— Оленко, а може, млинчиків? — лагідно спитала бабуся, зазираючи дівчині в очі.
— Ні, дякую, — ледь чутно відповіла вона, насупившись.
Їй тоді не подобалося геть усе. І те, що її називають Оленкою (хоча десь глибоко в душі це солодке ім’я відгукувалося забутим дитячим теплом), і те, що Юрко став наче не свій — якийсь дикий, постійно сміється, ходить і з усіма обіймається.
«Вони тут взагалі якісь ненормальні», — думала дівчина, знизуючи плечима.
Приходять якісь дядьки, тітки, усі лізуть зі своїми обіймами та цілунками. Галасливі такі, кричать на Юрка, вимагають онуків та племінників. А цей Васька, Юрків брат — якийсь там стоюрідний — той взагалі бовкнув щось про дітей, і вони з Юрком почали реготати й штовхатися, як малі хлопчиська.
А бабуся Юркова… Та все намагалася нагодувати дівчину. То пироги їй підсовує — мовляв, спеціально для неї пекла. А вона просила? То вареники, то борщ із величезними шматками м’яса.
Ще й цукрову кістку таку величезну пропонує, ніби вона собака якась. Каже, що там найсмачніше, нікому не дала, для «Оленки своєї» залишила.
Юрко ж із вихованого міського хлопця перетворився на якогось лісовика. І головне — теж почав її Оленкою називати. Вона ж просила його так не робити! А він тільки всміхається:
— А мені дуже подобається, Оленонька моя…
Яка вона Оленка? Вона — Олена! Серйозна дівчина. Вони з мамою ніколи стільки не їдять, це ж непристойно — стільки за стіл класти. У них вдома все вишукано: ріденький супчик, куряче крильце, чай із двома печивами… А тут — якісь промислові масштаби.
А ще це вічне намагання переодягти її в якесь шмаття! То калоші їй принесе бабуся, то штани, то кофту розтягнуту:
— Одягай, Оленко, воно все чисте, пране й прасоване.
— Дякую, у мене своє є.
— Ой, та що там своє бруднити, воно ж нове, мабуть…
Олена тільки й думала, як би швидше додому повернутися.
Усю дорогу назад вона вичитувала Юркові. Казала, що він поводиться як дикун, що родичі його… м’яко кажучи, дивні. І взагалі — вона Олена, а не якась там «Оленонька».
Говорила ніби й тихо, але бабуся з сусіднього місця — мабуть, почула-таки — втрутилася в розмову, хоч її ніхто й не питав.
— Ну й дурна ж ти, дівко, — мовила старенька, похитавши головою. — А тобі, хлопче, тікати від неї треба, бо намучишся з цією мегерою.
Наговорила прикрощів і пішла собі. Олені стало так гірко, що сльози самі покотилися з очей. А Юрко… він просто відвернувся до вікна й мовчав.
Як приїхали в місто, провів її до під’їзду, поцілував якось зкомкано й пішов. Навіть не зайшов на чай.
Дівчина нічого не розуміла. Може, Юрко наслухався родичів? Чи тієї бабці в автобусі? Вдома вона все переповідала мамі, а та тільки охала та ахала, хитаючи головою. А Юрко не дзвонив.
Наважилася вона сама набрати його ввечері. Голос у нього був в’ялий, казав, що втомився. А потім… потім сталося те нещастя. Олена від розпачу не знала, куди бігти, і знову набрала Юрка.
— Так, Олено, — відповів він тихо. — Ти що, плачеш?
— Юро… Юрочку… мама… вона… — ридала дівчина в трубку.
— Що з мамою? Жива?!
— Та-а-ак… Але їй дуже погано!
Юрко приїхав миттєво. Організував машину, сам на руках виніс маму до авто й повіз у лікарню. А там почалося справжнє диво. Почали з’являтися лікарі, у яких Олена з подивом упізнавала тих самих «дикунів»: то дядька Юркового, то брата.
Ці люди… вони виявилися зовсім не дикими.
Вони були справжніми професіоналами з золотими руками й величезними серцями.
— Не плач, Оленонько, поможемо ми твоїй мамі, — казала Юркова тітка, обіймаючи дівчину. — Ти вчасно Юркові подзвонила. На ось, з’їж цукерку…
Олена ніколи раніше не бачила такої турботи й такої міцної родинної підтримки. Їй стало соромно, ох як соромно! Вона плакала на плечі в тітки, а та колисала її, як маленьку дитину. Мамі допомогли, усе зробили як слід.
Зараз на подвір’ї стоїть тепла осінь. Оленчина мама дивиться у вікно й не може намилуватися: її донька разом із Юрковими сестрами вправно вибиває насіння з великих соняшників, що виросли попід самим парканом.
— Оленко, ти там як? — гукає бабуся з порога. — Ану вдягни хустку й теплі штани!
— Зараз, бабусю! — весело відгукується дівчина.
Тепер у Оленки велика й дружна родина. І вона — саме Оленонька, їй така форма звернення тепер найрідніша.
Мама Оленчина з вдячністю приймає від бабусі горнятко компоту й теплий пиріжок.
— Сватонько, не стій довго, іди он приляж на диванчику, — лагідно каже Юркова бабуся.
«Скільки ж у них доброти», — думає мама. Прості люди, здавалося б, а змогли вкласти душу в дітей, вивели їх у люди. Приїжджаючи з міст, вони забувають про свої чини й посади.
Скидають вантаж турбот і знову стають Таньками, Андрійками, Ігорьохами. Поринають у дитинство.
Ось Ігор Семенович, той самий поважний лікар, що врятував їй життя, зараз скаче козликом навколо сестри:
— Світка-піпетка!
— Ігорьохо, я зараз мамі розкажу! — сміється вона.
Для всіх у цій хаті вистачає тепла й любові. Оленчиній мамі тепер не страшно: вона знає, що донька під надійним наглядом. Та й сама вона вже не самотня — її прийняли в це велике коло, як рідну.
«Оленонька…» — пошепки пробує на смак неначе нове ім’я доньки Ольга Петрівна. І справді, так ніжно…
Отак воно й буває: за гучним сміхом та простими словами часто ховаються найчистіші душі, здатні на справжній подвиг заради ближнього.
А чи траплялося вам, дорогі читачі, у житті зустрічати людей, які з першого погляду здавалися простими, а виявлялися справжніми скарбами з великим серцем?
