— Та хіба ж те, що вона при надії, дає їй право отак коверзувати? З’явиться дитинка — будемо і грошима помагати, і бачитися, але ж так жити просто несила, я сина свого розумію, — бідкалася Людмила Андріївна подрузі.
— Тільки що не по її — відразу за валізу хапається. Вже мало не щотижня до батьків тікає. Потім свати мізки полощуть, ніби мій син над нею знущається, а згодом Злата з’являється як ні в чому не бувало… І так до наступного разу. А скандали вона, я так бачу, сама й вигадує. Такі гойдалки кого завгодно з розуму зведуть.
— Може, то в неї справді гормони грають? — припустила подруга. — Знаєш, як воно буває, коли чекають на маля: то плакати хочеться, то настрій стрибає, як той горох по дошці…
— Ну не шість же місяців поспіль! — відрубала Людмила Андріївна. — Їй уже тридцять один рік, чого дитину з себе корчити? Це ж чистісінької води викрутаси, бо відчуває свою владу зараз. І син же її попереджав: ще раз збереш речі — назад не вертайся, живи у мами з татом. І що тепер? Знову її приймати до наступного психу?
— Але ж розлучитися він зараз не зможе, суд не дозволить, поки дитинка маленька.
— Не зможе зараз — розлучиться згодом.
Син Людмили Андріївни побрався три роки тому. Йому тридцять два, Злата на рік молодша. Жили вони в бабусиній квартирі, яку Людмила Андріївна свого часу синові віддала.
Попервах усе було любо-мило: і дівчина здавалася розважливою, дорослою. Купили машину в кредит, зі сватами ладнали. Бачилися нечасто, бо всі в роботі, але стосунки були теплі.
Аж поки не прийшла звістка, що в родині з’явиться дитинка. І почалося… Буквально з того тижня, як тест показав дві смужки.
Злата наче іншою людиною стала.
Постійні претензії, чіпляння до кожного слова, хоча почувалася вона добре — ні тобі нудоти, ні набряків, аналізи як у космонавта.
— Образитися може на рівному місці, — обурювалася Людмила Андріївна. — То він на неї зранку не так подивився, то не те сказав. Прийшла з роботи, а він уже вдома, так вона в крик: чого не зустрів у коридорі, чого роззутися не поміг? А там же й терміну того було — всього кілька тижнів!
Хіба треба з капцями в зубах перед нею танцювати?
Після першої ж сварки Злата напхала повну валізу речей, викликала таксі й чкурнула до батьків.
А звідти — шквал дзвінків: зять-негідник довів бідну жінку до сліз, не зупинив, не впав у ноги!
— Як зупинити? Силою сумку відбирати? — виправдовувався син. — Щоб потім сказали, що я руки розпускаю? А потім ще й вибачатися перед нею та сватами… А за що?
За кілька днів, упродовж яких хлопця вимотували дзвінками, він приходив додому і заставав дружину на дивані з телефоном. Ніби нікуди й не їхала.
Але спокій тривав недовго: то чашку не так помив, то вечерю не приготував, хоча прийшов на десять хвилин раніше за неї. І знову — валіза, таксі, батьки, прокльони.
— Злато, так діла не буде, — пробував син поговорити по-доброму. — Ти ж доросла людина, нащо цей цирк на порожньому місці?
— А я не можу в такій напрузі жити! — заявляла вона. — Мені не можна нервувати, я на дитину чекаю, а ти мене доводиш!
— Та чим я тебе доводжу? Ти сама влаштовуєш шоу, ще й батьків своїх вплутуєш. Я вже перед ними як монстр якийсь!
Звісно, після таких слів вона знову хапала свій «тривожний вузлик» і їхала геть. Через п’ять днів поверталася, обіцяла стримуватися, і все по колу.
— Скільки ж можна терпіти? — зітхала Людмила Андріївна. — Синові ж теж не залізне здоров’я мати. Минулого разу він їй чітко сказав: поїдеш — назад не впустимо. І що ви думаєте? Довго вона не витримала.
Черговий раз, коли Злата, звинувативши чоловіка у всіх гріхах, гримнула дверима й поїхала до мами, син Людмили Андріївни просто змінив номер телефону і… замінив замок у квартирі.
Ох і лементу було! Свати дзвонили Людмилі Андріївні, проклинали сина, якого вона «таким виродком виховала». Але жінка просто послала їх подалі й заблокувала всі номери.
Сказала синові, що він усе зробив правильно.
— Мені свою дитину теж шкода, — каже вона. — Якщо Златі не живеться спокійно, то хто їй лікар? А стан очікування дива — це не індульгенція на хамство. Мільйони жінок через це проходять, але людьми залишаються.
Коли Злата, як завжди, вирішила повернутися, то раптом застала чужий замок. Почалися істерики під дверима:
— Там мої речі! Там картка з лікарні! Мені терміново треба до лікаря! Яке право він мав міняти замок?
— Це його квартира, — спокійно відповіла їй Людмила Андріївна через двері. — Їдь до батьків, Злато. Після роботи син сам привезе твої речі.
Син згодом набрав її, домовилися, коли він усе перевезе, включно з тим, що вже накупили для майбутнього маляти.
Коли привіз пакунки, свати знову пішли в атаку: «Як можна жінку яка носить твою дитину під серцем з дому вигнати? Як можна квартирою козиряти?»
Злата теж намагалася миритися: мовляв, дурна була, давай знову жити разом і добра наживати. Тільки от син уже ніякого «добра» від того шлюбу не чекає.
Він розуміє: мине тиждень-другий, і вона знову почне кидати речі у валізу.
Подруга каже, що треба потерпіти, що як з’явиться дитинка — все налагодиться. Але ж чи можна побудувати щастя там, де повагу давно замінили на маніпуляції?
Життя — воно як те полотно: іноді нитки так заплутаються, що без гострого ножа й не розбереш.
Як гадаєте, чи справді особливий стан жінки виправдовує будь-яку образу, чи все ж таки повага має бути вищою за будь-які примхи?
