— Черемха шаленіла цвітом, наче хмара, хвилями, каскадами білої піни, повісивши гілля до самої землі. І пахла так, що хотілося загребти повітря оберемком і забрати із собою.
— Дурне те дерево, — пробурмотіла Знахарка, помішуючи клекітливе вариво в казані. — Кортіло ж їй вибухнути цвітом саме перед холодами — а навіщо? Усе одно морозами поб’є. — І повернула голову до дівчини, що завмерла віддалік. — Ну, кажи, чого прийшла?
Та ступила до вогнища, озирнулася.
Хатинка знахарки тулилася до підніжжя пагорба, немов увігнана у схил, зелений дерен укривав похилий дах. Черемха обмітала поріг квітучими вітами, обсипаючи сніжну крихту пелюсток.
Господиня хатини сиділа на камені перед розведеним у ямі вогнищем. Від бронзового казана, підвішеного над вогнем, ішла пара. На зеленкуватих від патини боках сплітався чеканний візерунок зі зміїних тіл, вушка казана вигиналися півкільцями, ніби голівки гадюк.
Знахарка перехопила погляд дівчини, неласкаво посміхнулася.
— Що, казок наслухалася?
Дівчина замотала головою. Їй було років сімнадцять на вигляд — саме на порі до шлюбу. У рудій косі ясніла шовкова стрічка, щоки палахкотіли рум’янцем і ластовинням, а карі очі дивилися з такою надією, що знахарка тяжко зітхнула.
— Закохалася, значить.
Дівчина потупилася й притиснула долоні до палаючих щік.
— Він ковалів син… — видавила вона. — Веселий… сильний…
— І красивий, мабуть? — насмішкувато мружачись, запитала знахарка.
— Кращого немає, — тихо відповіла дівчина. — На святах усі мої подруги до нього липнуть. В’ються довкола, що оси над пирогом. І жваві, і собою гарні, а я — руде ластовиння…
Вона схлипнула, ледве перевела подих.
— Та я… я б для нього серце з грудей… Аби лише подивився, пригорнув… слово лагідне промовив… А він мене не помічає навіть.
Знахарка махнула рукою.
— Забудь. Пестунчик він, якщо відмови не відає. Дівчат мабуть губить, як яструб курей тягає. А ти, руде курча, сама до нього в пазурі просишся. Краще радій, що він тебе не вгледів. Зв’яжешся з ним — наплачешся, чисту правду тобі кажу.
— І нехай! — люто крикнула дівчина. — Краще від любові плакати, ніж без любові марніти. Мені без нього життя немає!
І бухнулася на коліна в сиру траву.
— Поможи, матінко! Нині ввечері гуляння буде біля річки. Зроби так, щоб я йому до серця припала, щоб він мене з усіх дівчат вибрав, щоб зі мною одною до ранку танцював!
— Не мати я тобі, дурна, — буркотливо відгукнулася знахарка. — Була б матір’ю — за косу відтягала б та в сараї замкнула. Чи знаєш, що я нічого не роблю задурно?
— А що попросиш за сплату? — Голос дівчини боязко здригнувся.
— За таку дрібницю — недорого. Стрічку з коси віддаси мені й поясок.
— Усього? — Дівчина квапливо взялася розплітати косу й незабаром простягнула знахарці на долонях скручену стрічку й тонкий пояс із нитковими китицями.
Та сховала подношення за пазуху й підняла з каменя черпак на довгій ручці. Занурила його в казан, помахом руки розігнавши клуби пари.
Рідина в казані була чорною, як смола. Черпак торкнувся її — і по поверхні пробігли золоті відблиски, бризнули іскрами.
Ледь стримуючи тремтіння, дівчина подалася вперед. У казані відбивалася ніч — світла, як день, золота від вогнищ, що палають на березі річки.
Між вогнищ кружляли ошатні пари, живими ланцюгами вилися хороводи, миготіли кольорові стрічки, підняті руки, сміючіся обличчя. І в самій середині, осяяні вогнями з усіх боків, танцювали двоє — статечний широкоплечий парубок в червоній сорочці й дівчина, чиї кучері жарким блиском сперечалися з язиками полум’я, а очі сяяли усім щастям світу…
— Пий, — сказала знахарка, підносячи до її вуст черпак із рідиною кольору золота й вогню.
Дівчина відсьорбнула — і закашлялася від гіркоти, що перехопила подих. Сліпо похитнувшись, вона відступила на кілька кроків, витягнула руку в пошуках опори, і її пальців торкнулося щось пухнасте, пахнуче дурманно й запаморочливо…
Віття черемхи.
Літній полудень знемагав від спеки й сонця. Сонце палило — і не було в небі ні хмаринки, щоб приглушити його нещадне сяйво.
Черемха біля самотньої хатини шелестіла листям на вітрі. Весняні морози не помилували її, згубили ніжну зав’язь, і після буйного цвітіння на вітах залишилися лише поодинокі чорні ягоди.
Знахарка висипала з долоні в казан пригорщу плодів.
— Що, — запитала вона, не дивлячись на гостю, — пішли після квіточок ягідки? Та не всяка ягода солодка.
Руда мимоволі притиснула руки до живота. Хоча під просторим сарафаном ще нічого не було видно.
Вона сильно змінилася з весни. Обличчя змарніло, із щік зійшов рум’янець. У рухах з’явилася настороженість, в очах — страх, наче вона щохвилини чекала злого окрику за спиною.
— Він обіцяв, — сказала вона пустим надтріснутим голосом. — Суджену свою кликав. Сватів пришле, казав.
— І що?
— Прислав. — Руда скривилася, жалібно викривила губи. — До сусідки моєї…
І раптом надломилася, наче деревце в бурю, осіла на коліна, скорчилася у зім’ятій траві, задихаючись від ридання.
Знахарка помішувала зілля в казані, дожидаючись, поки вщухне розпачливий плач.
— Поможи мені. — Руда витерла обличчя рукавом; повіки в неї набрякли від сліз, але карі очі, втративши колишню лагідність, дивилися зло й вимогливо. — Нехай він виконає, що обіцяв. Нехай покохає мене так, щоб до самої смерті не розлюбив. Щоб жити без мене не міг!
— За таке прохання, — розмірено промовила знахарка, — і плата буде висока. По кишені тобі?
— Душу попросиш? — Дівчина й бровою не повела. — Бери.
— Нащо мені твоя душа? Віддаси мені те, що у лоні носиш.
З обличчя рудої збігла остання барва, ластовиння різкіше проступило на побілілій шкірі. Вона подалася назад, стиснувши рукою складки тканини на животі.
— Не хочеш — не треба, — додала знахарка.
Дівчина розтиснула пальці.
— А якщо згоджуся? — ледь чутно запитала вона. — Ти його… одразу забереш?
— Її, — байдуже поправила знахарка. — Та не трясися ти. Доносиш і даси їй життя спокійно. На третю ніч після пологів залиш вікно відчиненим — а решта вже моя турбота.
Дівчина дивилася на неї, як засуджена — на зашморг, що повис перед обличчям. Худі пальці терзали зав’язки сорочки біля горла.
— Що ти… з нею зробиш?
— Виховаю, як рідну. Давно мені наступниця потрібна.
Руда опустила голову на руки й довго мовчала. Коли вона знову випросталася, стало видно — нижня губа набрякла й кровить.
— Одне лише скажи. У мене ще будуть діти?
Знахарка схилилася над казаном. Побовтала черпаком, пускаючи кола по кисільно-густій рідині.
Казан засвітився зсередини рудуватим світлом — неяскравим, затишним. Віддзеркалення заколихалося й прояснилося. У глибині горіло вогнище, попихкуючи розпеченим вугіллям.
Жінка біля вогню розчісувала мідні кучері; домашня сорочка м’якими складками облягала її круглий, як наливне яблуко, живіт. Чоловік, що сидів навпроти, вирізав ножем візерунки на дощечці.
Наполовину готова колиска стояла на лавці поруч із ним, а на підлозі захоплено порався зі стружками круглощокий хлопчина, такий же рудий і ластовиннястий, як мати.
— Я згодна, — прошепотіла дівчина, не зводячи очей із віддзеркалення.
— Пий, — сказала знахарка. Зілля в черпаку відливало бурштином, тянулося з країв довгими медовими нитками.
Дівчина кивнула й потягнулася до черпака.
Дощ шмагав черемху по гілках — навскіс, сплеча, немов досвідчений кат-дощовик. Під його ударами листя зривалося з віток у багнюку, прощально спалахуючи блідим золотом у світлі чадного вогнища.
Не звертаючи уваги на дощ, знахарка підкидала гілки у вогонь. Той ковтав сирі хворостини й продовжував горіти — не інакше як чарами.
— Ну, що ще?
Жінка по той бік вогнища здригнулася й підняла голову. Її волосся ховала сіра, обліпла від вологи хустка. Такий самий сірий кожушок на плечах робив її схожою на розкуйовджену знесилену ворону.
— Що тобі не йметься? Сита, здорова. Діток он народила. Чоловік тебе любить.
— Любить, — гірко посміхнулася жінка. — Очей не зводить. Усе підмічає — якщо із сусідом словом перемовлюся, якщо в торговців занадто довго товар вибираю. А потім вчить мене як жити, щоб і глянути вбік не сміла. Бо кохає. Жити без мене не може.
Вона щільніше звела краї хустки, ховаючи старий пожовклий синець на вилиці.
— Думати треба було, про що просиш, — пирхнула знахарка. — Добрий пес — і той на ланцюгу звіріє, а ти його душу навіки в кайдани закувала. Ні йому не втекти, ні тобі його не відпустити.
— Ніяк? — прошепотіла жінка.
Знахарка скоса, пронизливо глянула на неї.
— Аж так тобі з ним тяжко? Чи на когось іншого око поклала?
Жінка спалахнула, як суха скіпка, — жарким маковим рум’янцем.
— Я не… Ми не… Я чоловікові не зрадила! А що Данило мене полюбив — хіба його вина? Він мене до гріха не схиляв, пальцем не торкнувся. Дивиться тільки здалеку та пісні співає. А чоловік лютує, як його почує.
Вона подалася вперед. Очі в неї горіли впертим божевільним вогником.
— Скажи… чи немає засобу, щоб його позбутися?
— Від Данила?
— Язик у тебе відсохне! Від чоловіка мого!
— Є, як не бувати. Ніж краще нагостри, та й…
— Не можна. — Жінка мерзлякувато стиснула руки. — Якщо я у вʼязницю потраплю, хто дітей на ноги поставить? Інше мені треба…
— Можна. — Знахарка перестала усміхатися. — Тільки дорого обійдеться.
— Скільки?
— Діток своїх віддаси.
Жінка позадкувала, затуляючись рукою.
— Змія! — здавлено видихнула вона. — Мало тобі моєї старшої? Ще наймитів захотіла?
Знахарка знизала плечима.
— Ти долю чужу взяла, зі своєю насильно зв’язала. Від цього вузлика й твої діти пішли. Розріжеш вузол — їхні долі разом із чоловіковою обірвеш. Один їм порятунок: під моїм захистом.
— Ні, — видавила жінка, відступаючи. — Нізащо.
І заквапилася геть, щулячись від холоду й від тяжкості встромленого в спину погляду.
Дощ втомився лити й притих, перейшов у дрібну надокучливу мряку. Хмари почали розходитися, і сіра шкура неба тріснула, закровоточила вечірнім багрянцем.
Знахарка чекала.
Коли червона проріха в хмарах почала бліднути, по розкислому путівцю зачовгали швидкі кроки. Задихаючись від бігу й хвилювання, жінка поспішала до хатини. На руках вона несла маленьку дівчинку. Хлопчик ішов сам, чіпляючись за материн поділ.
— Напився він… мій благовірний… — Жінка ковтала слова, не в силах віддихатися. — Із сокирою Данила шукає… вкоротити віку хоче… І мене забити обіцяв… а я городами… ось! Нехай мене… а Данила ж за що? Він же нічого не зробив…
Стоячи на колінах, вона обійняла дітей тремтячими руками.
— Любонько… Людмилка… рідненькі мої… Ідіть до тітки. Не бійтеся, тітка не образить…
— Не ображу, — кивнула знахарка. — Про те не тривожся.
Притихнувши, мати й діти дивилися, як вона черпає черпаком із казана. У чорній рідині відбився тьмяний вечір. Високий, бородатий чоловік ішов вулицею, похитуючись, стискаючи в руці сокиру.
Підкидав голову, скалив зуби в пусте небо, викрикуючи безгучну лайку.
Через поворот вибіг бик. Обірвана мотузка бовталася на потужній шиї.
Чоловік занадто пізно обернувся назустріч небезпеці. Бик виявився швидшим: удар рогів підкинув людину, як солом’яну ляльку, і чорну глибину казана заволокло червоною каламуттю.
— Пий, — сказала знахарка, піднімаючи черпак, повний кривавої рідоти.
Жінка міцно заплющилася й відпила ковток.
Усередині хатина здавалася просторішою, ніж зовні. Тут можна було стояти на весь зріст, не нагинаючись. Але гостя все одно стояла на колінах, низько опустивши голову. Руде волосся з сивиною падало їй на обличчя.
— Пожалій… Хоч одним оком дай побачити…
Господиня хатини незворушно скребла піском порожній казан, відтираючи кіптяву й патину.
— Змилуйся…
— Навіщо? — холодно запитала Знахарка. — Вони мої тепер, не твої. Що ти їм скажеш? Вони тебе не пам’ятають уже, а старша донька — і знати не знає.
Жінка підвелася, із ненавистю дивлячись на неї.
— Ти в мене все забрала!
— Лиш те, від чого ти сама зреклася.
— Ще раз, — прохрипіла жінка. — Тільки один разочок дай мені побачити дітей! Що хочеш натомість? — Життя моє? Забирай!
— Нащо мені твоє життя? Горіх порожній — самі лише гіркота й цвіль. Ти тричі з мого казана відпила, тричі з долею по руках ударила. Що просила, те й отримала, а що мала — розтратила. Іди звідси й більше не приходь.
Хитаючись, як у гарячці, гостя піднялася на ноги. Ступила до дверей, нічого не бачачи перед собою.
Пригнулася під низьким одвірком, мало не впала на порозі, але таки вийшла назовні, у світ і холод погідного зимового дня.
Засніжені віти черемхи гойдалися перед її обличчям. Білі шапки на тонких темних прутах. Білі пластівці, що повільно опадають під ноги…
Вона кліпнула. Невпевнено простягнула руку.
Пухнастий пензлик лоскотав долоню тичинками. Від густого аромату закрутилася голова; у роті танула нестерпна гіркота зілля.
Полум’я тріщало в ямі, облизуючи бронзові боки казана.
— Ну? — запитала знахарка, відкладаючи черпак. — Тепер зрозуміла?
Навколо шалено, без оглядки цвіла весна.
І справді, кажуть, «Що посієш, те й пожнеш», але ж ми часто забуваємо: чарівне зілля лише здійснює бажання, а не виправляє помилки нашого серця. Хіба не правда, що самотність і власноруч створені кайдани — то найгірша доля?
