Мене звати Олена, і в свої 28 років я думала, що нарешті знайшла своє щастя. Зустріла хлопця, на ім’я Іван, якого спочатку сприймала як ідеал справжнього чоловіка.
Він був уважним, завжди готовим допомогти, мав стабільну роботу та непоганий дохід. Ми зустрічалися вісім місяців, і хоча він був на три роки молодший за мене, я не бачила в цьому проблеми. Кохання ж не питає, скільки кому років.
Але, як часто буває, реальність виявилася зовсім іншою. Ми заручилися, але це рішення не було спонтанним. Його мати, тітка Марія, наполягла на цьому. “Оленко, та ж вам уже пора! Он як добре підете разом по життю!”, – говорила вона мені, коли приходила на чай.
Іван теж не сильно пручався, але я відчувала, що він ще не зовсім готовий до такого кроку. Та й я сама дуже хотіла цього весілля, думала, що після нього все стане тільки краще.
Після заручин ми вирішили жити разом, хоча поки що й у батьків Івана, доки не назбираємо грошей на орендоване житло. Його родина живе в невеликому селищі на Київщині, де всі знають один одного і на вулиці вітаються навіть незнайомці. Дім старий, але з теплом, з запахом пиріжків і домашнього затишку. Здавалося, все має бути добре, але відразу ж почалися проблеми.
Перше, що мене вразило, — це як Іван ставився до побуту. Виявилося, що він зовсім не вміє дбати про себе. Він не знає, що є в холодильнику, де лежить його білизна, і навіть не може сам собі зварити кави.
Я була в шоці. До цього, коли ми просто зустрічалися, він здавався впевненим у собі, дорослим чоловіком. А тепер я зрозуміла, що переді мною — синок мами, який жодного дня не прожив без її допомоги. Тітка Марія буквально дихала на нього, робила все за нього, а тепер вирішила, що настав час “виховувати” мене.
Мене почали дратувати її постійні вказівки, як треба робити “правильно”. Вона була переконана, що знає краще, як має виглядати наше життя, як я маю себе вести, і які традиції в сім’ї мають бути найважливішими.
Спочатку я намагалася бути ввічливою, робила вигляд, що все добре, але в душі все закипало. Я доросла жінка, яка сама вела побут, винаймала житло, працювала, і тепер мені доводиться жити під диктатурою матері Івана.
Тітка Марія вміло маніпулювала Іваном. Ось і днями попросила його допомогти з ремонтом на дачі. Я розумію, що це їхня сім’я, їхні обов’язки, але ж нам треба думати про майбутнє.
Я казала Івану, що зараз ми маємо зосередитися на нашій новій родині, на наших планах, але він лише знизав плечима. “Мама сказала, що це важливо”, — відповів він. У цей момент я зрозуміла, що він досі не усвідомив, що тепер у нього є своя власна родина, за яку він несе відповідальність.
Ми не мали можливості пожити разом до весілля, щоб краще пізнати одне одного. Тепер я бачу, що це була велика помилка. Мене все частіше відвідують думки про те, що я зробила неправильний вибір. Зараз намагаюся знайти можливість переїхати, хоча б на орендовану квартиру, щоб подивитися, чи зможемо ми бути разом без цього впливу його матері.
Іван хороший, але він не готовий до справжнього життя, де треба бути чоловіком, приймати рішення і дбати про свою сім’ю. Я розумію, що якщо за кілька років він не зміниться, доведеться розлучатися. Дитина в таких умовах стане такою ж залежною від думки інших, як і він. Хоча його мати вже мріє про внуків, я не впевнена, що готова до цього з ним.
Життя складне, і я не знаю, як все повернеться далі. Але одне я знаю точно: я більше не дозволю нікому керувати моїм життям. Я доросла, я можу сама вирішувати, що краще для мене і для моєї родини. Якщо Іван не зрозуміє цього, я піду. Але поки що я дам йому шанс, хоча в душі вже відчуваю, що моє майбутнє може бути зовсім іншим.
