Мені 23 роки, живемо із батьками в одному місті. Мати та батько намагаються побудувати будинок і всі сили та гроші йдуть туди. Видно і зрозуміло, що будівництво пошмагало їх як морально, так і фізично. Ми нікуди разом не їздимо, день бабака якийсь.
Від цього батьки стали ненавидіти одне одного, не розмовляють, тільки у справах, а якщо й у справі, то крізь зуби і з озлобленістю. Разом не сплять, не їдять, як сусіди у гуртожитку. Я бачу, як страждають усі, а більше від того, що немає фінансової можливості роз’їхатися (все пішло в будинок цей клятий). Отак і живуть так.
Пів року тому я з’їхала. Весь цей час спостерігаю озлобленість мами на тата, і байдужість до ситуації тата на маму, яка намагається налаштувати мене проти тата, тато навпаки вдає, що все ок. Мене викручує навиворіт від цих моментів, тому що мама переходить усі межі у виразах, а тато ніби не помічає, або помічає і просто йде.
Я не можу нічого висловити, тому що мама запальна і прилетить ще мені, що я захищаю тата. Я не можу прийняти факт того, що мама погано відгукується про тата, мій мозок не готовий цього приймати і мені стає сумно, зло, прикро за все, що відбувається на моїх очах. Я звикла бути з сім’єю, але стала відмовлятися їхати до них у гості, щоб спостерігати цю огидну картину вдома (відмовляюся роботою чи поганим самопочуттям).
Навіщо мені їхати туди і спілкуватися з усіма окремо, червоніти і злитися за мамині висловлювання, і засмучуватися за тата. Ніхто нічого не змінює, і розмовляти у сім’ї у нас не прийнято. На нещодавньому зборі сімей (маминої сестри і нашої) розмова зайшла про те, що наша родина не мирна, у бабусі теж складні стосунки з дідом, що п’є, загалом, крах з усіх боків з самого дитинства, звідти я така тривожна.
Я заплакала від того, що вже скільки років я живу в цьому, вбираю, транслюю на себе, плачу, не розумію, як змінити. Мене почала заспокоювати тітка, від того я ще більше почала плакати і розповіла все, про що турбуюсь (про сварки та повну відсутність взаємин між мамою та татом знають усі і так).
Я пішла до кімнати і не з’явилася ні в кого на очах до кінця. Тітка дуже переживає за мене, тому в кінці, коли всі роз’їхалися (як мені потім розповіли) почала лаяти тата, що це через нього я проридала весь вечір, обізвала його поганим словом і поїхала з дядьком.
Всі пересварилися, ніхто більше не збирається більше бачиться, тато лихий, що в його будинку за його столом його вчать як жити. Тітка зла, що я ридала через цю ситуацію в цілому, мама далі звинувачує тата, що все через нього. Я зараз у шоці та сльозах від того, що виходить усім зіпсувала вечір, усіх посварила (ми завжди збиралися в будинку та в гостях, ніколи сварок не було).
І це при тому, що нічого не змінилося, а стало ще гірше. Тепер і поза нашою з мамою та татом сім’ї. Я розумію тепер, що краще б не плакала, і все залишилося б як було. Все зіпсувала я своїми переживаннями і тим, що поділилася з тіткою наболілим.
Я її люблю і поважаю за її доброту, але це саме вона викрутила ситуацію так, ніби винен лише тато, хоча транслювала я так, що мамі варто бути добрішою до тата і не виносити сварки на мене, не говорити який тато поганий.
Мені й так погано і боляче, що я маю знати і чути про погані стосунки мами та тата, так тепер додалося те, що сім’ї наші спілкуватися не будуть.
І це я посварила всіх своїми сльозами. Я не те, щоб у очах усім дивитися не можу (за те, що винесла сварку з хати), я не можу так жити далі. Для мене сім’я було все, а тепер усе стало неможливим.
