув плетінь, що майже впав, і кивнув.
— Багато не попрошу, — кинув на лавку полотняну сумку, пішов оглядати, — мені б цвяхів, мати. Знайдуться?
Таїсія Павлівна кивнула і пішла до сараю, що стояв в дальньому кінці двору. Відкрила незачинені двері і пішла кудись у темне місце.
— Там глянь. І цвяхи мають бути й інструменти всякі. Від синочка залишилися. Тебе як звати?
Чоловік, примружившись, увійшов усередину.
— Михайло. Гаразд, розберуся.
Бабуся закивала і поспішила назад до будинку. Чого під ногами плутатися?
Залишившись один, Михайло озирнувся.
Побачив, складені біля стіни дерев’яні ящики, рушив до них. Лежачим поруч ганчір’ям змів багаторічне павутиння і підняв кришку.
Від побаченого всередині, він навіть свиснув. У розділеному на відсіки ящику лежали інструменти.
Рубанок, ножівка, молоток. Та все таке добротне. Радянське ще, не те, що китайське.
— Скільки ж зараз це все коштує? — закралася в голову шалена думка
Судячи з того, як акуратно розкладено інструменти, для господаря вони були дуже дорогі. Взявши все, що потрібно, чоловік вийшов у двір і зайнявся парканом.
Таїсія Павлівна клопотала на кухні, поглядаючи у вікно на Михайла, який працював.
— Добре, що чоловік цей прийшов, бо Василя сусіда довгого просити! — думала вона.
Налила холодного молока, вікно відчинила:
— Мишко, молока з булочкою не хочеш?
Той заперечливо мотнув головою, зайнятою роботою:
— Не зараз. Що ж, Ви таке подвір’я запустили? Діти, мабуть, у місто поїхали?
Бабуся сумно скривилася.
— Так немає діток. Самотня я.
Михайло задоволено хмикнув. Це те, що він хотів почути. У голові чоловіка дозрів план.
Повернувшись у хлів за черговою жменею цвяхів, він перев’язав ящик з інструментами, знайденим поруч мотузком.
Злодійкувато озираючись, вислизнув з сараю і сховав його в лопухах біля паркану.
Вирішив, що забере ящик, як стемніє.
Будиночок бабусі далеко, ніхто не завадить. У паркані дві штакетини бовтаються, якраз біля цих лопухів. Розсуне і забере.
— Навіщо бабці інструменти. Та й помре незабаром, піде все добро порохом, — думав він.
Він швидко закінчив роботу і назвав бабусі невелику суму. Бабуся винесла гроші. Ретельно перерахувала та передала Михайлу.
Той недбало засунув гроші в кишеню. Продасть інструменти, вдесятеро більше отримає. Зібрався йти, як Таїсія Павлівна торкнулася його за рукав.
— Михайло. Ти там, у сараї, інструменти бачив?
Чоловік скам’янів.
— Невже бабуся бачила, як він ховав шухляду в лопухах?
Відвів очі. Почав думати, як виправдатися. А жінка похилого віку продовжила:
— Це від мого синочка залишилося. Вже майже років тридцять припадає пилом. Візьми собі. Я дивлюся, хлопче ти з клепками, знадобиться, — потягла його за собою до сараю, — забери.
Чоловік смикнувся, як від удару. Головою затрусив з переляку, що крадіжка відкриється.
— Ні, ні. Що Ви. Інструмент там добрий. Продайте, зайва копійка буде.
Бабуся здивовано схилила голову.
— Ну, як забрати не хочеш. Ходімо, я тебе хоч чаєм напою. А то майже весь день голодний.
Михайло квапливо кивнув і трохи підштовхнув Таїсію Павлівну від того сараю. Йому хотілося якнайшвидше покинути будинок.
Усадивши гостя в маленькій чистій кухні. Говорлива бабуся, не перестаючи розповідати про сина, виставила перед Михайлом гарну чашку в червоний горох. Налила запашного чаю, підсунула ранкові булочки.
— Бери, свіжі. Ой, і варення, зараз покладу. У мене своє, — пішла до буфета.
Витягла гарну вазу і поспішила назад. Поставила перед гостем смаколики і відкрила старий фотоальбом.
— Ось мій синочок. Може, знав його? Наче ровесники. — вона показувала молодого офіцера на чорно-білому фото.
Михайло взяв до рук затерте місцями фото. Придивився уважно й похолов. Звичайно, він впізнав цю людину з фото!
Наче юність на нього з картки глянула. Ротний його, Сергій Фадєєв! Тоді в Афгані він був командиром у їхній саперній роті. Молодший лейтенант, що вже понюхав пороху, прийняв під своє командування їх — новобранців. Тільки закинутих у чужу країну.
Дізнавшись, що він, Михайло Акуленко покликаний із сусіднього села, до себе викликав. Розпитував довго про сім’ю, про мамку, тоді ще живу, про сестру.
Цікавився, як давно Мишко був у його рідному селі. Розговорилися. Сергій журився, що вдома давно не був.
Спочатку училище військове, потім війна. За свою матір дуже турбувався, бачив її востаннє перед відправкою. У коротку відпустку приїжджав.
Друзями, звичайно, після тієї розмови, вони не стали. Але Сергій ніби взяв над ним шефство. Наче, будь-що-будь, хотів живим сина матері повернути. Адже стільки смертей уже перебачив.
Тим паче, що гарнізонами прокотилася звістка, що скоро війні кінець. Виводитимуть війська. Того дня надійшов наказ розмінувати дорогу для колони військової техніки у вузькій ущелині. Почалося виведення військ.
Їхню роту викинули з гвинтокрила на вершині перевалу, що веде до мосту до узбецького Термезу. Розтягнувшись ланцюжком, вони довго спускалися вниз до розбитої сірої стрічки дороги.
Над головою висіло низьке зимове небо. На голови сипав дрібний холодний дощ.
Скелясті піки, що височіли з двох боків, ніби душили з двох сторін загін, що йшов. Скрученими від холоду руками, солдати стискали металошукачі і щупи.
Проводячі, на коротких повідках вели пошукових собак, що завмерли.
Вони вже півгодини розслідували місцевість, коли раптом повітря розірвали перші постріли. Щоразу маджахеди вперто намагалися видавити їх з ущелини.
Командир повів всіх за скелясті уступи і по рації просив у відповідь вогню, називаючи їх координати. На обрії вже з’явилися гвинтокрили, коли черговий шквал ніби викосив роту.
Збожеволілий від страху Михайло, сидів обхопивши голову руками над тілом хвилину тому ще живого, приятеля Олексія. Він ніби оглух і осліп, монотонно розгойдуючись з боку на бік.
Тоді до нього й підлетів ротний. Мишко навіть нічого не встиг зрозуміти, як уже лежав притиснутий до землі. Зовсім поряд все спалахнуло сліпучим вогнем.
Потім настала темрява. Отямився Михайло вже у шпиталі. Після контузії він довго залишався абсолютно глухим.
Його комісували та відправили на батьківщину. Долею командира чоловік не цікавився.
Від безвиході в селі він запив по-чорному. Потім оговтався. Настали тяжкі дев’яності.
Роботи не було. Михайло намагався працювати. На початку нульових він намагався організувати свій бізнес, але не вийшло.
Потім відсидів, довгих п’ятнадцять років. Вийшов нещодавно, знову почав працювати. Матері немає. Сестра з чоловіком у місто поїхала. Жити на щось потрібно.
І ось тепер Михайло сидів у цьому будинку і напружено думав.
— Мати, коли син то твій помер? — поцікавився він.
Бабуся на хвилину завмерла. Сумно скривилася і втерла долонею мокрі доріжки, що пробігли по щоках.
— Так у січні 1989 року в Афганістані.
Пішла до буфета, дістала оксамитову червону коробочку. Поклала перед ним.
— От і нагорода є. Солдата собою закрив.
У Михайла відійшли ноги. Він сидів, не в силах відірвати очей від налитої йому чашки.
— Значить, того дня Сергій загинув закривши його собою, —промайнуло в голові. — А, він!
Подумавши, щось чоловік сповз з лави. Швидко попрощався і квапливо поспішив до дверей.
Він йшов сільською вулицею до автобусної зупинки і напружено думав. Потім раптом розвернувся і майже бігцем поспішив назад.
Вже сутеніло, коли Михайло завернув за ріг до будинку Таїсії Павлівни. Прислухавшись, він почав крастись уздовж паркану.
Розвів руками дві не прибиті штакетини і пірнув у двір. Через три хвилини, захований у лопухах ящик із інструментами, перекочував на колишнє місце в хлів.
А Михайло, гордо вийшовши, йшов у бік приміського автобуса. Наступного ранку Таїсію Павлівну розбудив стукіт у вікно.
Злякана бабуся, перехрестившись, закуталася в шаль і поспішно відкрила стулку. У дворі стояв усміхнений Михайло.
— Ось, мамо, спеціально приїхав. Я вчора бачив, ґанок у тебе прогнив. Провалиться.
Збентежена бабуся замахала на нього руками.
— Та я знаю, синку. Обходжу гнилі сходи. Не вистачить зараз на оплату. До пенсії ще тиждень. Платити тобі нема чим!
Але Михайло лише відмахнувся.
— Чаєм напоїш. Аж чай у тебе ароматний.
Поки Таїсія Павлівна протестувала і охала, чоловік почав все ремонтувати. Загнавши в будинок стареньку, він натяг з сараю дощок.
Повністю розібрав ганок, а через три години зібрав новий, пахло свіжою стружкою. Потім разом обідали, звареним Таїсією Павлівною борщем.
Михайло, як і обіцяв, грошей не взяв. Попросив тільки, одну чарку і, подумки, згадав Сергія.
Перед виходом спитав у бабусі про інструменти сина. Радісна бабуся закивала:
— Візьми, любий. Заробив чесно!
Михайло гірко посміхнувся і, згинаючись під вагою шухляди, поспішив на автобус.
З цього дня чоловік почав працьвати.
Обладнав удома столярну майстерню. Та так добре в нього справи пішли, що за рік уже власний цех мав. Фінансово піднявся, але по сусідніх селах двічі на місяць їздив.
Старим самотнім допомагав. Гроші ніколи за допомогу не брав. Мов свій гріх відмальовував.
До Таїсії Павлівни Михайло приїжджав щоразу, як вільна хвилина була.
Задоволений був — борг віддавав. Але, найбільше його радували чаювання зі старенькою.
Вона щебетала щаслива, гостя пригощала. Кожен приїзд намагалася порадувати Михайла чимось смачненьким.
Серце бабусі не натішилося. Наче сина знову знайшла. А він сидів за столом, слухаючи її щебетання і душею радів.
І життя його зламане не таким трагічним здавалося. І горизонти нові собі намічав. І розумів, що це таке щастя, мати рідну людину. Нехай, рідну не по крові, але по душі!
