Було це давненько. Автобус виїжджав рівно о сьомій. Байдуже, зима чи літо, дощ чи заметіль — водій Макар заводив двигун, хрумтів булкою з повидлом, клав поруч із собою термос із кавою та підіймав комір куртки.
Рейс був один: із села до районного центру на базар. Сорок кілометрів практично розбитою дорогою, через поля, гаї та три занедбані ферми. Пасажири — свої люди. Одні й ті самі обличчя з року в рік.
— Макаре, ти як? — запитував щодня дід Митько, сідаючи на своє місце біля вікна.
— Та живу поки що, — відказував Макар, не відволікаючись від дороги. — А ти чого? Знову до лікаря?
— Та в мене з ногою проблеми. Старію.
— А ти й замолоду не блищав, — підколював хтось із заднього ряду.
Сміялися.
Потім їхали мовчки. Хтось дрімав, хтось в’язав, хтось дивився у вікно, рахуючи пташок.
Але була серед них одна, про кого ніхто нічого не знав.
Сідала на останній зупинці — біля повороту на лісництво. Сивоволоса, у сірій хустці. Завжди в довгому пальті, із сумкою і якимось згортком у руках, акуратно загорнутим у картату тканину.
— Хто вона? — якось запитала Макара баба Шура. — Ні «добридень», ні «до побачення». Ні з ким не розмовляє. А їздить щодня.
— Не знаю, — знизав плечима він. — Не ставлю зайвих запитань. Якщо платить — значить, має право.
І справді — платила. Охайно. Без здачі. Завжди одна й та сама сума.
Виходила за кілька кілометрів до міста. Там, де не було ні зупинки, ні хат. Просто поле і поворот на путівець.
Макар гальмував, вона кивала — і йшла вздовж дороги, не озираючись.
Так тривало тижні три, аж поки одного разу автобус не заглух посеред поля. Просто — хрясь, і край. Ані гарчання, ані пихкання. Макар спересердя лайнувся й відчинив капот.
— І що там? — гукнула Шура.
— А бодай я знав! Слухайте, хто з ключами дружить?
Знайшовся дід Сергій, колишній тракторист. Поліз. Крутили, стукали, плювалися. Але автобус як стояв, так і стояв.
А навкруги — ні села, ні телефону. Тільки вітер по голому полю і ґави вдалині.
Сіли всі назад. Чекали.
— Зараз, — пообіцяв Макар, — заведемо. Не вперше.
Чекали вже годину. Хтось злився, хтось смикав ручки вікон, хтось скаржився на нирки.
І тут та сама жінка підвелася зі свого місця. Тихо так. Встала посеред проходу.
— Може, чаю? — сказала неголосно.
Усі обернулися. Ніби вперше почули її голос.
— Що? — перепитала Шура.
— У мене термос. Із чаєм. На всіх вистачить.
Вона поставила термос на переднє сидіння. Дістала із сумки стосик пластикових стаканчиків, пакетик бубликів і маленьку коробочку з медом.
— Оце так диво… — прошепотів хтось.
— А ви… — почав був Макар, але жінка вже розливала чай.
Усі по черзі підходили. Із вдячністю, з обережністю. Дехто навіть не вірив, що це все відбувається насправді.
— Ви щодня їздите, так? — запитав дід Митько, відпиваючи зі стаканчика.
Жінка кивнула.
— У місто. У лікарню.
— До лікаря?
— До онука, — відповіла вона тихо. — Лежить там. Сам-один.
— Як сам-один?
Вона ледь посміхнулася. Сумно.
— Батьків не стало. А я… Я тепер за всіх.
Запанувала тиша.
— А чого ж не в центрі? Не на таксі? — не вгавала Шура.
— Не можу. Грошей немає. А тут — звично. Та й дорога хороша. Можна подумати. Помовчати.
— І так щодня? — перепитав Макар.
— Щодня. Уранці туди. Увечері назад.
Він кивнув, дивився на неї довго. Потім відвернувся і знову поліз під капот. Але вже з іншим обличчям.
Двигун, як на зло, завівся через п’ятнадцять хвилин після чаю. Макар лише посміхнувся:
— Видно, не залізо, а совість у нього заскрипіла. Соромно стало, що така жінка в салоні, а він, зараза, мертвий.
Посміялися. Потихеньку рушили.
На тому самому місці, де зазвичай виходила вона, Макар пригальмував. Помовчав кілька секунд. Потім глянув у дзеркало:
— А може, підвезти вас до самісінької лікарні?
Жінка здивовано підняла брови.
— Не треба, я дійду.
— Та годі вже. Все одно в місто. Десять хвилин туди, десять назад — автобус не розвалиться.
— Та незручно якось…
— Це вже моя справа.
— Ну… — вона вагалася. — Якщо ви наполягаєте.
— Наполягаю, — кивнув він і плавно звернув із траси.
Дорога звивалася вздовж посадок. У місті, звичайно, вже ніхто не очікував такої махини біля дитячої лікарні, але Макар під’їхав прямо до сходів, немов рейсовий маршрут туди й належить вести.
Жінка подякувала тихо, стримано, і пішла, так само міцно притиснувши до грудей той самий згорток.
— А що в неї там, ви не гляділи? — запитала Шура, коли вони вже виїжджали назад.
— Не глядів, — відгукнувся Макар. — Але думаю — для онука. Може, тепле щось. Або іграшка.
— Шкода її, — зітхнула баба Катря. — І онука шкода.
— А я ось думаю, — сказав дід Митько. — Може, ми щось принести можемо. У кого мед залишився, у кого варення. Дітям корисно. Та й у лікарні там, самі розумієте…
— Іграшку можна. У мене онук виріс, машинки залишилися. Майже нові, — пожвавилася Катря.
— А я плед зв’яжу. Теплий. За тиждень упораюся, — сказала Шура.
Пасажири загомоніли. Пропонували хто що. Навіть Макар сказав:
— У мене в гаражі ящик із мандаринами. Із Нового року. Свіжі, не гнилі. Привезу.
Наступного дня жінка знову сіла на своїй зупинці. У руках — той самий згорток, ті самі тихі очі.
А коли автобус під’їхав до лікарні, пасажири почали вручати їй пакети.
— Це ось… від Шури. Варення. Вишневе.
— А це мед. Хороший, липовий.
— А в мене… іграшки. Машинки. Практично нові.
Вона розгубилася.
— Я не можу… справді…
— Можете, можете, — говорила Шура, майже навалюючи пакет на руки. — Це ж не від злиднів. Це — від щирого серця.
Жінка стояла біля ґанку лікарні, тримаючи в руках більше, ніж зазвичай могла віднести. Очі були сповнені сліз.
— Дякую вам… Дякую, рідненькі.
— Та годі вже, — махнув Макар. — Ми ж тепер команда. Не просто автобус, а майже… як маршрут дружби та допомоги.
Усі засміялися.
Так і почалося від того дня.
Щоранку вона сідала — а в автобусі вже чекали: хто з пирогом, хто зі шкарпетками, хто з малюнком від онучки. Усе — для онука. Ніхто не знав, як його звати. Не запитували. Просто — допомагали. Бо не можна інакше.
Одного разу вона сама простягнула Макарові фото.
— Це він. Сашко. Сім років. Розумний. Сумний. Але посміхається, коли я приходжу.
На фото — хлопчина з тонкою шиєю, серйозним поглядом і іграшковою машинкою в руках.
— Сумний якийсь, — сказав Макар.
— Він такий. Спершу — не вірив, що я щодня буду. А потім повірив.
— А він розмовляє?
— Розмовляє. Тільки не одразу. І тільки мені.
Макар кивнув.
— Усе правильно ви робите. І ми поруч.
Вона посміхнулася. По-справжньому. Не ввічливо, не сумно. А так, що в Макара десь у грудях защеміло.
Одного разу на зупинці до автобуса підбіг хлопчик.
— Це автобус, де бабуся Світлана їздить?
— Так, — здивувався Макар. — А ти хто?
— Я із сусідньої вулиці. Я хочу передати Сашкові шоколадку. Від нас. Можна?
Макар взяв. Сказав:
— Можна. Добре — завжди можна.
З кожним днем в автобусі ставало тепліше. Не від батарей, не від грубки — від людей.
Макар якось навіть пожартував:
— У мене тут, здається, не маршрутка, а психотерапевтичний кабінет на колесах. Хто чим поділиться, хто кого вислухає.
— А що, непогано б, — хмикнула Шура. — Слухай, давай табличку повісимо: «Автобус доброти». Або «Рейс номер Душа».
Сміялися.
Але ніхто вже не дивувався, коли в салоні з’являлися згортки, пакети, в’язані речі й навіть саморобні листівки. Усе — онукові Світлани. Хлопчикові, якого ніхто не бачив, але всі вважали своїм.
Одного разу жінка запізнилася.
Автобус стояв на зупинці, Макар дивився в дзеркало, люди перемовлялися:
— Щось не йде вона сьогодні.
— Може, захворіла?
— Або в місто раніше поїхала?
Макар потупцював, почекав ще кілька хвилин — і тільки зібрався рушати, як із-за повороту з’явилася знайома постать.
— Ледь встигла… — важко дихаючи, піднялася сходами.
— Усе гаразд? — запитав він тихо.
— Так. Просто всю ніч не спала. У Сашка температура була. Боялася.
В автобусі притихли.
— Зараз уже краще, — додала вона, сідаючи.
У цей день ніхто не шумів. Не сперечався. Не скаржився на дорогу.
Усі думали про одне.
Наступного тижня в автобус сіла молода жінка з дівчинкою років шести. Ніхто її не знав. Видно, не з села.
— А ви куди? — запитав Макар, звично перевіряючи список.
— У місто. До бабусі в поліклініку. Сказали, у вас тут рейс особливий…
— Хто сказав?
— Та знайомі. Сказали: «Поїдь з Макаром. Він добрий».
Він посміхнувся.
— Ну, добрий — не добрий, а воджу обережно.
— Нам не страшно. Ви ж Сашка возите. Ми читали.
— Читали?
— У газеті писали. Місцевій. Що в районній лікарні з’явився хлопчик, якому допомагає все село. І водій автобуса. Фотографію навіть додавали — він там із машинкою сидить і посміхається.
Макар кивнув. А всередині все стиснулося.
Він знав, що в когось із пасажирів донька працює в районній газеті. Мабуть, написала. Без зайвого галасу. Просто — про добре.
— Ну, значить, тепер нас точно читають, — пробурчав він, заводячи мотор.
Світлана про це дізналася не одразу.
— Та ти зірка! — хихикала Шура. — На тебе вже в редакції чекають, премію готують.
— Не смійся, — зніяковіла вона. — Я нічого такого не зробила.
— Це ти так думаєш. А ти поглянь на Макара. Він тепер навіть каву без термоса не п’є — тільки в горнятку, що Сашко подарував.
— Справді?
— А як же. І на горнятку написано: «Дякую за дорогу до добра».
Світлана стиснула губи, щоб не заплакати.
— Він… він же спершу не вірив, що все це для нього. Усе думав — тимчасово. А потім почав запитувати: «А сьогодні що принесуть? А Шура знову пиріг покладе?»
— Ось бачиш, — тихо сказала Катря. — Він тепер знає, що його не покинули.
— Я його й не покину.
— А ми — тебе.
Навесні в Сашка пішли покращення. Світлана розповіла, що лікарі говорять про операцію, яка дасть шанс — справжній.
— Але дорого, — додала вона. — Дуже. Я не прошу. Просто ділюся.
— Не проси, — сказав Макар. — Ми й самі розуміємо.
Наступного дня на передньому сидінні з’явився ящик. Пластиковий, із написом: «Для Сашка».
Хтось поклав туди сто гривень.
Хтось — п’ятсот.
Хтось — варення на продаж.
Макар поставив його поруч із собою.
— Нехай буде. Як то кажуть, не зменшиться.
І ніхто не сперечався.
Весна прийшла рано.
Дороги розкисло, річка розбухла, на даху зупинки закапало. Але автобус виїжджав, як за розкладом. Макар навіть жартував:
— Місцями пливемо, але все одно доїдемо.
Ящик для Сашка стояв біля водія щодня. Не в бардачку і не під сидінням — а просто на видноті. Як нагадування, що справа спільна.
Пасажири кидали туди хто що міг: готівку, банки варення «на продаж», пачки макаронів — мовляв, продамо, буде копійчина. Навіть дядько з ферми притягнув відро картоплі — «на борщ в лікарню».
А одного разу і зовсім трапилося чудо.
— Макаре, стій! — закричала Шура на середині маршруту.
Він пригальмував, виглянув.
З узбіччя до них ішов чоловік у плащі, з рюкзаком. Років сорока, в окулярах. Непримітний.
— Це що, автостоп? — посміхнувся хтось.
— Ні, я його знаю, — сказала баба Катря. — Це син Тамари Григорівни, яка в аптеці працювала.
Чоловік піднявся в салон, віддихавшись.
— Добрий день. Я… пробачте, ви ж водій, що до хлопчика в лікарню їздить?
— Ну… — Макар кивнув. — А вам чого?
— Я програміст. Живу в Києві. Прочитав статтю про вас. Знайшов, звідки автобус. Хотів допомогти.
— А що, у Києві автобусів немає? — здивувалася Шура.
— Є. Але таких людей — немає.
Він поставив на сидіння сумку.
— Там ноутбук. Новий. І навушники. Сашко ж хлопчик… А діти зараз у техніці розуміються.
Світлана, яка сиділа за пару рядів, закрила обличчя руками.
— Дякую… — видавила вона. — Я… не знаю, як…
— Не треба слів, — тихо відповів чоловік. — Просто передайте. Від дядька з міста.
Відтоді про «сільський автобус» говорили навіть у теленовинах. Запрошували Макара у студію.
— Дякую, не поїду, — сказав він. — Я тут потрібніший.
На один із днів йому зателефонувала Світлана. З голосом схвильованим, але радісним.
— Макаре, добридень. Можна вас попросити? Приїдьте завтра раніше. Ми хочемо дещо показати.
Він виїхав, як зазвичай, о сьомій. Пасажири були збуджені, хтось знав, хтось — ні.
Коли автобус зупинився біля лікарні, Світлана вже чекала.
Поруч — Сашко.
Він стояв.
Не на візку, не на колінах у бабусі, а — стояв. Із найсправжнісінькими милицями під пахвами і… з усмішкою.
— Сашко! — видихнула Шура.
— Він… він підвівся? — прошепотіла Катря.
— Сам, — кивнула Світлана. — Ну майже. Лікарі кажуть — усе піде.
Сашко підійшов до автобуса, повільно, обережно.
— Добридень, — сказав він. — Дякую, що допомогли.
Усі притихли. Хтось плакав.
Макар вийшов із кабіни, опустився навпочіпки.
— Ти молодець, хлопче. Пишаюся тобою.
Сашко простягнув йому коробку, обклеєну кольоровим папером.
— Це вам. Тут листи від дітей із палати. Вони кажуть, ви крутий.
Макар взяв коробку обома руками. Мовчки.
— Я тепер вас усім показую, — додав Сашко. — Кажу: це мій водій. Він мене додому відвезе, коли випишуть.
— Відвезу, звичайно. Тільки скажи — за розкладом чи з вітерцем?
Сміх пронісся по салону. Такий — живий, справжній.
А Сашко стояв поруч із бабусею, тримався за її руку і сяяв. Як сонце.
На зворотному шляху ніхто не говорив.
Просто їхали.
Дивилися у вікно. У голові в кожного крутилося одне: іноді достатньо просто не пройти повз.
Сашко повернувся додому в середині травня.
Вихідний день. Погода — як зі шкільного підручника: сонце, легенький вітер, запах розквітлої черемхи. Автобус, як не дивно, їхав не за розкладом, а у справі.
На “борту” — тільки Світлана, Макар, та кілька пасажирів, що виявили бажання допомогти донести речі.
У салоні — ящики з ліками, сумка з одягом, дитяча ковдра та іграшки. А головне — сам Сашко. Уже без милиць. Повільно, невпевнено, але — своїми ногами.
— Ось і все, Сашко, — сказав Макар, коли автобус зупинився біля хати. — Ласкаво просимо назад.
— Дякую, дядьку Макаре, — відповів хлопчик. — Я за вами сумував.
Він огледів автобус. Провів рукою по поручню.
— А можна… іноді просто кататися? Для настрою?
— Можна, — посміхнувся водій. — Для тебе завжди вільний вхід.
Біля хати вже зібралися сусіди.
Баба Шура, як не намагалася триматися, плакала в хустку. Катря принесла коровай. Дід Митько поставив табурет біля хвіртки і, не встаючи, махав рукою:
— Молодець, Сашко! Кремезний хлопець! Усе буде!
Усі сміялися, плескали Сашка по плечу, дякували Світлані, тиснули руку Макарові.
— Не применшуй, Макаре, — говорили. — Ти це все розпочав.
— Та годі вже… Я всього лише автобус вів.
— А ось і ні, — втрутилася Шура. — Ти не автобус. Ти — шлях. Через тебе все пішло.
Макар тільки махнув рукою і сховав очі під козирком кепки.
Через тиждень на автобусі з’явилася табличка. Маленька, але помітна. Зробили в сільському клубі, прикрутили до кузова поруч із номером рейсу.
«Добрий рейс»
Ніхто не сперечався. Ніхто не заперечував.
Тепер кожен знав: якщо їдеш на цьому автобусі — значить, не просто так. Значить, і ти частина чогось великого.
У салоні залишився ящик. Але тепер він був не тільки «для Сашка».
На ньому великими літерами написано:
«Якщо можеш — допоможи. Якщо треба — візьми. Усе по-чесному».
І люди клали. І брали. Без сорому. Без галасу.
Іноді хтось їхав просто поговорити. Іноді — передавав привіт Сашкові. А одного разу сам Сашко прийшов із бабусею.
Просто сів в автобус, прокотився до лісництва й назад.
— Чого катався? — запитав Макар.
— Хотів згадати, як усе починалося.
— І як?
— Добре. Добре місце.
Минуло літо. Настала осінь.
Пасажири все ті ж. Хто з відрами, хто з баулами, хто з новинами, а хто й з поросятами.
А Макар якось сказав у розмові:
— Ти знаєш, я раніше думав, що робота в мене нудна. Крути кермо туди-сюди. А виявилося — я людей везу. І кожен з чимось важливим. З історією, з болем, із надією. І це… ну, знаєш… це не якась там дурниця. А честь.
Шура тоді ляснула його по плечу:
— Ось. Казала я — наш Макар не простий. Із серцем.
Він посміхнувся:
— Не серцем, Шуро. Просто ми один в одного під боком. Ось і все.
Іноді в автобусі з’являються нові обличчя. Хтось запитує:
— Це той самий добрий рейс?
І отримують відповідь:
— Він.
І їдуть. Дивляться у вікно. Мовчать. А потім хтось першим говорить:
— А я, знаєте, раніше не вірив, що таке буває.
І старожили лише кивають:
— Буває. Тут — буває.
***
Любові і посмішок Вам, дорогі наші читачі 
Рано чи пізно добро завжди перемагає!
