До моєї дружини теща завжди ставилася, м’яко кажучи, не дуже. Улюбленицею Тамари Василівни завжди була старша.
-Ось Олена у мене розумниця, – любила говорити ”моя друга мама”, – а твоя Оля чого у житті досягла? Заміж нормально вийти й то не змогла. І не ображайся, на правду ображатись не можна. І щодо мене як поводиться: я їй слово, а вона мені двадцять! Жодної поваги до матері!
Гаразд, я до серця не брав, але хіба можна так про свою дитину говорити? “Двадцять” слів у відповідь – це коли моя дружина вже не витримувала всіх дріб’язкових придирок матусі й починала їй давати відсіч.
Олена ж мамі завжди навʼязувала свою думку, Тамара Василівна їй у рота дивилася, для неї думка старшої дочки була завжди експертною та авторитетною.
Ми люди дорослі вже за сорок перевалило, живемо самостійно, діти підросли, поїхали на навчання, періодично приїздять. Квартира давно куплена, у борг не просимо. Раніше теж не просили, особливо у тещі.
Сестра дружини також живе своєю родиною, син дорослий, інститут закінчує. Тамара Василівна жила у своїй квартирі, те, що теща неодмінно залишить житло старшої дочки в обхід моєї дружини, мало нас турбувало: вона у своєму праві, зрештою.
Теща лежала в лікарні. Сходили, відвідали, вислухали лікаря про те, що маму днів через 5 можна забрати додому.
І від мами вислухали, що яблука не ті їй принесли, от прийшла б Олена, вона точно не помилилася б, вона знає, які мама яблучка любить.
-Олена не прийде, – каже моя дружина мамі, – їй щонайменше пару тижнів удома сидіти треба буде, в неї нежить та кашель з підозрою на щось більш серйозне (тобто тещі додому не можна, щоб не підчепити ще й це).
-Я так довго у лікарні не витримаю, – сказала мама, – а хто за мною ходитиме?
Лікар сказав, що тещу треба буде забрати днів через 5. Куди її? Ну що вдієш, до нас, сина на кухню виселимо, його кімнату теща хвора займе. Добре хоч у нас трикімнатна.
А дня через 3 Олена зателефонувала: їй погіршало, запропонували госпіталізацію. Ще перші дні про це не говорили, навіть, коли мати вже була у нас із дружиною . Олена мамі дзвонила кілька разів, а потім замовкла.
Дружина моя взяла відпустку, щоб за мамою доглядати. Внучці, коли та дома, бабуся на повних правах раз у раз задає завдання: то води подати, то чай занадто гарячий, то занадто холодний, то сорт не той, то колір. Веселощі в будинку.
-Уявляєш, – шепоче мені Оля ввечері, коли я з роботи повернувся, – Олені стало гірше. Я вже заплакала, ти тільки мамі не кажи.
Куди там не кажи, мама слухає, у мами, коли її не стосується, слух відмінний.
-Лєна на апараті штучної вентиляції легень? – кричіть з кімнати.
Дружина – до неї, чи мало зараз знову із серцем погано буде.
Ні, погано не стало, зате думки вголос потекли:
– Я ж квартиру свою – Оленці подарувала і як тепер?
Її чоловікові спадщина не дістанеться. Олена, не будь дурною, одразу квартиру онукові заповіла. Я ж нотаріальну відмову підписала, що у разі чого у спадок не вступатиму. Ну, хоч тут все добре.
Ми з дружиною стоїмо та очима плескаємо, син був удома, теж стоїть і не знає, що й сказати. Ось це бабуся Тамара Василівна, ось це мозок, совість, честь та інше.
Дочка в лікарні лежить, а мама не розуміє, як тепер із квартирою бути, якщо Лєна, кохана донька, ласти складе раніше за маму!
-Ти що, – каже мені потім син на сходовій клітці, куди спеціально мене викликав, щоб ні Оля, ні теща не чули, – ти не зрозумів? Тобто, якщо, на жаль, тітка Олена відійде раніше бабусі, то квартиру успадковує мій двоюрідний брат.
-Ну і що? – кажу, – І так зрозуміло було, що цієї спадщини нам не видно. Було б про що переживати!
-А я не про спадок, – каже, – переживаю. Я говорю про те, що у бабусі власності не буде ніякої. Як ти вважаєш, чи потрібна бабуся її старшому онукові? Він одружуватися починає, в плани його нареченої безглузда і шкідлива бабуся не входить. Тож прийде вона до нас. Майже вже прийшла. Я тоді відразу на квартиру жити піду, в інституті на заочне переведуся, буду працювати.
І тут до мене дійшло: адже правда. Якщо колись Олени не стане раніше за тещу, то Тамара Василівна звалиться на нашу голову назовсім.
-Як з нею жити? «Я кажу своїй дружині: «Справа навіть не в грошах, але вона ніколи не сказала ні тобі, ні мені, ні нашим дітям доброго слова?»
Всю душу в Олену вклала і в її сина, а за нею будемо ми з тобою прибирати?
Олена потихеньку видужує.
Теща поки що у нас. Але “доглядати” і навіть ще якийсь час терпіти її у нас у будинку – пекло. Та й чи маємо ми це робити? Кому спадщина, тому й горщики. Адже так?
