Антоніна Іванівна щоранку обходила свою дачу з горнятком чаю в руках. Милувалася деревами, дбайливо оглядала кожну грядку.
Її ділянка була немаленька, п’ятнадцять соток, що вони з чоловіком Петром Миколайовичем обробляли багато років.
Половину займав город, де родила картопля, морква, капуста, а іншу — фруктовий сад з яблунями, грушами та кущами.
Та найбільшою її гордістю були кущі лохини. П’ять років тому вона посадила перші саджанці, і цього року чекала першого щедрого врожаю. Поряд з ними буяли кущі ожини, що щоліта радували господиню великими, солодкими ягодами. А вздовж огорожі вилася виноградна лоза, обважніла від соковитих грон.
— Петю, дивися, яка лохина наливається! — гукала вона до чоловіка.
— Краса, — погоджувався той.
На літо до них приїжджали онуки — дванадцятирічний Сашко та десятирічна Оленка. Діти допомагали на городі, збирали ягоди, а в спеку купалися в річці. Антоніна Іванівна їх обожнювала.
По сусідству мешкала Зінаїда Петрівна. Її ділянка була крихітна, всього шість соток. Городу там не було, самі лише клумби з квітами та невеличкий будиночок.
На літо до неї привозили аж п’ятеро онуків — від чотирьох до чотирнадцяти років. Багатодітна сім’я, батьки працюють у місті, тож бабуся все літо сама сидить з дітлахами.
Діти заприятелювали й бігали по обох дачах. Антоніна не заперечувала, навпаки, тішилася, коли її двір наповнювався дитячим сміхом.
— Тітонько Тоню, можна ми у вас пограємо? — питали сусідські онуки.
— Звісно, любі. Тільки обережніше з грядками.
Одного ранку жінка побачила дивну картину. Деякі кущі лохини стояли майже голі. Замість синіх, ягід висіли лише зелені – недозрілі.
— Петю, ходи сюди! — покликала вона чоловіка.
— Що сталося?
— Дивись на лохину. Де ягоди?
Чоловік підійшов ближче, уважно оглянув кущі:
— Дивно. Учора ж повно було.
— Може, птахи?
— Птахи по одній ягідці дзьобають, а тут усе підчисту. Наче хтось навмисно збирав.
Антоніна пішла перевірити інші кущі. Ожина теж стояла майже порожня. Навіть недозрілі ягоди були зірвані.
— Петю, й ожину хтось обібрав!
— Не може бути.
Але факт залишався фактом. Кущі, на яких ще вчора висіло безліч ягід, сьогодні стояли голісінькі.
Увечері Антоніна вирішила поспостерігати. Присіла на лавочку з книжкою, але поглядом стежила за садом.
За годину побачила, як крізь дірку в паркані пролізли сусідські онуки. Всі п’ятеро гуртом попрямували до кущів з ягодами.
— Дивіться, які сині! — раділа наймолодша.
— Зберімо всі, — запропонував найстарший.
І діти заходилися методично оббирати кущі. Їли на ходу, набивали кишені, складали в знайдений десь пакет.
Антоніна вийшла зі своєї схованки:
— Діти, що ви робите?
Малеча перелякано завмерла, старші спробували заховати пакет за спину.
— Ми просто трішки спробували, — виправдовувався тринадцятирічний Михайлик.
— Трішки? Та ви ж усі кущі обібрали!
— Тітонько Тоню, а можна ми ще візьмемо? — запитала чотирирічна Катруся. — Вони такі смачні!
— Не можна. Це наші ягоди, ми їх самі ростили.
Діти похнюпилися й потяглися до дірки в паркані. Антоніна провела їх поглядом і пішла до сусідки. Та сиділа на ґанку.
— Зіно, треба поговорити.
— Слухаю.
— Твої онуки обібрали всі мої кущі з ягодами. Тим паче навіть недозрілі! Адже там різні сорти і вони потихеньку спіють увесь сезон. Я скільки вклала сил і коштів, а тепер що мені робити?! Голі кущі стоять, Зіно!!!
Сусідка навіть не здивувалася.
— Ну то й що? Діти ж.
— Як «що»? Вони знищили весь урожай!
— Тоню, ну чого ти засмучуєшся. Подумаєш, якісь ягідки.
Антоніна остовпіла від такої реакції:
— Якісь ягідки? Я п’ять років лохину ростила! Кожен кущик поливала, підживлювала!
— Ну виростиш ще. Чого перейматися.
— Зіно, а ти хоч вибачитися можеш?
— За що вибачатися? Діти є діти. Що з них узяти?
Розмова заходила в глухий кут. Сусідка явно не вважала поведінку своїх онуків чимось поганим.
Наступного дня Антоніна виявила, що зникли й грона винограду. Ті самі, що мали дозріти до кінця серпня.
— Зіно! — гукнула через паркан.
— Що знову?
— Твої онуки тепер виноград позривали!
— А що такого? Кислий, мабуть, був.
— Звісно, кислий! Він же ще зелений! Вони майже всі грона пообривали!
— Ну, спробували й кинули. Діти ж цікаві.
Антоніна відчула, як закипає всередині:
— Зіно, твої діти весь мій сад руйнують!
— Не перебільшуй. Сад у тебе великий і багатий.
— До чого тут «багатий»? Я ці рослини роками вирощую!
— Ну й продовжуй вирощувати.
Сусідка пішла в хату, грюкнувши дверима.
Увечері жінка розповіла чоловікові про розмову із Зіною.
— Уявляєш, навіть не вибачилася! Каже, діти є діти.
— Ну а що ти хотіла? — знизав плечима Петро Миколайович. — Їй простіше відмахнутися, ніж з дітьми виховні бесіди проводити.
— Але ж це крадіжка!
— Тоню, не гарячкуй. Діти маленькі, не розуміють.
— Найстаршому тринадцять років! Уже ж мав би розуміти, що чуже брати не можна. Тип паче лазити в дірку в паркані до чужих людей у двір.
Чоловік зітхнув. Йому не хотілося сваритися з сусідами через якісь ягоди.
За кілька днів зникла навіть смородина.
— Усе, більше терпіти не буду! — рішуче сказала Антоніна чоловікові.
Жінка знову пішла до сусідки. Зінаїда поливала квіти з лійки.
— Тепер і смородину з’їли!
— Яку ще смородину?
— Мою! Твої онуки знову через паркан лазили!
— Тоню, ну що ти як зірвалася з ланцюга? Діти ягідки посмикали, не трагедія ж.
— Не смикали, а геть усе обібрали! У мене весь урожай зник!
— Та що ти на дітей нарікаєш? Сама винна.
Антоніна не повірила своїм вухам:
— Як це я винна?
— А хто їм дозволяв по твоїй ділянці бігати? От вони й звикли, що все можна.
— Та я ж з добрих намірів! Думала, хай діти приятелюють!
— Ну от і отримала результат своїх добрих намірів.
Сусідка поставила лійку й попрямувала до будинку:
— І потім, якщо не хочеш, щоб брали, паркан роби вищим. А то дірки скрізь, будь-хто пролізе.
— Зіно, але ж можна пояснити дітям, що чужого брати не можна!
— Можна. Але навіщо? Вони все одно не зрозуміють.
Антоніна повернулася додому засмучена. Сіла на лавочку й заплакала. Стільки років працювала в саду, чекала врожаю, а тепер усе пропало.
— Тоню, ну чого ти сльози ллєш? — утішав чоловік. — Наступного року нові ягоди будуть.
— Річ не в ягодах! Річ у тому, що сусідка навіть вибачитися не хоче! Геть знахабніла!
— А що з неї взяти? Сама розумієш, яка вона.
Справді, Зіна мала славу в селі не найприємнішої в спілкуванні людини. Але до цього моменту вони з Антоніною цілком ладнали.
— Петю, а давай паркан вищим зробимо?
— Можна. Але дорого вийде.
— А що робити? Інакше вони весь сад розграбують.
Наступного дня почалося будівництво нового паркану. Петро Миколайович привіз дошки, сітку, стовпи. Працював з ранку до вечора.
Зіна спостерігала за будівництвом зі свого двору й уїдливо коментувала:
— Ну й зажерливі! Від дітей парканом відгородилися!
Антоніна не відповідала, лише щільніше стискала губи.
Онуки сусідки теж крутилися біля паркану, намагалися знайти нові лазівки. Але Петро всі дірки залатав, шпарини забив.
— Тітонько Тоню, а чому ви паркан збудували? — запитала маленька Катруся.
— Щоб ягоди зберегти.
— А можна ми до вас будемо приходити гратися?
— Ні, більше не можна.
Паркан допоміг, але стосунки з сусідами остаточно зіпсувалися. Зіна під час зустрічі відверталася, діти більше не приходили.
— Зажерлива! — кричали вони крізь паркан. — Баба-жаднюга!
Антоніна намагалася не звертати уваги, але на серці було важко. Раніше двір наповнювався дитячим сміхом, а тепер панувала тиша.
А Зінаїда тим часом розповідала іншим дачникам свою версію подій:
— Уявляєте, які зажерливі! Дітям ягідку з’їсти не дають! Паркан височенний збудували!
— А що, багато з’їли? — цікавилися сусіди.
— Та жменьку якусь! А вона каже так, наче в неї мільйони вкрали!
Версія Зінаїди звучала більш виграшно. Хто ж повірить, що діти можуть з’їсти весь урожай із кущів?
Поступово в селі сформувалася думка, що Антоніна скупа й шкідлива. А Зінаїда — добра бабуся, яка сама виховує п’ятьох онуків.
До кінця літа ситуація тільки погіршилася. Сусідські діти, не маючи можливості потрапити в сад, почали мститися по-іншому. То м’яча перекинуть через паркан, то сміття. Одного ранку Антоніна виявила, що хтось розкидав по городу недопалки й фантики.
— Зіно, приструни своїх онуків!
— А що вони зробили?
— Сміття в город накидали!
— Звідки знаєш, що мої? Може, вітер приніс.
І діти продовжували бешкетувати. То води зі шланга через паркан хлюпнуть, то камінець кинуть у вікно.
Антоніна зрозуміла, що бабуся їх не тільки не зупиняє, а й заохочує.
— Петю, може, до поліції звернутися?
— Тоню, та що ти! Через дитячі пустощі людям голову морочити?
— Але ж вони хуліганять!
— Потерпимо. Незабаром літо скінчиться, поїдуть.
І справді, наприкінці серпня галаслива компанія зібралася в місто.
Антоніна сиділа ввечері на лавочці в тиші й думала про наступне літо. Напевно, Зіна знову привезе своїх п’ятьох онуків. А що тоді?
Знову натягнуті стосунки через паркан, знову камінці в город і обзивання?
Адже діти тепер вважають її злою бабою-жаднюгою, а їхня бабуся не збирається їх переконувати. Сад уже не здавався їй місцем радості та відпочинку — тепер це була фортеця, в якій треба було захищати не лише ягоди, а й свій спокій.
