З самісінького дитинства Оленка не вміла тримати язика за зубами. Точніше, страждала від цього не вона, а її мати, якій доводилося раз у раз червоніти за доньку.
— Олено, ну чому ти вічно мене ганьбиш? — сичала мама, коли вони виходили з гостей.
Оленці тоді було дванадцять, але погляд вона мала такий, ніби вже збагнула всі таємниці всесвіту. — Усе, присягаюся, більше ти зі мною нікуди не підеш!
— Мамо, а що такого? — щиро кліпала очима донька. — Я ж нічого поганого не зробила.
— Не зробила? Тітка Світлана пекла той пиріг усю ніч! Старалася! А ти при всіх людях заявляєш: «Фе, це схоже на підгорілу підошву!» Уявляєш, як їй було прикро?
— Але ж це правда! — вперто хитала головою дівчинка. — Ви з татом самі вчили: правда — це добре. І пахло там справді дивно.
Мати хапалася за серце і робила глибокий вдих, аби не зірватися на крик посеред вулиці.
— Є таке поняття, як тактовність, — цідила вона крізь зуби. — Правду треба казати лише тоді, коли про неї просять. І бажано на вушко, пошепки, щоб ніхто чужий не чув!
— А я хіба голосно сказала? — прикидалася наївною Оленка.
— Ти вилізла на стілець! Вилізла і бовкнула це на весь стіл!
— Просто хотіла, щоб усі почули і теж не потруїлися, — спокійно знизувала плечима донька.
Цю кумедну історію вже доросла Олена якось зі сміхом розповіла Дмитрові, коли вони тільки почали зустрічатися.
Тоді він посміявся разом із нею, але добре запам’ятав.
З роками Олена перетворилася на ефектну дівчину з модельною зовнішністю. Розуму їй теж не бракувало: вона навчилася будувати кар’єру, заводити корисні знайомства…
А от звичка різати правду в очі, не розбираючи кому й навіщо, лишилася з нею намертво.
Коли Олена зустріла Дмитра, здавалося, що вона витягла щасливий квиток.
Двадцять шість років, власний невеликий бізнес в інтернеті, душа компанії. А головне — Дмитро мав неабиякий літературний хист. Він писав справжні оповідання, які іноді друкували в міських альманахах.
Олена ті журнали принципово не відкривала, вважаючи художню літературу марною тратою часу.
Зате із захопленням читала його блог, де Дмитро викладав гострі огляди міських подій — там усе було чітко й по суті.
Якось осіннього вечора вони гуляли набережною. Від річки тягнуло холодом, пахло прілим листям. Дмитро був незвично замислений і раз у раз поглядав на дівчину з якимось дивним очікуванням.
— Оленко, а ти читала мою нову річ? — запитав він, коли вони зупинилися біля парапету.
— Це ти про той огляд на скандал із підрядниками? Так, це просто бомба!
— Ні, — він скривився, мов від кислого. — Я про оповідання. «Перший сніг». Його надрукували. Не читала?
Олена на мить завмерла. Простіше було б збрехати, сказати щось приємне, і він би відчепився. Але прямолінійність була її релігією.
— Дмитрику, я взагалі ці ваші журнали не читаю, — відверто заявила вона, дістаючи люстерко. — Нудно. Суцільне полотно літер.
— Ах, нудно… — простягнув він, і в його голосі вперше ковзнув метал. — Тобто тобі навіть не цікаво, чим я живу останні три місяці?
— Ну чого ти одразу ображаєшся? — вона сховала люстерко. — Я тобою живу. Я з тобою ходжу, я тебе бачу. До чого тут якісь оповідання?
— До того, що мої тексти — це і є я, — жорстко відрізав Дмитро. — Гаразд. Я хочу, щоб ти прочитала просто зараз. Мені важлива твоя думка. Ти вмієш бути чесною, а мені потрібна саме правда.
Олена відчула підступ, але відступати було не в її правилах.
Вони зайшли до найближчої кав’ярні. За хвилину на столі стояли два горнятка кави, а Дмитро поклав перед дівчиною розгорнутий журнал.
Олена відпила кави й заглибилася в читання.
Дмитро нервово крутив у пальцях запальничку, спостерігаючи за її обличчям. Спочатку Олена читала з легкою усмішкою, потім її брови невдоволено зійшлися на переніссі.
Зрештою вона перегорнула сторінку і з важким зітханням відкинулася на спинку стільця.
— Ну? — Дмитро подався вперед.
— Слухай, я ж обіцяла правду, так? Це повна нісенітниця, — випалила Олена. — Я взагалі не зрозуміла, навіщо ти це написав.
Обличчя хлопця вмить витягнулося.
— Нісенітниця? — перепитав він глухо. — Обґрунтуй.
— Ну дивись, — Олена вже увійшла в раж. — У тебе герої — дорослі люди. Вона сказала щось образливе за вечерею, а він розвернувся і пішов. Назавжди. Вони не намагаються поговорити, просто хрясь дверима! Де логіка? Люди так не роблять.
— Не роблять? — Дмитро гірко посміхнувся. — Олено, це називається «точка неповернення». Бувають слова, після яких нічого з’ясовувати. Усе ламається в одну мить.
— Дорослі люди просто розмовляють, — відрізала вона, впевнена у своїй правоті. — Міг би проявити великодушність, раз такий мудрий письменник. А повівся, як вередлива дитина.
— Бо він утомився! — Дмитро підвищив голос. — Утомився постійно прощати її нетактовність. Утомився чути, як вона знецінює все, що йому дороге. Він зрозумів: якщо зараз не піде, то втратить себе остаточно. Хіба це не зрозуміло?
— Драма на порожньому місці, — відмахнулася Олена. — А він — тікати в захід сонця. Безхарактерний якийсь.
Дмитро раптом замовк. Він дивився на неї так, ніби бачив уперше.
У його голові все склалося в єдину картину. Вона щойно описала саму себе.
— Оленко, — тихо сказав він, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — А зараз ти не впізнаєш себе в цій героїні? Яка каже щось образливе, навіть не помічаючи цього?
Дівчина похлинулася:
— Що? Я — себе? Ти на що натякаєш?
— Я запитую. Тобі не здається, що ти щойно зробила те саме? Я приніс тобі те, що для мене надзвичайно важливе. А ти сказала, що це нісенітниця і герой слабкодухий. Ти хоч на секунду задумалася, що я зараз відчуваю?
— Але ж ти сам просив правду! — голос Олени здригнувся.
— Мені треба було, щоб ти побачила за літерами мене.
Дмитро рвучко підвівся, з гуркотом відсунувши стілець.
— Тобі байдуже, — сказав він. — Тобі завжди було байдуже до інших.
— Дімо, ти себе накручуєш! — Олена теж схопилася. — Я не це мала на увазі!
— Саме це. Ти вилізла на стілець, Олено. Ти завжди вилазиш на стілець, щоб усі чули. Пам’ятаєш свою ж історію? Я більше не хочу бути тим, хто сидить під стільцем і збирає уламки.
Він кинув на стіл гроші за каву і попрямував до виходу.
— Стій! — крикнула вона, хапаючи його за рукав. — Ти зараз поводишся достоту як твій герой! А якщо я перечитаю і, можливо, зрозумію?
Дмитро обернувся. В його очах була лише неймовірна втома.
— Не треба мене рятувати. Я людина, яка втомилася просити про краплю розуміння.
Він м’яко, але рішуче прибрав її руку і вийшов на холодну осінню вулицю.
Олена залишилася стояти посеред кав’ярні, дивлячись на дві чашки з недопитою кавою та розгорнутий журнал. Усередині стрімко розросталася лячна порожнеча.
Лише зараз до неї почало доходити: вона знову зробила те, що робила завжди, але цього разу вороття не буде. Вона знала це напевно.
Часом під маскою надмірної прямолінійності та «чесності» ховається звичайнісінька байдужість до почуттів близьких, яка здатна зруйнувати навіть найсвітліші стосунки. А як вважаєте ви: де проходить та тонка межа між щирою відвертістю і безжальною нетактовністю?
