— Мама в лікарні, — злякано видихнув Вова, поклавши слухавку. — Лікар дзвонив. Схоже, мама навіть сама набрати мене не змогла…
— Що сталося? — тут же перепитала Наталка.
Свекруху вона, правду кажучи, не недолюблювала, але ж і зла нікому не бажала. Серце мимоволі кольнуло від жалю до літньої жінки.
— Тиск дуже високий, сказали — ризик летальний. Я навіть зібратися з думками не можу…
Було видно, що Вова зовсім розгубився. Часом Наталі здавалося, що в стресових ситуаціях він поводиться як велика дитина. Мабуть, за звичкою побіг би до мами за порадою, та от біда — допомога якраз їй і потрібна.
— А чому вона тобі до «швидкої» не зателефонувала?
— Та дзвонила ж! А я звук вимкнув, на роботі закрутився… Тільки зараз пропущені побачив.
— Так, нумо збирайся, — почала керувати процесом Наталка. — Поїдемо в лікарню, на місці все дізнаємося.
— А ти зі мною поїдеш? — знову, наче малий хлопчик, запитав чоловік.
— Звісно.
— Дякую.
Наталя лише сумно посміхнулася. Вона добре розуміла, чому Вова сумнівався. Їхні стосунки зі свекрухою були, м’яко кажучи, далекими від ідеалу.
З самого початку Галина Вікторівна не злюбила невістку. Як тепер Наталя розуміла, справа була зовсім не в ній — свекрусі в принципі не подобалося, що хтось «відбирає» у неї синочка. Вона ж виховувала Вову сама.
Чоловіка не стало, коли той був ще зовсім малим. Нового життя Галина Вікторівна так і не влаштувала, усю себе поклавши на вівтар материнства. І, звісно, відпускати його від своєї спідниці їй дуже не хотілося.
Коли молоді тільки з’їхалися, Галина Вікторівна дзвонила по п’ять разів на день. Питала, що Вовчик їв, як за ним Наталя доглядає, нагадувала, щоб шапку вдягнув. Спочатку це було навіть смішно, але згодом стало не до жартів.
Після весілля свекруха й не думала полишати спроб стати «третьою» в їхній родині.
Приїжджала в гості без запрошення, повчала Наталю, намагалася в усьому її перевершити. Тільки-но невістка зварить борщ — Галина Вікторівна вже свій несе, і сина кличе в гості: мовляв, ходімо, скуштуєш «справжнього».
А потім ще й питає, чий смачніший. Або прийде і давай підлогу мити: «Пісок під ногами хрустить, я ж знаю, як правильно прибирати, не те що твоя жінка».
Врешті-решт Наталі цей дитячий садок набрид. Вона прямо сказала чоловікові:
— Я більше не хочу бачити твою маму. Мені набридло терпіти приниження і брати участь у цих дивних змаганнях.
— Але я ж не можу покинути маму, — злякано заперечив тоді Вова.
— А я й не кажу, що ти повинен. Я кажу, що особисто я її бачити не хочу. Нехай приходить, коли мене немає, а краще — ти сам до неї ходи. Інакше я не витримаю, і буде гучний скандал.
Наталя не знала, як чоловік зміг це владнати, але з того часу свекруха перестала постійно вештатися в них під ногами. Лише раз вони перетнулися після того, і Галина Вікторівна навіть вітатися не стала.
Наталя не образилася, навпаки — зраділа. Чим менше свекруха говорить, тим міцніші нерви.
Але зараз було не до старих образ. Життя жінки було під загрозою. Наталя хоч і не відчувала до неї великої любові, та чоловіка їй було щиро шкода. Вона бачила, як він страждає.
Палату знайшли швидко. Галина Вікторівна лежала на ліжку й виглядала зовсім змученою. Наталя пообіцяла собі, що не буде вплутуватися в жодні чвари, тим паче лікар попередив: пацієнтці не можна нервувати.
Побачивши сина, Галина Вікторівна розридалася.
— Вовочко, я ж до тебе не додзвонилася!
— Пробач, мамо, я звук вимкнув. Ти як?
— Ой, не знаю…
Тут жінка помітила невістку. Наталя вже подумала, що краще було залишитися в коридорі, але свекруха її здивувала:
— Наталочко, ти теж приїхала? Я така рада! Думала, вже кінець мені сьогодні… І найбільше на світі жалкувала, що ми з тобою не знайшли спільної мови. Ти ж тепер мені як донька!
Наталя не те щоб розчулилася, але серце все ж відгукнулося.
— Галино Вікторівно, не хвилюйтеся, вам зараз не можна. Звісно, я теж за вас переживала. Ми ж не чужі люди.
Побули вони в лікарні недовго. Лікар заспокоїв: зараз прямої загрози немає, але після виписки за жінкою треба буде наглядати. Наталя знала, що це означає — доведеться на якийсь час переїхати до свекрухи.
Вова дуже болісно сприймав будь-які проблеми зі здоров’ям, тож виконував усі настанови лікарів із фанатизмом.
Можна було б і самого чоловіка відправити, але Наталка вирішила, що це було б неправильно. Галина Вікторівна — чи то під впливом обставин, чи то справді від щирого серця — захотіла миру. Тож треба підтримати цей порив.
Через тиждень свекруху виписали, і молоді тимчасово оселилися в неї. Допомагали по господарству, стежили за тиском. Галина Вікторівна була як ніколи ввічлива.
Постійно дякувала, не причіпалася, хвалила Наталку на кожному кроці.
Наталя вже й сама повірила, що людина змінилася. Думала: «Мабуть, подих смерті змусив її схаменутися. Зрозуміла жінка, що не можна вічно тримала сина на короткому повідку».
Наталя розслабилася, намагалася бути м’якшою, мріяла, що тепер вони зможуть спокійно пити чай і розмовляти без підтекстів.
Та рожеві окуляри розбилися вщент в один момент. Якось Наталка прихворіла прямо на роботі — піднялася температура, почало морозити. Щоб не заражати колег, вона вирішила поїхати додому.
Хотіла тільки заскочити до свекрухи, забрати частину своїх речей і відправитися у власну квартиру — відлежатися хоча б пару днів у тиші.
Галина Вікторівна її явно не чекала. Коли Наталка зайшла до хати, то почула на кухні голоси: свекруха чаювала з сусідкою, Марією Дмитрівною, відомою на весь будинок пліткаркою.
Наталя вже хотіла було зайти привітатися, та розмова змусила її заціпеніти.
— Нічого, я цю змію ще виживу, — приглушено, але чітко говорила Галина Вікторівна. — Знаєш, як мені важко при ній прикидатися? Але я щодня, поки вона не чує, сина свого нацьковуваю. Зараз він знову звикне до моєї їжі, до того, що вдома чисто, все випрасувано — і піде від неї. Повернеться додому.
Ох, Маріє, так вдало все склалося! І те, що в лікарню потрапила, і те, що лікар рекомендував допомагати. А то ж Вовку і не заманити було до мене, а тепер він поруч. А цю він сам скоро вижене, от побачиш.
Наталка тільки похитала головою. Як кажуть — горбатого могила справить. І як вона могла повірити в цю виставу?
Вона ввійшла на кухню, і жінки вмить замовкли.
— Ой, Наталочко, а чого ти повернулася? Сталося щось? — знову ввімкнула «добру маму» свекруха.
— Та захворіла я, Галино Вікторівно.
— Ох… Ну сідай, зараз тобі чаю зроблю.
— Досить прикидатися, я чула всю вашу розмову. Піду речі зберу.
— Яку розмову? — занервувала жінка.
— Ту саму. І ввечері обов’язково перекажу її Вові.
— Він не повірить! — злісно випалила Галина Вікторівна, миттєво зриваючи маску доброзичливості.
— А от і побачимо.
— Ох, погано мені… Тиск, мабуть… — свекруха вхопилася за серце, намагаючись знову тиснути на жаль.
— Нічого страшного. Марія Дмитрівна вам «швидку» викличе, якщо що.
Наталя не знала, що там наговорила синові Галина Вікторівна, але Вова зателефонував явно роздратованим.
— Наталко, мамі зле було, а ти її просто кинула?
— Ну, по-перше, з нею була сусідка. А по-друге — я більше знати твою маму не хочу.
— Що сталося? — запитав Вова, вже трохи заспокоївшись. Він же знав, що дружина просто так не пішла б.
— А ти в неї запитай. Скажи, що все знаєш, і нехай вона сама прокоментує свої слова.
Чи то Вова був гарним актором, чи то в Галини Вікторівни нерви здали, але свій план вона йому виклала. Звісно, виставляючи себе жертвою — мовляв, син покинув матір заради «змії».
Але Вова вибрав дружину. Того ж вечора він зібрав речі й повернувся до Наталі.
— Я теж тепер бачити її не можу, — тихо сказав він, сидячи вдома на кухні.
— Тобі якраз не можна не бачити. Вона твоя мама і тебе любить. Нехай якоюсь своєю, хворобливою любов’ю, але любить. А от я маю право з нею не спілкуватися. І, вибач мені, справді не буду.
— Я розумію, — зітхнув Вова.
Він теж обмежив спілкування. Сказав матері прямо: більше її інтриг не терпітиме, і якщо вона ще раз спробує втрутитися в їхнє життя — він заблокує її номер назавжди. Чи то Галина Вікторівна злякалася, чи то й справді щось зрозуміла, але більше прикрощів дітям вона не завдавала.
Отак воно і в житті буває: ми хочемо вірити в краще, але іноді щирість — це лише маска для хитрого плану. Головне вчасно це помітити і не дати зруйнувати свій власний світ.
А як ви вважаєте, чи можна справді пробачити таку підступність близькій людині, чи після такого довіра зникає назавжди?
